Виступ на міжнародній конференції «Російська державність: стабільна нестабільність».
Тут, у Києві, столиці, що бореться з російською агресією України, аналіз сучасного російського режиму найдоречніше почати з нагадування фундаментального історичного факту: наша загальна праматір Київська Русь формувалася і розвивалася до монгольської навали як європейська держава. Її етнос був трагічно розділений навалою на дві частини.
Вона була поглинена ордою і її духовне поневолення не обмежувалася двома століттями формального підпорядкування Улуса Джучі монгольському хану. Як справедливо зауважив видатний російський філософ Георгій Федотов, ханська ставка у 1480 році була просто перенесена з Сараю до Москви, з повним збереженням в Московії ординської матриці деспотії, азіатського способу виробництва, окупаційного, за ставленням до народу, режиму влади.
Інша ж і не менша частина Київської Русі, котра зберегла європейську ідентичність, продовжувала свою еволюцію, насамперед, в рамках багатонаціонального Великого Князівства Литовського.
Сьогоднішня війна (будемо називати речі своїми іменами) РФ і України – не випадкова. Це не територіальна суперечка щодо Криму або Донецька. Це також не етнічний конфлікт. Це вирішальне світоглядне зіткнення спадкоємців Київської Русі і спадкоємців Золотої Орди. Вони є в обох державах. Але в різних пропорціях. Тисячолітній європейський вибір Київської Русі сьогодні підтримує переважна більшість українського народу, і він є незворотнім.
Багаторазові спроби ханів-царів-генсеків-президентів Улус Джучі імітаційно «європеїзувати» свою вотчину, без змінюючи природи своєї влади, провалювалися одна за одною.
Цар-модернізатор Петро Олексійович не «прорубав вікно в Європу», а лише відкрив вузьку шпаринку, в яку протиснулася голівка російської «еліти». І з того часу у нас утворилося два різні народи. Російською мовою вони називалися «барин» і «мужик». У всіх інших країнах завжди була і є своя соціальна градація, але ніде цей розрив між «паном» і «мужиком» не мав такого фундаментального характеру, як і постпетрівській Росії.
Це був не класовий, а культурологічний, я б навіть сказав, антропологічний розкол, це – два різні народи, які просто не знали і не розуміли один одного.
Такий розлом став запрограмованою на століття історичною трагедією Росії. Всі її імперські інститути, включаючи Церкву, в уявленні простих людей завжди були на боці пана. Саме тому і дозволили більшовикам розпинати на багнетах генералів і скидати хрести. Вікова напруга не могла не вибухнути, і загибель імперії Романових під час революції 1917 року була зумовлена історично.
Але лідерство в революції було перехоплено досить вузькою групою людей, які в жодному разі не були вождями цього, по суті, мужицького бунту. Натомість, вони майстерно використовували його вибухову енергію.
Численні етнічні групи Російської імперії, які справедливо вважали, що їх утискають, внесли свій вклад у енергію розпаду.
Однак справа зовсім не в тім, що керівництво більшовиків було досить інтернаціональним.
І росіянин Бухарін, і єврей Троцький, і грузин Сталін, і поляк Дзержинський сприймали переважну більшість російського народу – 90-відсоткове селянство – як антропологічно чуже.
Це відбувалось не через їх національну приналежність, а тому що всі вони були пасіонарними носіями глобального ідеологічного проекту.
Марксистська ідея є настільки привабливою і переконливою в своєму примітивно простому поясненні світу, що хоча б раз в історії людства вона приречена була оглушливо вистрілити. Але російське селянство просто не влазило в марксистські рівняння.
Ми вивчаємо історію громадянської війни тільки за «червоними» або «білими», але не за «мужицькими» підручниками. І тому вона ще невідома. Її парадокс полягає в тому, що енергія розколу між паном і мужиком була використана силою, яка метафізично була ще більш ворожа мужику, ніж пан. Чому ж ці люди в тужурках, у френчах і пенсне, які, здавалося б, культурно, цивілізаційно були набагато більш чужими російському мужику, ніж його сільський батюшка, чому вони перемогли? Тому що російський мужик не пробачив панові того, що відбувалося протягом століть.
