Олександр Самарський*: Друга Карабаська війна і занепад Росії


Самарський Олександр Статті

Близько двох місяців назад Азербайджан неочікувано здобув швидку й переконливу перемогу над Вірменією у Другій Карабаській війні. Вона, як відомо, завершилася 10 листопада підписанням, за ініціативи Москви,  президентами Азербайджану та Росії, а також прем’єр-міністром Вірменії заяви про повне припинення вогню та всіх військових дій у зоні нагірнокарабаського конфлікту.

Доволі значна частина експертів розглядає підсумки війни як значну зовнішньополітичну перемогу РФ. Адже Росія, на їхню думку, проявила себе як потужний зовнішньополітичний гравець та ефективний менеджер із врегулювання конфліктів, який спромігся забезпечити припинення вогню, посилити впливовість у регіоні, а також залежність від себе не лише Вірменії, але й Азербайджану, з огляду на розміщення відтепер на його території російського військового контингенту.

У контексті висловлення вказаних вище оцінок часто також відзначається високий професіоналізм і продуманість зовнішньополітичних кроків  Росії, яка підготувавшись, зробила свій хід саме тоді, коли їй було це найбільш вигідно та потрібно, за рахунок чого, власне, й досягла позитивних для себе результатів.

Однак більш прискіпливий аналіз ситуації показує: левова частка таких висновків є або чисто пропагандистськими заявами або банальним непорозумінням, побудованим на розгляді окремих, висмикнутих із загального контексту, складових дипломатичної активності Росії та наслідків для неї Другої Карабаської війни. Насправді ж, ситуація є прямо протилежною. Більше того, вона слугує чітким однозначним індикатором занепаду Росії як впливового ще у недалекому минулому зовнішньополітичного гравця, насамперед, на пострадянському просторі.

Для ілюстрації достовірності такого висновку, а також спростування тез про Росію як ефективного менеджера із врегулювання конфліктів та отримання нею значної зовнішньополітичної перемоги у підсумку війни, розглянемо комплекс основних питань, які порушуються в аналітичних викладках. І почнемо з посередницьких зусиль Москви.

 

1. Посередницькі зусилля чи псевдомиротворчість?

 

Поза всяким сумнівом, зусилля Москви щодо припинення вогню сприяли зупинці кровопролиття у Другій Карабаській війні, що зберегло життя, ймовірно, сотням військових з обох сторін.

Водночас підписана за ініціативи Москви заява трьох президентів стосується виключно питання припинення вогню. Про жодне встановлення повноцінного та сталого миру між Азербайджаном і Вірменією не йдеться. Позиції сторін щодо статусу Нагірного Карабаху залишаються непримиренними і взаємовиключними, попри десятиріччя перемовин за посередницької участі тієї ж Москви, а також інших держав – членів Мінської групи ОБСЄ, на яку міжнародним співтовариством безпосередньо і покладене посередництво у врегулюванні конфлікту у Нагірному Карабаху. Компромісу у цій справі знайдено не було і у середньостроковій перспективі його досягнення не проглядається.

З огляду на відсутність компромісу, поновлення повномасштабних воєнних дій у майбутньому виглядає достатньо ймовірним. Відповідно, досягнуте перемир’я може стати, грубо кажучи, лише тимчасовою перервою між другим і майбутнім третім раундами азербайджано-вірменського двобою. Її тривалість малопередбачувана. Нагадаю, попередня пауза «між першим і другим раундами» тривала майже 30 років, а локальних сутичок за цей час, мабуть, і не порахувати.

Міцність досягнутих домовленостей є також проблемною. Насамперед, підписана трьома президентами заява є, з точки зору міжнародної практики, політично, а не юридично зобов’язуючим документом, оскільки не ратифікувалася парламентами держав-підписантів. Тобто її виконання ґрунтується, насамперед, на добрій волі президентів, а от самі країни жодних міжнародно-правових зобов’язань за ними не несуть. Тому, мабуть, і не дивно, що на сьогодні відомо вже про щонайменше чотири випадки порушення режиму припинення вогню (26 листопада, 8, 12 та 27 грудня). І це попри факт розміщення на цей час на лінії зіткнень російського військового контингенту.

Локальні сутички за участю диверсійних груп обох сторін та із втратами серед військових і цивільного населення, швидше за все, продовжаться. Передумовою їхньої інтенсифікації є, з одного боку, стабілізація внутрішньополітичної ситуації у Вірменії, коли вона більш-менш оговтається від поразки, а з іншого, – остаточне взяття Баку під свій контроль нової лінії державного азербайджано-вірменського кордону та повноцінне облаштування на ньому зі свого боку. Ймовірно, що Азербайджан як держава-переможець досить довільно та примусово проведе нову лінію кордону на місцевості, що автоматично з часом потягне за собою реакцію вірменської сторони у формі, зокрема, вже згаданих диверсійних операцій на цих територіях. Тим більше, що про жодне розміщення тут миротворчого контингенту поки що не йдеться у принципі. Певним обмежуючим чинником для дій азербайджанської сторони на вірменській території є хіба те, що остання теоретично знаходиться під захистом ОДКБ (читай Москви). Однак навіть у такому разі все впиратиметься у доказову базу стосовно авторства диверсійних дій, що не є простою справою.

Таким чином, як бачимо, миротворчі зусилля Росії, що посприяли припиненню масштабних бойових дій та пов’язаного з ними кровопролиття, не призвели до встановлення у регіоні конфлікту повноцінного миру і не є, з цієї точки зору, повною мірою результативними.

Утім, багато експертів вважають, що Росія і не прагне досягти такого миру. Це не було і не є її метою. Навпаки, російська політика полягає у недопущенні остаточного врегулювання карабаського конфлікту. Адже збереження його у малоактивному стані дозволяє Москві тримати у напрузі обидві конфліктуючі сторони та просувати свої інтереси у відносинах із кожною з них на двосторонній основі. Більше того, деякі експерти, включаючи російських, зокрема, Андрєй Піонтковський, вважають, що саме Росія у недалекому минулому, коли Азербайджан і Вірменія були особливо близькими до підписання повноцінної мирної угоди, тричі зривала це своїми провокаціями.

Така псевдомиротворчість не є для Росії чимось новим чи незвичним. Навпаки, вона – невід’ємний елемент одного із стратегічних напрямків зовнішньої політики РФ, так би мовити, суто російський варіант «менеджменту конфліктів». Вказана стратегія наполегливо і послідовно реалізувалася Москвою з часу розпаду Радянського Союзу. Її суть полягає у формуванні т.зв. «поясу нестабільності» по периметру свого кордону на територіях нових пострадянських держав шляхом провокування міжетнічних конфліктів, а потім – максимально тривалого підтримання їх у безпечному для самої Росії малоактивному, «замороженому» стані завдяки, у т.ч. своєму посередництву. Наявність таких конфліктів разом з посередництвом надавало Москві додаткові можливості для перерозподілу на свою користь балансу у відносинах з такими країни. Реалізація цієї стратегії в останні роки загалом продовжується, що засвідчує не лише Донбас, але й нещодавні заяви російських політиків щодо територіальних претензій до Казахстану.

