Шановне зібрання, виступи пана Григорія Перепелиці та пана Євгена Марчука особливо підштовхують до висновку про те, що треба, мабуть, сказати декілька слів про загальний політичний безпековий устрій, який сьогодні існує у світі.
Пан Перепелиця звернув увагу тільки на одну модель із трьох існуючих, коли говорив про «багатополярність». Чому я зосереджую вашу увагу на цьому? Тому що сьогодні тема багатополярності широко обговорюється і практиками, і теоретиками. Але хотів би згадати, що вперше ця тема з’явилася, як не дивно, ще за існування двополярного світу, коли Євген Примаков, який недавно пішов з життя, вперше запропонував створення трикутника «Москва – Делі – Пекін» як протипоставлення Північноатлантичному союзу з усіх питань, що стосуються загальної політики безпеки, а також, певною мірою, як би це дивно не звучало, – і економічних.
Можна сказати, що за радянських часів цього не сталося. Коли ж до влади прийшов Путін, ці ідеї почали втілюватися російським керівництвом з особливою увагою і настирністю. Мова йде, насамперед, про створення БРІКСа як системи, яка охоплює так званий великий пояс, тобто великі держави, що могли б створити серйозну конкуренцію Сполученим Штатам як однополісному лідеру.
Не можу не згадати у цьому зв’язку свою зустріч з Самуелем Хантінгтоном у жовтні 1999 р. Тоді він дуже чітко висловив своє бачення майбутнього України, з яким я не погоджувався. Це бачення полягало у тому, що найбільшу загрозу сьогоднішньому світу може становити цивілізаційна багатополярність, коли полюсами силової конфігурації можуть стати окремі спільноти цивілізації (про що вже казав пан Перепелиця). Головна ж його теза полягала у тому, що вони базуватимуться на різних ціннісно-релігійних системах і що найбільш гостра ситуація може виникнути саме в Україні, якщо вона намагатиметься серйозно наблизитися до західних загальнолюдських цінностей і вступу до Європейського Союзу чи НАТО. З цією тезою я ніяк не міг погодитися. От тільки останні події змушують думати, наскільки далеко бачив Хантінгтон. Був би дуже радий, якби і наша конференція народила ідеї, які, можливо, і здавалися б нездійсненними, але змушували б думати. Бо не бачити і не думати про такі речі було б, як на мене, черговою великою помилкою для України.
Другий сценарій, друга модель, яка сьогодні інтенсивно обговорюється в експертному в середовищі, – це так званий «біполярний світ». Нема Радянського Союзу, нема соціалістичного табору і, начебто, зникли прямі ідеологічні протиріччя між комуністичною ідеологією і загальнолюдськими цінностями. Разом з тим, сьогодні маємо дві, хоча я не можу назвати їх ідеологічними, системи дуже серйозних протиріч. Це – загальнодемократичне бачення розвитку світу, яке пропагує західний світ, і так званий «державний центризм», перевагу якому віддає Китай, а сьогодні – і дуже активно – Росія. На цьому тлі можуть виникнути інші, локальні біполярності, що може мати наслідком зіштовхування інтересів країн з дуже різними підходами, що у підсумку загрожує потенційною світовою пожежею.
І третя модель – це «однополярний» світ, коли багато хто у світі мали надії, що Сполучені Штати бачитимуть себе таким лідером і надалі. Але сьогодні вони себе таким лідером не бачать, хоча й не знімають з себе відповідальності за розвиток подій у світі. Разом з тим, навіть такий видатний теоретик безпекового напряму зовнішньої політики США як Збигнев Бжезинский сьогодні ставить під сумнів модель, за якої Сполучені Штати повинні відповідати за все, що відбувається в світі.
Що може зробити Україна за таких моделей розвитку безпекової ситуації у світі? Вона, на мій погляд, спроможна прислужитися у просуванні євроатлантичної спільноти на схід, інтегруванню континентальної Європи з метою мирного і конструктивного залучення до світового співтовариства. Нинішня ситуація в Україні далека від тієї, за якої наша країна спроможна була б відіграти свою інтегруючу роль у процесі глобальних трансформацій.