Парадигма цивілізаційного розколу між елітою і народом зберіглася і в інших іпостасях російської держави. більшовики використовували енергію протесту, породжену розломом початку XVIII століття, але вони самі відтворили ту ж систему величезного розриву між елітою і народом. Систему, за якої влада сприймала народ як необмежений резервуар безправних рабів для здійснення своїх великих імперських або ідеологічних цілей. Комуністична номенклатура була так само нескінченно далекою від народу, як і дворянство.
Селянам тільки на початку 1960-х видали паспорти, вони були тими ж рабами.
Говорячи про громадянську війну, ми, зазвичай, забуваємо її другий етап, ще більш жорстокий і кривавий – колективізацію. Це взагалі унікальне у світовій історії явище. Колективізація була війною нової комуністичної еліти проти беззбройного народу. Якщо в громадянській війні 1917-1920 років була своя внутрішня логіка, то багатомільйонне жертвоприношення колективізації було чисто ідеологічним і майже містичним.
Стародавні ацтеки вели війни тільки для того, щоб брати полонених і використовувати їх для священних людських жертвоприношень. Так само російське і українське селянство в процесі колективізації було без жодної очевидної мети ритуально принесене правлячими ацтеками в жертву їх марксистським богам.
Послідовно знищивши спочатку пана, а потім і мужика, ацтеки-більшовики, врешті, створили нову історичну атомізовану анти-спільність – радянську людину.
Головного Жерця-Ката, Йосипа Ауісотля, вдячні нащадки вцілілих нарекли через 80 років «Ім’ям Росії». Один цей факт змушує засумніватися в душевному здоров’ї нації, яка перенесла стільки випробувань, і її телевізійних пастирів.
Змінилася, нарешті, принаймні, зовні, і комуністична доктрина. Але зберіглася непотоплювана номенклатура, а все та ж реальність метафізичного розриву між «елітою» і народом стала навіть ще більш наочною. Існування двох Росій – Росії Пікальова і Росії Рубльовки, які неприязно дивляться одна на одну з телевізійних екранів, – це той самий фундаментальний розкол, який був породжений «модернізацією» Петра, а потім відтворений «модернізацією» більшовиків. Тільки на відміну від російського пана XIX століття, який був вихований на класичній російській літературі і мав комплекс провини перед мужиком, рубльовські пани читають виключно гламурних авторів, і тому жодних комплексів не відчувають.
Здійснилися всі золоті мрії партійно-гебістської номенклатури, яка, власне, задумала перебудову в середині 80-х років. Чого вона досягла в результаті 20-річного циклу? Повної концентрації політичної влади, такої самої як і раніше; величезних особистих статків, які тоді були для них немислимі, і зовсім іншого стилю життя (як у Куршевелі, так і на Сардинії).
І найголовніше – як правителі вони позбавились будь-якої соціальної та історичної відповідальності. Тепер їм уже не потрібно хором вити: «Мета нашого життя – щастя простих людей». Їх вже тоді нудило від цього лицемірства. Тепер вони сухо повторюють, що мета їхнього життя – це «продовження ринкових реформ» і «велич Росії», хоча ніхто з них сам у це не тільки не вірить, але і не знає, що це таке. «Непопулярні заходи», двадцять п’ятий (!) поспіль рік реформ обіцяє народу режим, який реалізував за ці ж 25 років дуже популярні в своєму вузькому колі заходи щодо особистого збагачення.
Ми, як і раніше, існуємо в контексті повної дискредитації всього сучасного політичного класу в очах народу – пасивного об’єкта «модернізації» останніх 25 років. Ми пройшли по колу століття російської історії, безнадійно застрягши у петлі часу.
Зі століття у століття вперто повторюється системна помилка наших найвидатніших модернізаторів. Зачаровані технічними і споживчими плодами вічно привабливого Заходу, та жадібно бажаючи ними опанувати і відтворити («впровадити») у себе, наші скіфські правителі із зарозумілим презирством відкидають коріння західної цивілізації, її дух, ненависний їм дух Свободи і Людської Гідності.
Тому ці горе-модернізатори, після чергового мобілізаційного прориву, знову і знову опиняються біля розбитого корита з горами чавуну і сталі на душу населення, в країні з підводними човнами і ракетами, що гниють. Тому Путін залишається у нас назавжди, яке б прізвище він не носив у поточній каденції.