Опосередкованим свідченням псевдомиротворчого характеру посередницьких зусиль Москви у Другій Карабаській війні є той факт, що жодна із двох воюючих країн не співала Росії дифірамбів за просування миру в регіоні, хіба що, зціпивши зуби, протокольно констатувала її роль у досягненні перемир’я. І це зрозуміло.

Азербайджан у ході війни, схоже, мав можливість, попри ймовірні нові втрати зі свого боку, взяти під контроль весь Нагірний Карабах. Адже очевидно, що жодних реальних можливостей для супротиву азербайджанському наступу Єреван не мав. Росія ж зі своїми мирними ініціативами цьому, так виходить, перешкодила. Яким чином Москва «переконала» Баку зупинити наступ, достеменно невідомо. Ймовірно, як це зазначається різними експертами, шляхом шантажу, а саме через погрози дестабілізувати ситуацію на півночі цієї країни, у прикордонних з РФ регіонах. Не будемо забувати також про проведення російською Каспійською флотилією з середини жовтня минулого року, тобто в розпал війни, бойових навчань зі стрільбами у центральній частині Каспійського моря північніше азербайджанського півострова Апшерон.  

Що стосується Вірменії, то зупинивши наступ Азербайджану, Росія допомогла їй хоча б частково зберегти за вірменами їхній національний символ – Нагірний Карабах. Однак при цьому Москва демонстративно ухилилася від реальної підтримки Єревана як союзника по ОДКБ. Принаймні, цю допомогу і близько не можна порівнювати з тими матеріально-технічними «вливаннями», які Росія робить в окуповані райони Донбасу.

Причини не надто активного посередницького втручання Москви у конфлікт заради підтримки свого вірменського союзника лежать на поверхні і пов’язані з певними особистісними мотивами. В їхній основі – категоричне несприйняття кремлівською верхівкою і особисто В.Путіним змін влади революційним шляхом, а також скільки-небудь незалежної поведінки лідерів країн СНД. Відповідно, Росія й спробувала скористатися моментом для помсти Вірменії загалом за попередній революційний шлях усунення від влади «карабаського» клану (нагадаю, що свого часу останній був приведений до влади Москвою через терористичний акт з розстрілом у парламенті тодішніх лідерів Вірменії), а особисто Н.Пашиняну – за певну прозахідну орієнтацію і недостатньо шанобливе та уклінне ставлення безпосередньо до Путіна.

Ще одним аргументом на користь сумнівів щодо дійсно миротворчих цілей посередницьких зусиль Росії може слугувати факт повного ігнорування Москвою згаданої раніше Мінської групи ОБСЄ, в якій вона до того ж є співголовою. На сьогодні невідомо про будь-які спроби Росії залучити до переговорів у якості посередників інших двох співголів (США та Франція). Тобто ця активність носила яскраво виражений сепаратний характер та реалізувалась у піку існуючим механізмам ОБСЄ заради, так виходить, отримання у подальшому монопольного контролю над перебігом врегулювання конфлікту та його сторонами.

Крім того, врахуймо, що російський військовий контингент, розміщений відповідно до заяви президентів на лінії зіткнення на території Азербайджану, з точки зору міжнародної практики не є, власне, миротворчим. Він вводився без будь-яких рішень міжнародних організацій, які несуть відповідальність за безпекову ситуацію у регіоні конфлікту, і є мононаціональним (представлений військовими лише однієї держави) за складом. Іншими словами, цей контингент спокійно можна визнати окупаційним. І шанси вже у недалекому майбутньому отримати саме таку офіційну міжнародну кваліфікацію у нього не такі вже й малі. Особливо, якщо врахувати вищезгаданий політичний, а не юридично-зобов’язуючий характер документа, на підставі якого вводився російський військовий контингент.

Як бачимо, мета посередницького втручання Росії у війну взагалі нівелює його миротворчу цінність. Інакше кажучи, російські «миротворчі зусилля» не мали нічого спільного з гуманістично-миротворчими цілями. Певні позитивні за результатами моменти активності Росії у цій сфері є просто похідними від реалізації інших її устремлінь, спрямованих на забезпечення свого домінування в регіоні.

Звичайно, можна сказати, що Росія є ефективним менеджером із врегулювання конфліктів, оскільки вона домоглася своєї справжньої мети, а саме  запобігла встановленню в регіоні стійкого миру й зберегла збройне протистояння сторін, нехай і поставлене на паузу. Однак такий висновок буде вірним лише за умови досягнення Москвою завдяки специфічно російському «менеджменту» успіху у перерозподілі на свою користь відносин зі сторонами конфлікту. В іншому випадку весь цей «менеджмент» у принципі нічого не вартий. І тут, як виявляється, все далеко не так просто та однозначно, але цей аспект буде розглянуто пізніше.

Прискіпливий розгляд «миротворчих» зусиль Москви дозволяє також вичленити ще щонайменше два взаємопов’язані моменти, достатньо суперечливі з точки зору фаховості російської зовнішньої політики.

Перший з них стосується перемовин з Туреччиною щодо участі її військових в операції з підтримання миру в Карабаху. Нагадаю, що відповідно до офіційних повідомлень, 7 листопада 2020 р. президенти Туреччини та Росії домовилися про створення робочої групи з урегулювання нагірнокарабаського конфлікту. Тобто погодили участь Анкари в якості одного з посередників. Однак Москва вочевидь не мала наміру реалізовувати ці домовленості. Відповідно, у заяві про припинення вогню від 10 листопада згадка про можливу миротворчу роль Туреччини відсутня. Більше того, на запитання щодо залучення цієї країни до врегулювання конфлікту прес-секретар президента РФ Д.Пєсков відповів негативно, зазначивши, що це не передбачено вказаною заявою. Однак вже на початку грудня минулого року стало відомо про підписання Росією та Туреччиною меморандуму, який передбачав створення спільного центра з контролю за перемир’ям у Карабаху. Зміст відповідних домовленостей не розголошується і контури турецької участі ще остаточно не вималювалися, але з подальших сповіщень стає зрозуміло, що турецькому миротворчому  контингенту не тільки бути в Азербайджані, але й розміщуватиметься він у регіоні Нагірного Карабаху, у близькому до Степанакерта Агдамському районі. Анкара, як бачимо, доволі швидко подолала опір Москви у спірному питанні. Компас же російської дипломатії у цій ситуації проявив неабияку гнучкість, оперативно здійснюючи повороти на 180 градусів, у діаметрально протилежні боки.

