Економіка Росії на сьогодні переживає кризу, яка характеризується, зокрема, суттєвим зниженням частки російської економіки у світовому ВВП, різким скороченням вартісних показників експорту товарів, відчутним зниженням ролі РФ у глобальному споживанні товарів, рекордними обсягами відтоку капіталу тощо.
Причини цих кризових явищ є доволі різноплановими. Серед них - як особливості функціонування власне російської економіки (структурна деформація, її сировино-енергетичний характер та низький виробничо-технологічний потенціал), помилковість обраних керівництвом країни економічних стратегій (імпортозаміщення, точніше спроба «підстьобнути» його та економічний розвиток країни в цілому за допомогою девальвації, як це мало місце у 1998 р.), так і тенденції розвитку світової економіки (різке падіння цін на енергоносії), санкційний вплив (позбавлення Росії можливостей виходу на світові ринки фінансових запозичень, обмеження у закупівлі сучасних західних технологій тощо).
Очевидно, що головну роль серед цих чинників відіграють фактори внутрішньоросійського порядку. Адже кризові явища в економіці Росії, перехід від зростання до стагнації проявилися вже наприкінці 2013 р. ще за умов існування високих цін на нафту. Вони були зумовлені саме сировинною орієнтацією російської економіки, забюрократизованістю управління економічними процесами, корупційними явищами в суспільному житті Росії. Це означає, що без вирішення згаданих та інших аналогічних проблем перехід до швидкого зростання економіки у коротко- середньостроковій перспективі є малоймовірним.
З іншого боку, проведення радикальних економічних реформ несе загрозу існуючому в Росії персоналістському авторитарному режиму. Відповідно, керівництво держави до них навряд чи вдасться. У купі з політичною пасивністю та терплячістю населення Росії до відчутного падіння рівня життя це дозволить дещо продовжити час функціонування нинішньої неефективної економічної системи країни. Тому навіть поступова адаптація останньої до нових умов здатна, найймовірніше, забезпечити лише перехід від рецесії до тривалої фази стагнації із зростанням економіки близьким до нуля.
Разом із тим, за нинішніх умов відсутні підстави очікувати швидкого розвалу російської економіки. Вона має достатній інерційний потенціал для функціонування навіть за умов багаторічної не надто ефективної ізоляції. Більше того, керівництво РФ, швидше за все, традиційно готове йти на тривале економічне виснаження країни задля досягнення своїх політичних цілей. Воно також здатне концентрувати обмежені економічні ресурси з метою реалізації конкретних зовнішньополітичних амбіцій.
Росія, таким чином, має і у середньостроковій перспективі зберігатиме значні можливості для підживлення різного роду конфліктів в Україні, інших державах світу, а також для ведення гібридної війни проти країн Заходу.
Доволі широкі можливості Росії для продовження економічної війни проти України зумовлені, зокрема, збереженням значного впливу її економіки на українську, насамперед, у галузях торгівлі та фінансів, а також наявністю низки тривалих та традиційних кооперативних виробничих зв’язків. Мета такої війни доволі проста, хоча і парадоксальна з точки зору нормальної логіки – не зробити Росію багатшою, але будь- що зробити Україну біднішою. Подібний стан справ робить для України вкрай актуальним завдання розробки запобіжних заходів задля нейтралізації потенційних негативних впливів РФ на українську економіку.
Головною відповіддю країн Заходу у сфері економіки на спроби Росії змінити принципи сучасного світоустрою стало запровадження санкцій. Такий крок виявився неочікуваним для Росії, яка після неадекватно м‘якої реакції Заходу на агресію проти Грузії вважала, що і цього разу ситуація розвиватиметься за тим самим сценарієм. Такий прогноз не справдився, хоча знайти консенсус щодо питання санкцій серед 28 країн ЄС у доволі непростий для них економічний період було нелегко.
Для країн Заходу метою запроваджених санкцій є не знищення економіки Росії, а лише її примус до ухвалення політичного рішення щодо припинення агресії. Саме тому санкції нарощувалися поступово, у три етапи. Перший та другий з них стосувався виключно політиків і лише третій – російської економіки як такої.
Санкції третього етапу, які обмежили доступ Росії до західних капіталів та технологій, діють не настільки швидко, як багато хто очікує в Україні. Це визначається, по-перше, порівняно слабкою інтеграцією російської економіки в міжнародні виробничі процеси, у ланцюжок створення додаткової вартості, а також специфікою впливу власне економічних санкцій, ефект яких завжди відтермінований у часі, тобто є середньо - або довгостроковим.