Протягом майже сотні років великі лиходії Революції (Ленін, Троцький, Сталін) спочатку перетворилися в смішних безпорадних старців (Брежнєв, Андропов, Черненко), а потім, отримавши живу водицю номенклатурної приватизації, перетворилися на молодих спортивних сексапільних нафтотрейдерів (Путін, Абрамович, Тимченко). Ці чисто конкретні пацани і є справжніми спадкоємцями Жовтня, остання генерація його вождів, закономірний і неминучий результат еволюції «нового класу».
Життя прекрасне. Це для них десятки мільйонів жертв столітнього експерименту (лузерів, у їх термінології) угноїли ґрунт. Їм нічого більше бажати. Для них настав персональний фукуямівський кінець історії.
У них немає і не може бути проекту майбутнього. Вони вже у вічності і швидше за все вони виявляться останнім поколінням вождів не тільки Жовтня, але і Росії.
Наш чудовий співвітчизник Петро Чаадаєв майже 200 років тому висловив думку, що Росії, мабуть, судилася історична роль бути якимось прикладом для інших народів, показуючи, чого не варто робити в жодному разі. Схоже, що цю роль ми з мазохистським завзяттям продовжуємо виконувати протягом цих 200 років.
Інший видатний мислитель, австрійський економіст Фрідріх фон Хайек, коли писав свою знамениту «Дорогу до рабства», звичайно, не міг собі уявити, що, крім описаних ним двох доріг до рабства – фашизму та комунізму, – може існувати ще одна, якою людей поведуть під прапорами фон Хайека і з його ім'ям на вустах.
В одному з робочих кабінетів Володимира Володимировича Путіна стоїть бюст фон Хайека. Це не тільки для вербування іноземних інвесторів, які іноді відвідують цей кабінет.
Володимир Володимирович, цілком можливо, досить щиро відчуває себе таким собі «ліберальним реформатором». Йому про це постійно говорять його численні радники. Взагалі, в його економічному світогляді вигадливо, але органічно, поєднуються елементи чубайсізму і чекізму, що дозволяє мені називати його сповідування і філософію моделлю ЧуЧе.
Один з популярних політичних міфів сьогодні – боротьба двох ідеологічних течій в оточенні Путіна – так званих лібералів і силовиків. Немає там жодного світоглядного протистояння! У вищій російській еліті панує повна морально-політична єдність. Що не виключає, звичайно, персональних і кланових сутичок за контроль над фінансовими потоками. Хто такі силовики або чекісти? Ті, хто виступають проти священного принципу приватної власності? В жодному разі. Можливо, лише проти чужої приватної власності. Це дуже забезпечені люди, і всі їхні суперечки з класичними єльцинськими олігархами починалися просто як бунт доларових мільйонерів проти доларових мільярдерів.
А хто такі ліберали? Це ті ж Кудрін, Греф, Чубайс, люди, які завжди мріяли про свого Піночета, який залізною рукою поведе Росію до «ліберальних» реформ, і які цілком задоволені авторитарним характером російської влади.
Тим більше, що у нас є президент, трудова біографія якого так органічно поєднує і синтезує два джерела, дві складові частини бандитського російського капіталізму. Воістину Путін – це Наше Все. В цілому ЧуЧе реалізує золотий проект радянської партійно-гебістської номенклатури, яка задумала перебудову в середині 1980-х років.
Дорога, якою ми йдемо, це третя дорога до рабства, а четвертої не буде. Тому що ця система зруйнує країну, або ми все ж знайдемо у собі мужність зійти з цієї дороги, і тоді весь цей путінський період залишиться в нашій історичній пам'яті як певне останнє щеплення проти філософії рабства.
А поки путінське ОЗУ і його передовий озброєний загін – пітерська бригада – мають вирішувати практичну задачу: залишитися при Владі і продовжувати розпилювати країну.
Перед імітаційними спецопераціями «вибори» політтехнологи влади щоразу апелювали до певних основних інстинктів: майстерно нагнітався страх спочатку перед поверненням комуністів, потім виборців лякають чеченськими терористами, вибухають будинки, а потім – олігархами певної національності, що пограбували народ. Кожна з цих міфологем була наскрізь фальшивою і представляла собою ідеологічний інструмент одноразового використання. Тому і доводиться кремлівським діячам щоразу підвищувати ставки мобілізаційної істерії.