Для чого це було потрібно, залишається геть незрозумілим. Звичайно, можна припустити, що заявлена на початку офіційна позиція була всього-на-всього спробою ввести в оману вірменське суспільство, для якого будь-яка згадка про Туреччину взагалі є надзвичайно сильним подразником. Відтак, вона могла б негативно позначитися на досягненні домовленостей про припинення вогню.

Однак таке пояснення обертів компасу російської дипломатії спростовує другий із згаданих моментів, який стосується перебігу подій із ухваленням Радою Федерації рішення стосовно направлення до Карабаху російського миротворчого контингенту. Москва, як відомо, оперативно почала розгортати миротворчий контингент майже одразу після підписання 10 листопада 2020 р. заяви про припинення вогню. 11 листопада 2020 р., відповідаючи на запитання журналістів стосовно юридичних підстав для використання російських військових на території Азербайджану, Д.Пєсков зазначив, що такий крок не потребує дозволу Ради Федерації, оскільки на даний час продовжує діяти її постанова від 2015 р. про відправку військовослужбовців за кордон, ухвалена перед розгортанням російського військового контингенту у Сирії. Цей документ, за словами Д.Пєскова, якраз і слугує юридичною підставою для використання російських миротворців у нагірнокарабаському регіоні. Однак 16 листопада минулого року Р.Ердоган надіслав до турецького парламенту проект указу щодо направлення до зони конфлікту в Азербайджані своїх військових, а 17 листопада парламент Туреччини ухвалив відповідне рішення. Того ж таки 17 листопада запит на дозвіл щодо використання російських військових у миротворчій операції у Нагірному Карабаху надіслав до Ради Федерації і В.Путін, а 18 листопада такий дозвіл було надано. Тобто майже за тиждень після початку розміщення російських  миротворців у Москві таки дійшли, не без впливу Туреччини, висновку щодо необхідності дотримуватися хоч якихось елементарних, передбачених міжнародною практикою юридично-правових процедур при розміщенні своїх «миротворців» у Нагірному Карабаху.

Цей епізод якраз і дозволяє зробити висновок про відсутність потреб шукати якісь додаткові раціональні пояснення ситуації стосовно діаметрально протилежних змін Москвою своєї позиції щодо залучення Туреччини до врегулювання конфлікту. Все простіше. Обидва моменти є банальним свідченням непослідовності, суперечливості та спонтанності російської політики з нагірнокарабаського врегулювання. Ймовірно, вони пов’язані з низкою фахових прорахунків та загальною неготовністю Кремля до стрімкого розвитку подій, який мав місце. Росія, швидше за все, була обізнана про підготовку Азербайджану до війни та наступальних дій. Однак, так виглядає, геть прорахувалася в оцінці потужності та боєготовності азербайджанської армії, а відтак – виявилася геть неготовою до стрімкого звільнення нею раніше окупованих Вірменією територій. Москвою не був також врахований вплив турецького чинника, зокрема, та активна підтримка, яку Анкара була готова надати і надала Баку.

Водночас не можна також виключати, що окреслена вище непродуманість і суперечливість дій Росії є проявом суттєвої вади Кремля, а саме втрати ним здатності оперативно ухвалювати адекватні рішення в умовах різких змін ситуації. Це є доволі типовим для авторитарних режимів із високим ступенем централізації керівництва країною. Періоди низької дієздатності траплялися з В.Путіним і раніше у тих чи інших окремих непростих випадках. Однак зараз має місце лавиноподібне наростання кількості різного роду кризових для Росії ситуацій, які, до того ж, ще й потребують одночасної уваги. Адже, окрім карабаського конфлікту, є ще проблеми з Білоруссю, Венесуелою, Киргизією, Сирією, Лівією, окупованими територіями України (ОРДЛО і Крим), Молдовою та Придністров’ям, ЦАР; зростанням тиску американських санкцій і перспективами розвитку відносин зі США за новообраного президента; все більшою загрозою нової холодної війни та гонки озброєнь; пандемією з її економічними та соціальними наслідками, Навальним та іншими провалами у зарубіжній терористичній діяльності спецслужб; завданням утримання та транзиту влади у РФ і т.ін. У багатьох випадках у реакції РФ на ці та інші події і процеси чітко проглядаються незрозумілі паузи, які аж ніяк не грають на користь країни або режиму. Схоже, що від перевантаження кількістю сигналів, на які потрібно оперативно реагувати, Кремль просто «глючить» і він впадає у «ступор», втрачаючи здатність діяти взагалі чи адекватно, зокрема.

Отже, як бачимо, посередницьким зусиллям Росії у справі забезпечення в регіоні стійкого та тривалого миру в умовах Другої Карабаської війни притаманний непрофесійність та низька результативність. З точки зору своєї мети вони взагалі є псевдомиротворчістю.

 

2. Баланс у відносинах Росії зі сторонами конфлікту: на чию користь повоєнні зміни?

 

Як би там не було з низьким рівнем професійності посередницьких зусиль Росії, а також їхньою псевдомиротворчістю у нагірнокарабаському конфлікті, важливою для розуміння її зовнішньополітичної ефективності є оцінка отриманого у підсумку результату. Зокрема те, наскільки своїми діями Москві вдалося змінити на свою користь баланс у відносинах із кожною зі сторін конфлікту. Тож спробуємо тепер оцінити ефективність Росії як «менеджера із врегулювання конфліктів» саме з цієї точки зору.

Від початку війни баланс у відносинах Москви з Баку та Єреваном був на її користь. Свідченням чого є якраз те, що Росії вдалося всадити обидві сторони за стіл перегорів. Між тим, вже очевидно, що російський вплив не носив абсолютного характеру. Нагадаю – Москва зробила цілих 3 спроби, аби добитися припинення вогню.

Перші дві, досягнуті за посередництва Москви, домовленості (від 10 та 17 жовтня 2020 р.), виявилися нічого не вартими, бо майже одразу були порушені обома сторонами. Домовленість від 10 листопада, як вже відзначалося раніше, також була вперше порушена вже десь за два тижні після підписання заяви.

Таке ставлення сторін конфлікту до домовленостей, досягнутих за ініціативи та під патронатом Москви (читай – під примусом), вже само по собі навряд чи є свідченням міцності її авторитету в регіоні. Принаймні, стає очевидним, що позиція Москви стосовно врегулювання конфлікту перестала бути чинником, який беззастережно береться до уваги його сторонами.

Вплив «миротворчої» активності Росії на розвиток її двосторонніх відносин зі сторонами конфлікту також виглядає достатньо неоднозначно.

