Появление памятника Ивану Грозному в Орле – это, конечно, символ. Думать, что это местные власти решили выпендриться и поставить в центре старинного русского города памятник его основателю – это примерно то же самое, что считать, что Сергей Эйзенштейн решил снимать фильм «Иван Грозный» по собственной инициативе.
У попередній частині (див. «День» №179) ми з’ясували, що Кремль розглядає просування російської мови як «один із найважливіших інструментів... зміцнення російського впливу в світі... та в кінцевому підсумку – захисту геополітичних інтересів Росії».
Фраза про те, що ми стаємо свідками подій, які нещодавно неможливо було уявити, ризикує стати заїждженою. Напрошується урок, що в майбутньому, досить недалекому, можуть відбутися події, які здаються сьогодні геть неможливими. Багато хто, наприклад, не вірили, що буде війна між Росією і Грузією, і тим більше війна Росії з Україною. Тим більше, тому що на відміну від грузинів, українці є спорідненим для російського народом. Іншим народом, зі своєю історією, мовою, культурою, традиціями, ментальністю тощо. Але спорідненим. Саме тому війна з Росією сприймається в Україні набагато болючіше, ніж у нас в країні, як підлий удар ножем у спину, отриманий від близького родича.
Отже на Донбасі затишшя. Інтернет рясніє коментарями з цього приводу, і від деяких враження таке, що – хоча літня спека минулася – їхні автори перегрілися на сонці. Один порівнює Пургіна з Пушиліним на користь останнього, інший запевняє, що Путін втратив до Донбасу інтерес, третій цілком серйозно стверджує, нібито для активних агресивних дій з боку Росії уже не сезон. Тобто для інтервенції в Угорщину 4 листопада 1956 року чи інтервенції в Афганістан 24 грудня 1979 року для Кремля був сезон, а тепер, у вересні, – ні. Це ж коли у Росії, яка, за підрахунками фахівців, у своїй історії щодня «приростала» в середньому на 80 квадратних кілометрів, для загарбництва був не сезон?
Постать Федора Достоєвського перебувала в дискусійному культурологічному епіцентрі в міжвоєнну добу, оскільки тоді намітилися кардинальні ознаки «кризи європейського духу» внаслідок Першої світової війни, коли оголилися великі проблеми європейського буття: розчарування в матеріально-технічному прогресі, ілюзорність примирення народів, скепсис щодо рятівної ролі демократії, втрата традиціоналістських вартощів тощо. Російський письменник і консервативний мислитель, який у свій час проникливо описав страждання «маленької людини», грізно виступив проти новітніх ідей лібералізму та соціалізму, пророкував нове, «щиролюдське» навернення у християнство, драматично осмислив боротьбу світлих і тьмяних сил в душі людини, тепер виглядав якимось трагічним предтечею тієї кризи, в яку вкинув європейські суспільства стрімкий і чарівливий великий Прогрес ХІХ ст.
15 липня 2015р. в електронному ресурсі «Project Syndicate» було розміщено статтю «Належне втручання в Україні» відомого європейського політика Карла Більдта – колишнього Прем’єр-міністра (1991-1994рр.) та Міністра закордонних справ (2006-2014рр.) Швеції, великого друга України, чи не найбільшого та найпринциповішого серед політиків Західного світу багаторічного лобіста та прихильника європейського курсу розвитку України. Цей матеріал отримав достатньо широкий розголос у ЗМІ, і не лише в українських. 17 липня ц.р. його переклад з’явився в популярній електронній газеті «Українська правда», 21 липня цей же матеріал було надруковано на шпальтах української газети «День» і в той же день під іншою назвою - «Миротворці в Україні? Це можливо» - у провідній канадській щоденній газеті «The Globe and Mail».
Отже, як полюбляв казати перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов, "процес пішов". Власне, ще не пішов, але напрямок руху вже заданий. І зробили це іспанські слідчі прокуратури по боротьбі з корупцією Хуан Каррау та Хосе Грінда, які представили доповідь на 488 сторінках і внесли пропозицію про притягнення до кримінальної відповідальності 27 осіб, яким інкримінуються різні протиправні дії й належність до російської мафії.
Тринадцять років тому автор цих рядків уперше й востаннє побував у Державній думі РФ. Довго довелося марудитися у передбаннику: охоронці не знали, що вдіяти з таким курйозом – впускати чи не впускати – адже при мені були, з одного боку, запрошення та посвідчення директора департаменту Виконкому СНД, а з другого – український дипломатичний паспорт. Служиві довго радилися між собою, кудись телефонували, один навіть ходив до начальства, але зрештою впустили.
Траплялися в радянському кіно епізоди, заради яких це кіно варто було дивитися. З усього багатосерійного пропагандистського фільму «Операція «Трест», побаченого ще в студентські роки, досі пам'ятаю одну сцену. Сам «Трест» був неіснуючою антибільшовицькою організацією, вигаданою чекістами задля того, щоб заманити в Росію знаменитого британського розвідника Сіднея Рейлі. І ось уже майже фінал стрічки: Рейлі заковтнув наживку, і його на Луб'янці допитує чекістський начальник.
Твердження про «героїчний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні», про «захист народом у війні своїх інтересів» і про «визвольний всесвітньо-історичний характер» цієї війни в Україні вже не є загальноприйнятими, проте і не зійшли не маргінеси. Ба більше: навіть певна кількість заповзятих критиків совєтського режиму і патріотично налаштованих громадян щиро вважає, що слова «Велика Вітчизняна війна» завжди означали боротьбу не на життя, а на смерть за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх. Не випадково-бо президент України Петро Порошенко кілька разів уживав термін «Вітчизняна війна» на позначення опору, який чинить Україна нинішній російській агресії.