Що стосується зворотного негативного впливу санкцій на європейську економіку, то він торкнувся, насамперед, низки південних країни ЄС-виробників сільськогосподарської продукції. Стосовно інших країн - масштаби такого впливу часто страждають свідомим перебільшенням. Воно будується на тому, що в опитуванні з метою оцінки впливу та корисності відміни санкцій беруть участь, як правило, представники тих бізнес-структур, які співпрацюють з Росією. Однак, наприклад, у Німеччині до таких належать, насамперед, представники крупного бізнесу, на який припадає лише 1 % її економіки. Для 99% німецької економіки, тобто середнього і малого бізнесу, вказані санкції є, у цілому непомітними, тим більше, враховуючи, що Росія у зовнішній торгівля ФРН займає всього близько 2%. Росія для Європи поки що є лише потенційно, але не реально крупним ринком.
Загалом же можна констатувати, що запровадження економічних санкцій проти Росії суттєво не позначилося на економічному розвитку ЄС, адже загальний експорт Євросоюзу у цей період виріс, а не впав.
Багато в чому схожою є картина впливу на економіки країн ЄС запроваджених Росією контрсанкцій. За своєю суттю останні, власне, є ні чим іншим як звичайнісінькими протекціоністськими заходами для підтримки власного аграрного бізнесу.
Разом з тим, аналіз здатності запроваджених Заходом санкцій обмежити можливості Росії переводити економічні фактори у політичну площину, а також забезпечити повернення РФ у міжнародне правове поле, демонструє їхню обмеженість чи недостатність.
По-перше, попри запровадження санкцій питома вага Європейського Союзу у зовнішній торгівлі Росії майже не зменшилась, тому що російська зовнішня торгівля з іншими країнами також впала, однак без будь-яких обмежувальних заходів із боку останніх. По-друге, західні санкції не зачепили основне фінансове джерело агресії – експорт енергетичних ресурсів та доходи від них. Низка країн-членів ЄС та НАТО були і є «активними контриб’юторами» російських нафтових доходів, які традиційно конвертуються Росією не тільки у військовий потенціал загалом та здійснення агресії проти України зокрема, але й у засоби впливу на західні країни, інструменти якого є доволі різноманітними (інформаційні, корупційні, терористичні тощо).
У підсумку, такого роду обмежені та малодієві санкції проти Росії лише пригальмовують агресію Москви проти України, але не здатні зупинити її. Більше того, вони так і не стали надійним засобом захисту західної цивілізації від тієї гібридної війни, яку активно та послідовно веде проти неї Росія. Обмеженість на сьогодні здатності Росії використовувати енергетичні ресурси в якості інструменту досягнення зовнішньополітичних цілей, нарощування своєї політичної ваги та просування власних інтересів при вирішення глобальних світових проблем зумовлено, насамперед, падінням цін на енергоносії, а не запровадженими санкціями.
Подібний контекст аналізу санкцій дає всі підстави для висновків щодо недалекоглядності доволі чисельного загалу європейських політиків, які у дилемі «цінності – ціна» обирають останню, формуючи тим самим для Європи майбутнього проблеми з важкопрогнозованими наслідками.
Дискусія у рамках конференції засвідчила також суперечливість широко розповсюдженої тези стосовно того, що надмірний тиск на Росію здатен лише посилити її агресивність.
Попри, здавалося б, очевидність, вказана теза є спекулятивно-схоластичною. Вона застосовується без врахування практики дій Росії та ментальності її керівництва. На практиці саме безкарність за агресію проти Грузії підштовхнула Росію до війни з Україною, а відміна санкцій вочевидь не послабила б, а навпаки розпалила б агресивність Росії. Ментальність російського керівництва, на відміну від ментальності європейських політиків, характеризується абсолютною безпринципністю, цинізмом та антигуманністю, а також ставкою на силу. Йому притаманне розуміння лише силових аргументів, а будь-які спроби візаві забезпечити розумний компроміс, досягнення домовленостей за формулою «win-win game» кваліфікується як прояв слабкості, яка вимагає нарощування власного тиску. У цьому контексті будь-яке послаблення, а тим більше зняття запроваджених проти Росії санкцій здатні лише спонукати її до нових агресивних дій в Європі, до посилення проти неї гібридної війни.
Обговорення показало, що на сьогодні з низки причин достатньо важко спрогнозувати майбутню роль Росії як економічного партнера Заходу. Однак, можна констатувати: найбільш ймовірно, що постсанкційна Росія буде значно менш цікавою для західного бізнесу, ніж досанкційна – принаймні до того часу, поки ціни на нафту знову різко не виростуть.
У цілому ж дискусія на конференції дозволяє зробити такі висновки:
- ініціативність, а не лише пасивні дії у відповідь на нові економічні обмеження з боку РФ;
- асиметричність у підході до запровадження санкцій;
- поступове і неухильне згортання економічних відносин із РФ, розробку програми імпортозаміщення російських товарів, які потрапляють на український ринок, організацію державної підтримки у переорієнтації на ринки інших країн для українських підприємств, які мають традиційні кооперативні зв’язки з російськими тощо.