Внаслідок програшу війни Вірменія опинилася у ще більшій зовнішньополітичній, економічній, військово-технічній тощо залежності від Росії.

Однак навіть тут справа із успіхом Москви не така проста, як видається. Про яку зміну балансу сил на користь Росії у стосунках з Вірменією взагалі може йтися? Майже повна залежність Вірменії від РФ у багатьох аспектах упродовж останніх десятиліть, передані Москві за борги за енергоносії всі основні вірменські промислові підприємства, повноцінна російська військова база у Гюмрі, російські прикордонники на вірменському кордоні, російські військові літаки та гвинтокрили у вірменському небі. Що там ще можна додати? Навіть розміщення на території Вірменії, поблизу кордону з Азербайджаном, ще однієї російської військової бази, про що Росію уклінно благає вірменська опозиція, нічого стратегічно важливого для зміцнення позицій РФ у регіоні вже не дасть. Ну хіба ще лишається приєднання Вірменії до Союзної держави Росії та Білорусі в якості ще одного претендента на перетворення на новий суб’єкт Російської Федерації. Однак, чи так вже й потрібен Москві цей додатковий головний біль?

Як відомо, васалітет геть не означає автоматичне дружнє та доброзичливе ставлення васала до сюзерена. Більше того, він покладає певні зобов’язання також і на сюзерена щодо свого васала. І тут, як то кажуть, є нюанси. Адже Москва чітко продемонструвала Вірменії свою ненадійність як сюзерена і зовнішньополітичного партнера завдяки вплетінню своєї помсти у посередництво, про що йшлося раніше. Ця достатньо типова для Кремля поведінка несла в собі потужний елемент дитячої примхливості, який є цілком очевидним для пересічних вірменських громадян. Тим більше, що й сприймається вона як зрада. Врахуймо, що станом на зараз РФ продовжує розхитувати внутрішньополітичну ситуацію у Вірменії, роблячи ставку на радикальні дії опозиції і заміну прем’єр-міністра Пашиняна висуванцем, швидше за все,  наскрізь проросійського та корумпованого карабаського клану. За таких умов і за тих втрат, яких зазнала Вірменія, тут вже якось не до глибокої вдячності та щиросердної любові до свого сюзерена за зовнішньополітичні ігрища її коштом.

Тому у довгостроковій перспективі сподіватися на те, що вірмени в основній своїй масі забудуть і пробачать Росії політичні викрутаси під час війни, навряд чи варто. Просто треба знати вірмен і не ігнорувати, як це зазвичай робить Москва, значення громадської думки у політичному житті суспільства. Гарна історична пам’ять, у т.ч. зла, є однією з характерних рис вірменської нації. І якщо раніше підозріло-недружнє ставлення до Росії у тих чи інших представників вірменської громадськості багато в чому було пов’язане з негативним ставленням до карабаського клану, який, так видавалося, «нагинав» всю Вірменію заради інтересів т.зв. «НКР», то тепер ця опосередкована ланка поступово відходить у минуле. Сумнівів у тому, що вірмени пригадають РФ її політику у Другій Карабаській війні особисто у мене немає.

Інакше кажучи, довгострокові перспективи розвитку вірмено-російських відносин є для РФ не настільки позитивними, як це може видаватися сьогодні. Збереження нинішнього статусу-кво у двосторонніх стосунках спирається виключно на ту обставину, що Єревану на теперішньому етапі просто ні на кого замінити Москву у своїх зовнішньополітичних пріоритетах. Такий стан справ є, зокрема, одним із результатів послідовної багаторічної політики Єревану, яка полягала в орієнтуванні майже виключно на Москву. Утім ситуація може різко змінитися у разі, якщо Анкарі вдасться зробити Єревану настільки вигідні пропозиції, що він просто не зможе від них відмовитись.

Що стосується зміни балансу у відносинах з Азербайджаном, то тут картина, мабуть, на порядок складніша, ніж з Вірменією, з огляду на, зокрема, доволі значну кількість факторів, які впливають на процес такого перерозподілу.

Переважаюча більшість експертів вважає, що у підсумку війни баланс у азербайджано-російських відносинах змістився на користь РФ. Аргументується це тим, що Баку все ж таки не вдалося, з огляду на тиск Москви,  відновити контроль над частиною своєї території, яка залишилась за вірменами. Більше того, розміщення по периметру цієї території, вздовж лінії зіткнення, російських «миротворців» на практиці означає перетворення її на російський протекторат. Саме це, як вважається, посилює залежність Азербайджану від Росії і є, відповідно, значною зовнішньополітичною перемогою Москви та програшом Баку.

Дійсно, на перший погляд, підстав для подібних висновків достатньо. Однак насправді інтерпретація цієї ситуації як безумовної дипломатичної перемоги Росії та поразки Азербайджану, який опинився тепер у більшій залежності  від Москви, є помилковою. Вона просто не враховує цілу низку інших чинників, які також впливають на азербайджано-російські відносини.

Справа, насамперед, у тому, що Азербайджан у підсумку війни поновив свій контроль практично над усім своїм державним кордоном та левовою часткою раніше окупованих Вірменією територій. Його позиція у ймовірному новому переговорному процесі з карабаського врегулювання тепер вже кардинально відрізняється від тієї, яка зберігалася впродовж майже 30 попередніх років. Баку як переможець, у принципі, значно зменшив свою вразливість від зовнішніх впливів з боку будь-яких міжнародних посередників у таких переговорах, включаючи Москву, яка традиційно бере в них участь.

Розміщенням російських військових у Нагірно-Карабаській автономній області (НКАО) Азербайджану загалом мало що змінило для нього на гірше. Більша частина території, населеної вірменами, яка опиняється тепер під російським протекторатом, не контролювалася Баку й раніше. То не така вже велика різниця, хто саме інший контролює окуповану територію, якщо це не ти. Значно важливіше те, що площа неконтрольованих територій тепер зменшилася в рази і зведена, по суті, до мінімуму. Іншим можна поки і знехтувати, що й було зроблено.

Далі, а хто, власне, сказав, що ця територія раніше так чи інакше не контролювалася Москвою? Хто сказав, що російських «іх там нєтов» у НКАО не було у період вірменської окупації? Так, там не були дислоковані російські підрозділи, але там не могло не бути представників російських спецслужб, які є, зокрема російськими громадянами вірменського походження. Таких громадян, до речі, усі ці роки вистачало й у вірменській армії, дислокованій, зокрема, у Карабаху. Більше того, так чи інакше Росія всі ці роки контролювала Вірменію, а, відповідно й окуповані нею території Азербайджану, так само, як і позицію Єревана на переговорах із Баку. Та й не тільки з ним, але й з іншими посередниками у врегулюванні конфлікту. Москва ж продовжує це робити і тепер. Інакше кажучи, Росія була присутня у Нагірному Карабаху до останньої війни і залишилася там по її закінченню, хоча і в іншій, вже відкритій, формі. То які глибокі, з точки зору балансу, у відносинах геополітичні зміни витікають з того факту, що зараз Росія здійснюватиме таке керівництво безпосередньо? Та особливо жодних суттєвих. Для Азербайджану – так точно.