На порядку денному інше питання: як припинити триваючий українсько-російський конфлікт з найменшими втратами для нашої країни. Яким може бути подальший розвиток подій? Я нещодавно сформулював своє бачення у газеті «Дзеркало тижня», назвавши при цьому п´ять можливих сценаріїв. Не буду детально зупинятись на кожному з них, але про деякі декілька слів хотів би сказати. Можна, на мій погляд, говорити про три радикальні сценарії та два проміжні, або компромісні.
Перший радикальний сценарій – це сценарій тотальної війни, який викликав дуже багато критики. Але він є цілком можливим, якщо російське керівництво вирішить розпочати відкриту збройну агресію з метою отримання сухопутного коридору до Криму або навіть безперешкодного доступу до свого військового контингенту в Придністров’ї.
У такому разі Україна буде позбавлена вибору інших можливостей урегулювання конфлікту на Донбасі, муситиме захищати свою незалежність, використовуючи для цього всі наявні ресурси. У зв’язку з цим хотів би підкреслити, що тотальна війна буде виключно обороною війною для України. Такий розвиток подій може принести для України величезні втрати, вона повинна буде мілітаризувати все суспільство, запровадити воєнний стан, провести економічну, політичну, культурно-ідеологічну і пропагандистку мобілізацію. Але треба чесно визнати, що воєнний стан ніколи нічого доброго не приносив громадянам тієї країни, де він був уведений. Ми будемо змушені шукати можливість нанесення ударів по об’єктах критичної інфраструктури противника, вести активну партизанську війну.
Звичайно, не хотілося б вдаватися до такого сценарію, важливо подумати, чи може Україна отримати перемогу в тотальній війні. На мій погляд може, бо Росія, що б тут не говорили, сьогодні обмежена і технологічними, і фінансовими ресурсами, результати санкцій прямий тому доказ.
Щодо запасів міцності російської політичної системи, то тут у мене подвійне бачення. З одного боку, рейтинг Путіна перевищує 80%, а з іншого, виникає питання, наскільки цей рейтинг відповідає дійсності. Наскільки населення, якому властива негативна демографічна динаміка і нездатність протистояти агресивним національним меншинам, демонструватиме стійкість і стабільність.
Армії. Так, її, безумовно, значно модернізували протягом останніх восьми років. Існують дві цікаві формули на цей предмет. Наведу їх російською мовою, бо вони сформульовані російськими експертами. Перша: «безопасность России заканчиваеться там, где начинаеться безопасность её соседей и это прямо касается Украины» і друга: «все знают, что Запад может быть и готов к войне, но все знают, что Запад очень сильно колеблется на счёт того, может ли эта война быть или нет. Мало кто знает, что Россия не готова к этой войне, но все знают, что она готова к активным действиям». Отже, якщо спроектувати ці дві формули на нашу дійсність, то ми маємо бути готовими до тих сценаріїв, про які говорили пани Г.Перепелиця та Є Марчук.
Відносно другого радикального сценарію: «відтинання або стіни», то він передбачає остаточну відмову України від окупованих територій, повний розрив із ними. Для цього Україна потребує створення потужних оборонних споруд і підтримання достатнього рівня ізоляції цих земель з метою забезпечення власної безпеки. За такого сценарію відразу виникає великий спектр внутрішньополітичних питань, які треба вирішувати. Насамперед, йдеться про величезну кількість переміщених осіб: а це вже мільйон на території України і фактично мільйон у Росії. Як бути з тими людьми, які залишаться у цій відрізаній від України зоні? Це серйозне питання для нашого політичного керівництва, це певною міри втрата міжнародного престижу України. Однак, на мій погляд, до усіх цих проблем ми повинні підходити, виходячи перш за все, з аналізу власних ресурсів і намірів здобути для України мир як такий.
Сценарій «сателітності» чи переходу на умови сепаратного миру з Росією, на мій погляд, є малоймовірним, але, як показує історія, не може бути виключеним.
Четвертий сценарій, про це вже говорив пан Г.Перепелиця, полягає у «заморожуванні» статус-кво за формулою «ні війни, ні миру». Свого часу я дуже уважно вивчав Троцького і можу сказати, що ті політичні рішення, які він пропонував у 1917-18 рр. були, мабуть, єдино правильними, що дозволило зберегти радянську владу на теренах Росії.