Звичайно, можна говорити про те, що наявність російських військових в Азербайджані розширила можливості для здійснення Москвою тут різного роду провокацій. Це дійсно так, але чисто теоретично. Адже Росія ніколи не страждала від нестачі приводів для тиску і залюбки продукувала їх сама у будь-яких ситуаціях, ні на що не оглядаючись. Було б, як то кажуть, бажання. Реалізації ж на практиці теоретичної можливості використання Росією своїх «миротворців» з провокативною метою перешкоджає поява на політичній арені регіону загалом і безпосередньо у миротворчій операції в НКАО, зокрема, нового впливового гравця і союзника Азербайджану – Туреччини. Справа в тому, що Москва всіляко уникає будь-яких силових зіткнень та протистоянь з Анкарою у регіоні конфлікту (про це докладніше йтиметься пізніше) і, швидше за все, продовжить дотримуватися такої стратегії й у подальшому.

Вже ці міркування означають, що Азербайджан щонайменше не так вже сильно й програв у підсумку розміщення в регіоні конфлікту російських «миротворців» та формування у НКАО російського протекторату. Його залежність від Москви у зв’язку з цим, якщо й зросла, то мінімально. З іншого боку, відповідно, Росія не так вже багато й виграла.

Однак це ще не всі зовнішньополітичні наслідки, які витікають із розміщення російського військового контингенту у Нагірному Карабаху і позначаються на балансі російсько-азербайджанських відносин, а також показниках дипломатичного виграшу чи програшу у підсумку кожної з цих сторін. 

Справа у тому, що Баку отримало певний зиск із дислокації «миротворців» РФ у НКАО. Опосередкованим доказом цього є те, що за даними деяких російських політологів, зокрема, Фархада Ібрагімова, пропозиція щодо розміщення по лінії зіткнення російського військового контингенту в ході перемовин надійшла саме від Баку.

 Тут необхідно врахувати, що військові дії у відносно густонаселених районах НКАО, зокрема у Степанакерті, на відміну від таких у звільнених і практично безлюдних азербайджанських районах, несли із собою значні зовнішньополітичні ризики як для Азербайджану загалом, так і персонально для президента Алієва, зокрема. За підсумками таких боїв, азербайджанські підрозділи достатньо легко, як видається, можна було б звинуватити у скоєнні воєнних злочинів, етнічних чистках тощо з подальшим роздмухуванням скандалу представниками впливової вірменської діаспори, Росії, світового політикуму тощо. Більше того, упевненості у тому, що таких ексцесів реально не було б, бо азербайджанському керівництву вдалося б їм ефективно запобігти, геть немає. Занадто багато ненависті між двома народами накопичилося навіть на побутовому рівні. Тепер же Баку позбавляється, щонайменше у середньостроковій перспективі, головного болю із проблемою дотримання прав вірменської меншини, яка, з точки зору останньої, опинилася б у азербайджанській окупації.

Встановлення та здійснення контролю над територіями, населеними виключно вірменами, підтримання тут правопорядку є справою вкрай непростою і вимагає наявності спеціально підготовлених силових підрозділів. Належна реалізація цього завдання, ймовірно, навіть потребувала би допомоги міжнародних організацій, наприклад, ОБСЄ, у  формі гуманітарної місії у Нагірному Карабаху.

Іншим позитивним для Азербайджану моментом є те, що у пакеті з «миротворцями» йому вдалося також отримати додаткові преференції, пов’язані із розблокуванням транспортного сполучення, яке пролягає вірменською територією і з’єднує західні райони Азербайджану з Нахічеванню (забезпечення його безпеки покладається на ФСБ РФ).

За всіх цих позитивів вже можна було абсолютно спокійно, так виглядає, погоджуватися на тимчасовий протекторат Росії над вірменським анклавом у НКАО. Бо, окрім усього іншого, нікуди цей анклав з азербайджанської території не втече. Навіть, якщо РФ почне роздавати місцевим вірменам свої паспорти, тобто надавати російське громадянство (а вона почне, бо звичка, рефлекс, так би мовити). Та й цей протекторат, відверто кажучи, не видається чимось вічним і незмінним. Навряд чи він триватиме десятиліття. У Росії просто вже відсутні достатні для цього сили та засоби, і підстав вважати, що необхідний потенціал у неї може з’явитися у недалекому майбутньому, немає.

Отже, ініціатива Баку щодо введення російських миротворців, наслідком якої є формування у НКАО російського протекторату, дійсно принесла Азербайджану очевидну користь. Вона тим самим ще більше мінімізує та збалансовує негативні для нього наслідки дислокації «миротворців» у НКАО. Така мінімізація, у контексті аналізу змін у балансі азербайджано-російських відносин, знову таки, автоматично означає ще більшу мінімізацію позитивних наслідків для Москви.

Однак і це ще не все. На практиці формування свого протекторату в НКАО має для Росії і певні негативні наслідки, які, здебільшого, ігноруються при аналізі підсумків війни та встановлення перемир’я.

По-перше, необхідно врахувати, що у подальшому, у разі виникнення необхідності збільшити чисельність російського «миротворчого» контингенту, з огляду на проблеми безпеки та контролю за ситуацією, про ймовірність чого згадувалося раніше, Москва автоматично опиниться у певній залежність від Баку. Адже такий крок вимагатиме нових домовленостей на дво- та тристоронньому рівнях і згоди Азербайджану.

Важливим тут є ще й те, що та частина Нагірного Карабаху, яка потрапила під російський протекторат, знаходиться у своєрідному військовому «котлі», вона оточена дислокованими по периметру азербайджанськими військами. Оскільки такі «котли» достатньо легко перетворюються на «зашморги», то це створює певні можливості для тиску з боку Баку не тільки на Єреван, але й на Москву. Більше того, НКАО, на відміну від більшості інших «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі, не має спільного кордону з Росією. Не має його і Вірменія. Відповідно, узгодження різного роду передислокацій російського контингенту може стати для Москви не такою вже й простою справою, юридично- формальною стороною якої, за звичкою, вона могла б знехтувати.

По-друге, монопольна відповідальність за стан справ у регіоні конфлікту, яку взяла на себе Росія, разом з перетворенням НКАО на де-факто свій протекторат, покладає на Москву додаткові зобов’язання. Точніше, видатки. На утримання миротворців, на забезпечення населення необхідними продуктами харчування, предметами першої необхідності тощо. З огляду на складність логістики, зокрема вже згадану відсутність спільного кордону, а також порівняно високу вартість авіасполучення, ці видатки видаються  достатньо значущими. Тим більше у кількарічній перспективі. Звичайно, можна сказати, що всі подібні витрати є достатньо мізерними як для Росії. І це дійсно так, однак лише у випадку, якщо вони оцінюються виключно самі по собі. А от у контексті сумарних видатків на окупований Донбас, Крим, Абхазію, Південну Осетію, Білорусь, Сирію, Лівію, ЦАР тощо взяття на себе утримання ще одного конфлікту майже напевне додає проблем у плані ресурсного забезпечення. Адже все це – мільярди і мільярди доларів  щорічно. Зрештою, правило «останньої соломинки, яка зламала спину верблюду» ще ніхто не відміняв.

Утім у контексті нашого аналізу важливіше інше, а саме те, що зазначені додаткові видатки Росії не тягнуть за собою, як це було показано, якогось відчутного зовнішньополітичного виграшу, посилення впливу на сторони конфлікту тощо. Тобто вони є інвестиціями у власний програш, кинутими на вітер ресурсами.

Таким чином, як бачимо, підсумки російської псевдомиротворчості виглядають достатньо суперечливо також і з точки зору захисту та просування з її допомогою своїх інтересів у двосторонніх відносинах зі сторонами нагірнокарабаського конфлікту. Москві не вдалося досягти тут якихось суттєвих переваг. Відповідно, ні про який «ефективний менеджмент урегулювання конфліктів» у її виконанні йтися не може.

Посилення залежності Вірменії від Росії відбувається на тлі формування не дуже оптимістичної картини розвитку їхніх відносин у довгостроковій перспективі.

Про жодне посилення залежності Азербайджану від Росії взагалі не йдеться. Навпаки, баланс нейтрально-дружніх у минулому російсько-азербайджанських відносин змістився на користь Баку. У цьому контексті не можна не звернути особливу увагу на ту обставину, що в умовах російського примусу до миру Баку вдалося уникнути серйозних потенційних проблем у сфері міжнародного гуманітарного права, пов’язаних з воєнними діями в НКАО. Причому, уникнути саме коштом Москви, поклавши виключно не неї всі відповідні видатки.

 Із врахуванням цієї обставини, вся ситуація з розміщенням російських «миротворців» на території НКАО Азербайджану є однозначною дипломатичною перемогою Баку і програшом Москви. Додатковим доказом, хоча і опосередкованим, на користь такого висновку слугує, зокрема, запровадження Росією з 10 грудня 2020 р. (а саме у цей день у Баку проводився військовий парад на честь перемоги у війні), економічних санкцій щодо постачання на свій ринок деяких видів азербайджанської сільськогосподарської продукції. Такий крок аж ніяк не виглядає чимось притаманним потужному зовнішньополітичному гравцю, який отримав у підсумку своїх посередницьких зусиль певні стратегічні переваги і реалізує їх тепер у формі певних економічних преференцій. А от на жест відчаю та дріб’язкову помсту за свій програш, на спробу «зробити хорошу міну при поганій грі» – так цілком.

 

3. Росія у новій геополітичній реальності: перемога чи поразка?

 

Однак, можливо, Росії вдалося повною мірою компенсувати невдачі з просуванням власних інтересів на двосторонньому рівні завдяки здобуттю беззаперечних успіхів у більш широкому регіональному аспекті, через формування тут сприятливої для себе нової повоєнної геополітичної реальності? Можливо, саме на цьому рівні якраз і проявляються ті результати, які дають дозволяють охарактеризувати Москву як потужного зовнішньополітичного гравця та ефективного менеджера із врегулювання конфліктів? Для відповіді на це питання розглянемо деякі відмінні риси нової повоєнної геополітичної реальності та їхній вплив на інтереси Росії.

Найпростіша відмінна риса очевидна з першого погляду і має негативне для цих інтересів значення. Мається на увазі поразка у війні російського васала – Вірменії. Вона відчутно звузила для Москви можливість продовжувати використання цієї країни в якості каналу тиску на Азербайджан і Грузію. Втім це такі дрібниці на тлі більш масштабних і далекосяжних геополітичних змін, які відбулися, що ними можна знехтувати.

Більш значимі зміни пов’язані, як це відмічалося багатьма експертами, насамперед, з раніше побіжно згаданою активністю Туреччини. Звичайно, окрім Москви та Анкари, на сьогодні в регіоні присутні також інші потужні міжнародні гравців, зокрема США та Китай, ЄС і НАТО тощо. Однак лише Росія та Туреччина розмістили тут свої військові контингенти, хай і різні за чисельністю. Обидві країни також доволі активно втручалися, в тій чи іншій формі, у війну.

Який же вплив на розвиток подій у регіоні мала поява на його політичній арені Анкари і що вона означає для Росії?

Навіть побіжний аналіз подій, пов’язаних із розвитком конфлікту, показує, що Москва докладала максимум зусиль, щоб уникнути можливої прямої конфронтації з Туреччиною, активним військовим союзником Азербайджану в цій війні. Так, вона демонстративно ухилялася від реагування, відповідно до своїх зобов’язань перед Вірменією в рамках Договору про колективну безпеку, учасниками якого є обидві країни, на факти обстрілу вірменської території з боку Азербайджану. Москва зайняла абсолютно примиренську, якщо не угодівську, позицію за фактом збиття 9 листопада 2020 р. азербайджанськими військовими над територією Вірменії поблизу з кордоном з Азербайджаном російського військового гвинтокрила. Тоді, нагадаю, загинуло двоє російських військовослужбовців. Офіційна реакція Москви на інцидент звелася майже виключно до тиражування заяв про прийняття вибачень азербайджанської сторони, з урахуванням моментальності реакції Баку, його готовності провести неупереджене розслідування та покарати винних. Примирливий, чи й навіть пораженський, характер цієї реакції викликав доволі негативний резонанс у широких колах російської громадськості. З огляду, очевидно, саме на це Генпрокуратура Росії таки відкрила кримінальну справу за цим фактом, але десь аж 12 листопада. І з того часу якихось суттєвих новин стосовно розслідування інциденту не було. Хіба що на початку січня ц.р., тобто через 2 місяця після трагедії, російські слідчі змінили кваліфікацію злочину з убивства через недбалість на зумисне вбивство.

Далі, виключно показовим у плані впливів і результатів є, так би мовити, викручування Анкарою рук Москві з тим, щоб добитися від неї згоди на участь турецьких військових в операції з підтримання миру в Нагірному Карабасі. Про це  вже йшлося раніше, але нагадаю, перемогла Туреччина.