П’ятий сценарій передбачає проведення цілого ряду заходів, на які Україна має повне моральне, політичне та юридичне право.
По-перше, окуповані території тимчасово виводиться з-під української юрисдикції і передаються під міжнародну юрисдикцію. Україна припиняє виконувати будь-які зобов’язання перед тими, хто вирішить залишитися на зазначених територіях. Припиняється також будь-який економічний контакт з окупованими територіями.
По-друге, Україна залишає за собою виключне право самостійно ухвалювати рішення про відновлення своєї територіальної цілісності і здійснювати це відновлення у найбільш прийнятний для себе час і спосіб.
По-третє, статус окупованих Росією і захоплених терористами територій може бути тільки тимчасовим і не повинен відображатись у Конституції.
По-четверте, учасники бандитських формувань та інші співучасники російської агресії, якщо вони не брали участі в тяжких злочинах, підлягають амністії. Хоча, треба визнати, це дуже важке і складне питання.
По-п'яте, лінія розмежування визначається на пропорційних засадах. Донецьк і Луганськ оголошуються відкритими й демілітаризованими містами під міжнародним управлінням.
По-шосте, військовий контингент, який розділятиме ворогуючі сторони, має складатися насамперед із представників збройних сил тих європейських держав, керівники яких беруть участь у процесі міжнародного врегулювання. Україні слід вимагати створення принаймні трьох, а не однієї (як сьогодні), спільних із країнами НАТО військових бригад та їхнє розміщення навколо зони «замороженого» конфлікту
По-сьоме, українська сторона продовжує розвивати й модернізувати власні Збройні сили і залишає за собою право на їх використання для збереження та відновлення свого суверенітету.
По-восьме, українська держава отримує політичну компенсацію, яка полягатиме в забезпеченні її незалежності та чіткому визначенні перспектив членства в НАТО і Євросоюзі.
На мій погляд, це достатньо сценарна система того, що треба робити Україні.
Не можу також не згадати про деякі міркування на цю тему у західному світі. Я знайшов дуже цікавий матеріал, який підготувала достатньо відома американська приватна розвідувальна аналітична агенція Stratfor. Вона презентувала свій сценарій прогнозу розвитку українських подій. Йдеться про сценарний прогноз голови Stratfor´у Джорджа Фрідмана, який презентував проект так званої Балтійсько-Чорноморсько-Адріатичної території, що багато у чому нагадує ідеї санітарного кордону між Росією та Європою одразу після Першої Світової війни, запропонованою Юзефом Пілсудським. Stratfor подає всього два сценарії: перший – умовно оптимістичний, другий – песимістичний. Але навіть оптимістичний сценарій передбачає продовження і навіть серйозне загострення відносин Заходу з Росією, тиск на неї з метою вирішення української проблеми. У якості можливих поступок Росії можуть бути надані певні гарантії невступу України до ЄС у середньостроковій перспективі та до – НАТО у довгостроковій. Такий варіант якоюсь мірою співвідноситься з відносно недавнім проектом Договору про європейську безпеку, який лобіювала Росія (так званий «процес Корфу», про який згадував пан Г.Перепелиця). Цікаво, що навіть за цим оптимістичним сценарієм Україна зазнає дуже великих втрат. Перш за все - політичних. Йдеться про перспективу України, мабуть, навіть, і з точки зору її державності.
Песимістичний передбачає поступове пом’якшення позиції Заходу і готовність останнього піти на серйозні поступки Росії в обмін на гарантії недопущення подальшої ескалації протистояння на субрегіональному рівні. Проте такий сценарій має на увазі, на мій погляд, принципове послаблення геополітичної ролі Заходу, яку він сьогодні продовжує відігравати.
Звичайно, що це умовні сценарії. Але як держава ми повинні враховувати і цю думку, яка, на жаль, набирає все більших обертів на Заході. Тому захищати ми повинні самі себе і повинні все робити для цього.
Багато корисного можуть дати такі конференції, як ця, оскільки вони допомагають сформулювати свою ідеологію, яку ми маємо захищати у будь-якому політичному чи інформаційному просторі країн, які зацікавлені в тому, щоб Україна була незалежною і процвітаючою державою і займала поважне місце у системі світової і регіональної безпеки.