Достатньо цікаво, що деякі експерти, визнаючи факт поступливості Москви і зростання ролі Анкари у регіоні, вважають це зовнішньополітичною перемогою Росії, яка таким чином ніби то прагне поглибити розкол в НАТО між Туреччиною та іншими державами Альянсу. А сам факт уникнення Москвою конфлікту з Анкарою взагалі розглядається при цьому як вершина дипломатичної майстерності. Трішки більш помірковані і менш пропагандистськи налаштовані аналітики відзначають, що Москва й Анкара в Карабасі виступили геть не опонентами, а ситуативними союзниками.

Однак, як на мене, то така «перемога» та «майстерність» у купі з «союзництвом» на практиці нічим не відрізняються від капітуляції. Як відомо, Росія майже 30 років вела невпинну дипломатичну, військово-політичну, ідеологічну, економічну тощо війну проти присутності НАТО на теренах країн СНД, розглядаючи їх як сферу свого виключного впливу. Недопуск сюди Альянсу Росія завжди вважала чи не головним завданням своєї зовнішньої політики. І ось тепер «чобіт» однієї з країн НАТО не лише міцно ступив на цю територію, але й надовго на ній закріпився. Причому, за згодою Москви. Присутність та інтереси новоявленого впливового гравця Росія уже не в змозі ігнорувати. У подальшому з гострих регіональних питань Росії доведеться домовлятися не лише з Вірменією та Азербайджаном, але також і з Туреччиною, причому насамперед саме з нею.

То про яку перемогу чи союз за таких умов може йтися? Що це, як не геополітична поразка Росії, причому одна з найпотужніших, щонайменше за останні десятиліття, з часу розпаду СРСР? А у більш широкому історичному, але вужчому регіональному контексті, – з часу завоювання нею Закавказзя. Адже вперше десь майже за 200 років інші зовнішні гравці відчутно обмежили Росію у справі її впливовості та силової присутності тут. І до того ж, ще й обмежив один із давніх суперників, який якраз колись і програв їй змагання за цей регіон.

Якщо на цю ситуацію подивитися також через призму ідеї президента Ердогана щодо створення «Великого Турана», відмовлятися від якої він, схоже, не збирається, то ця поразка виглядає для Росії ще більш глобально та драматично. Адже вона може стати лише першим кроком на шляху подальшого поступового витіснення Анкарою Москви у низці інших мусульманських країн пострадянського простору чи й навіть більше, безпосередньо у мусульманських регіонах Північного Кавказу самої РФ.

Тому немає потреби нафантазовувати різні хитромудрі схеми. Все простіше. У Росії на сьогодні вже відсутній необхідний для протистояння Туреччині політичний, економічний і військово-технічний потенціал. Тим більше, що перебіг бойових дій у війні наочно продемонстрував повну невідповідність російських озброєнь, якими воювала Вірменія, вимогам сучасної конвенційної війни. До того ж, внутрішньоросійські наслідки можливого втягування Росії у нове воєнне протистояння є для Кремля малопередбачуваними. І Москва все це нарешті чітко усвідомила, а тому просто панічно уникала можливого розвитку подій у рамках Другої Карабаської війни за сценарієм конфронтації з Анкарою. Відповідно, вона не мала інших реальних варіантів дій, окрім згоди на турецьку присутність.

Проблема з формуванням за підсумками війни нової та менш сприятливої для інтересів Росії геополітичної реальності не обмежується, однак, власне, зміною балансу сил у нагірнокарабаському регіоні та Південному Кавказі в цілому. Ці підсумки торкнулися також інших регіонів пострадянського простору.

Справа в тому, що нагірнокарабаський конфлікт став першим із низки т.зв. «заморожених» конфліктів, у врегулюванні якого потерпіла сторона таки добилася значних успіхів. Причому, Азербайджан досяг цього військовим шляхом і не просто без будь-якого сприяння з боку міжнародних організацій (зокрема ОБСЄ) чи держав-посередників, які займалися врегулюванням нагірнокарабаського конфлікту, а й навіть усупереч їм. Як сказав президент Алієв на згаданому параді Перемоги в Баку, «Хоча багато хто, зокрема, ті посередники, які займалися цим питанням, неодноразово казали, що конфлікт не має воєнного рішення. Але ми довели, що у конфлікту є воєнне рішення».

Досвід Азербайджану, таким чином, показує, що розв’язання «замороженого» конфлікту, ініціатором та посередником в якому є Росія, просто неможливе поза силовим сценарієм. Доказів протилежного на сьогодні немає, і вони не передбачаються у принципі. Саме розуміння безальтернативності силового сценарію є чи не найпершим висновком з підсумків Другої Карабаської війни для всіх інших пострадянських країн із «замороженими» конфліктами на своїй території. Між тим, як ми знаємо, «пояс нестабільності» із таких конфліктів послідовно та цілеспрямовано розбудовувався Росією вздовж периметру своєї території. І робота на цьому напрямку продовжується, про що свідчать раніше вже згадувані нові заяви російських політиків щодо територіальних претензій до Казахстану.

Але тепер азербайджанський досвід, взятий іншими за приклад та взірець, здатен потягти за собою спалахи напівзгаслих конфліктів вздовж периметру російського кордону. В умовах послаблення здатності Москви до маніпулювання ними (з огляду на брак політичних та економічних засобів, військової спроможності та ще й до того і належної керованості) переведення цих конфліктів у «гарячу» фазу нестиме вже загрозу самій Росії. Вона, відповідно, отримала у підсумку Другої Карабаської війни новий виклик своїй безпеці, з яким потрібно щось робити. І з цього приводу в Москві вже забили на сполох. «Значення азербайджано-турецького експерименту з вирішення тривалих суперечок для Росії, залученої в історії з Донбасом, Придністров’ям, Абхазією й Осетією, виходить далеко за рамки Кавказького регіону. Усі фанати турецьких дронів по той бік протистояння прийшли у радісне збудження. Азербайджан посіяв зуби дракона. Хто ж пожне сходи?», – ставить питання добре всім нам відомий Константін Затулін. Рідкісний випадок, коли з ним не можна не погодитися.

Більше того, сама поява вказаного нового виклику безпеці Росії у більш широкому регіональному та історичному контексті є свідченням провалу раніше згаданої стратегії Москви з розбудови «поясу нестабільності» вздовж периметру свого кордону на пострадянському просторі. Стратегії, невід’ємною складовою якої є детально вже розглянута нами псевдомиротворчість. І першим кроком у справі такого стратегічного провалу якраз і є перемога Азербайджану у Другій Карабаській війні.

Ще одним із вагомих геополітичних наслідків перемоги Азербайджану стало підвищення безпеки шляху транспортування енергоносіїв Південним газовим коридором із регіону Каспійського моря до Південної Європи (через Азербайджан, Грузію та Туреччину). Частина цього газогону, яка пролягає територією Грузії, тягнеться на відносно недалекій, доступній для ураження артилерією, відстані від кордону з Вірменією та раніше окупованих північних територій Азербайджану. На думку деяких експертів, загострення у липні 2020 року ситуації на азербайджано-вірменському кордоні (одне з найбільших зіткнень за останні роки) пов’язане саме з цим безпековим чинником. Воно було інспіроване Москвою и мало на меті продемонструвати Азербайджану та Туреччині військову вразливість вказаних транспортних магістралей, а також  залежність їхнього нормального функціонування від Вірменії (читай – Росії). Оскільки постачання азербайджанського газу до Європи вказаним маршрутом розпочалося з перших чисел вересня 2020 р., то блискуча перемога Азербайджану, а також військова присутність Туреччини у нагірнокарабаському регіоні стала адекватною та дієвою відповіддю на такого роду погрози. Відвоювання раніше окупованих, зокрема північних територій Азербайджану, значною мірою убезпечило відповідні ділянки транспортування енергоносіїв від можливих провокацій.

Між тим, експорт азербайджанського газу до Південної Європи передбачає постачання цього року близько 10 млрд кубометрів, з них 8 до Італії, а інші 2 – до Греції, Болгарії та їхніх сусідів. Звичайно ж, все це автоматично зменшує потребу в присутності тут газу російського. Та ж Болгарія, наприклад, за рахунок поставок азербайджанського газу тепер планує задовольнити третину своїх потреб. За підрахунками Михайла Гончара та Ігоря Стукаленка, вже зараз, завдяки, у т.ч. транспортуванню газу вказаним шляхом, дві третини потужностей «Блакитного потоку» і першої нитки «Турецького потоку» виявляються зайвими. А є ще недобудована друга нитка «Турецького потоку», перспективи якої у цьому плані геть туманні.

Можливо, на сьогодні подібне зменшення експорту російського газу на ринок Туреччини та ЄС виглядає, в абсолютних цифрах, не таким вже й значним саме по собі. Але якщо подивитися на ситуацію у ширшій перспективі, то вона видається вже більш загрозливою для Росії. Справа у тім, що ЄС, який є основним споживачем російських вуглеводнів, на початку грудня 2020 р. ухвалив план, спрямований на зменшення викидів вуглекислого газу в атмосферу. Він, зокрема, передбачає скорочення до 2030 р. споживання Євросоюзом нафти на третину, а газу – на чверть. У грошовому еквіваленті ЄС планує зменшити видатки на імпорт вуглеводнів на 100 млрд. євро. У тому, що таке скорочення значною мірою торкнеться російських поставок, сумнівів немає. Це, між іншим, автоматично веде до подальшого обмеження продажу російського газу європейським споживачам і зменшення доходів бюджету РФ. Що, у свою чергу, накладає фінансові обмеження на здатність Росії вдаватися до різного роду авантюр та продукувати безпекові загрози у різних регіонах світу.

Крім того, не забуваймо, що безпечне та надійне транспортування газу Південним газовим коридором на практиці означає для Росії ще одну масштабну геополітичну поразку, яка своїми наслідками виходить далеко за межі, власне, південнокавказького регіону. Воно підриває монополію російських газогонів у справі експорту на європейський ринок енергоносіїв з території інших пострадянських країн, зокрема, регіону Каспію, а у перспективі і Центральної Азії. Наслідком цього, ймовірно, стане подальше зменшення не лише частки російського газу на ринку Європи, але й залежності вказаних країн від Москви.

Ну і на останок. Достатньо перспективними з точки зору зміни не на користь Росії балансу сил у регіоні конфлікту та поза його межами виглядають раніше вже згадані домовленості трьох президентів щодо розблокуванням транспортного сполучення, яке пролягає вірменською територією і з’єднує західні райони Азербайджану з Нахічеванню. Справа у тому, що цим самим створюється потенціал для розвитку, десь у середньостроковій перспективі, транспортного коридору ЄС – Туреччина – Азербайджан – Центральна Азія – Китай з відповідним усуненням з нього Росії. Як Москва реагуватиме на цю загрозу своїм інтересам, звичайно ж, невідомо, бо й сам вказаний виклик поки що чисто теоретичний. Однак у разі реалізації ідеї Росія у своєму супротиві навряд чи піде на конфронтацію з Туреччиною та Китаєм. А це, у свою чергу, означатиме на практиці ще одну геополітичну поразку.

Отже, у підсумку посередницьких зусиль Росії не вдалося захистити свої інтереси не лише у двосторонніх відносинах зі сторонами конфлікту, але у більш широкому геополітичному контексті. Їм завдано суттєвої шкоди в регіоні Південного Кавказу, а також більш помірної чи поки гіпотетичної – у деяких інших регіонах СНД та навіть Європейського Союзу.

***

Таким чином, підсумки Другої Карабаської війни є невтішними для Москви.

Перемога у ній Азербайджану є початком краху сумнозвісної російської стратегії розбудови «поясу нестабільності», який складається із «заморожених» конфліктів на території суміжних нових незалежних держав. Ця стратегія десятиріччями була, так би мовити, зовнішньополітичною «фішкою» Москви на пострадянському просторі. Між тим, її крах є не просто зовнішньополітичною поразкою РФ, він несе в собі також нову загрозу безпеці Росії, пов’язану з переходом у «гарячу» фазу прикордонних до неї  «заморожених» конфліктів.

Росія завжди вважала країни СНД сферою свого виключного впливу, однак у підсумку війни вже перестає бути тут монопольним силовим гравцем. Тепер впливовість Москви на Південному Кавказі (Закавказзі) поступово обмежує давній суперник у боротьбі за цей регіон, а нині держава-член НАТО – Туреччина. І Росія змушена миритися не тільки з турецьким впливом, але й її силовою присутністю тут. Такий результат є чи не найбільшою геополітичною поразкою Росії з часу розпаду СРСР.

Єдиною гарною новиною для Москви (і не тільки) у контексті підсумків війни є хіба те, що вона, схоже, нарешті усвідомила недостатність російського потенціалу для протистояння потужним регіональним гравцям на кшталт Туреччини і почала поводитися відповідно.

Все сказане вище дозволяє зробити висновок, що підсумки Другої Карабаської війни є проявом важливої тенденції у геополітичному розвитку сучасного світу, а саме занепаду Росії як впливового ще у недалекому минулому гравця на міжнародній арені.

 

__________________

* Відомості про автора:

Олександр Самарський - Заступник керівника Центру дослідження Росії, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ісламській Республіці Іран (2010-2014), представник України в Місії ОБСЄ в Нагірному Карабасі (1997-1998, 2004-2006)

04.02.2021 18:00:00