І ось тепер нам загрожують вже не просто чеченські терористи і іудейські олігархи, а Захід – США, що стоїть за їх спиною, світове закулісся, що прагне позбавити Росію суверенітету, розчленувати її і знищити. Фронт проходить через кожну вулицю, кожен будинок, кожен «сортир». Країна – це обложена фортеця, і в ній орудує п’ята колона, в яку автоматично зараховуються всі противники Путіна і тим самим вороги Росії. «Не дозволимо позбавити Росію суверенітету» на фоні пітерської бригади означає «не дозволимо відтягнути нас від годівниці влади-статків».
Йде 4-а світова війна «Русского Мира» проти безбожного англосаксонського, і Росія має взяти в ній реванш за поразку у третій (холодній) війні. Ми воюємо не з якоюсь Україною, а з США на території України.
Найважливішою ідеологемою російського зовнішньополітичного дискурсу, власне його структуроутворюючим ядром є хтиве фердищенківське смакування якогось «приниження», яке протягом останньої чверті століття відчуває Росія в результаті поразки СРСР у холодній війні. Демонстративне поривання лахміття і показ геополітичних виразок – улюблене заняття всієї нашої політичної «еліти» від азіопів Проханова і Дугіна до «західників» Арбатова і Лукіна.
Але найталановитіше це зробив кінематограф, найважливіше, поряд з цирком, мистецтво у нашій безграмотній країні, як було справедливо зазначено напівзабутим класиком. З дбайливих рук нашого вітчизняного метра Рефіншталь-Балабанова ми ще років п'ятнадцять тому отримали свій маленький тріумф волі: ідеального національного героя і національну ідею в додачу – Данила-кілера з його надихаючим гаслом «кердик твоїй Америці». Ця фраза за своїм впливом на масову свідомість виявилася сильнішою навіть за путінську «мочити в сортирі».
І це не дивно, бо міфологія «Брата-2», міцно збита вивіреною рукою майстра, торкалася глибших, ніж агресія, і найчутливіших ерогенних пластів колективного несвідомого. Лиса повія, сучасна Сонечка Мармеладова – це довірлива свята Русь, зганьблена бездуховним чужинцем, а Данило-кілер – це Юрій-Змієборець з сокирою, що лупить стару лихварку Америку і не задає собі безглуздих запитань, «тварь ли я дрожащая или право имею».
Ми і до цього майже півстоліття вже завдавали «потужних ударів американській дипломатії» і підкладали американцям «їжака в Штани» по всьому світу. Поки самі не залишилися без штанів. Останнє, втім, не стосується політичної «еліти», яка очолювала нас і продовжує благополучно очолювати, яка вийшла з поразки в холодній війні запакованою як ніколи раніше. Але забезпечивши себе севрюжиною з хроном на кілька поколінь вперед, вона знову захотіла не конституції, а азіопської величі – нової Золотої Орди, яка об'єднує народи і держави, які мріє пригорнутися до її долоні.
Один відомий практикуючий раб на галерах назвав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. На мій погляд, розпад цей викликав насамперед найбільшу психіатричну катастрофу в головах людей, які скромно називають себе російською політичною елітою, включаючи зазначеного страстотерпця. Якщо сьогодні є якась одна над-ідея, що об'єднує забитих катастрофою персонажів, то це «домінування на пострадянському просторі», створення «зони привілейованих інтересів», відновлення в тій чи іншій якості ординського-російсько-радянської імперії.
Злодійкувата і бездарна, чванлива і боягузлива, що розривається між Куршевелем і Лефортово, російська політична «еліта» ніяк не може зрозуміти, що вона на хрін нікому не потрібна на пострадянському просторі в якості вчителя життя і центру тяжіння. Путінська Дзюдохерія ні для кого не могла бути привабливою –ні для мільйонів українців, котрі жадали позбутися власних бандитів у владі, ні для середньоазіатських диктаторів, яким не потрібен альфа-пахан над ними у Кремлі.
Українське «Так» Європі насамперед означає «Ні» пострадянській моделі бандитського капіталізму, «Ні» Тайожному союзу чотирьох паханів.
Ну, можливо, знайшлися б серед наших сусідів якісь соціально близькі брати по розуму, якби російська «еліта», що хрипить від ненависті до Заходу, запропонувала б їм послідовний Великий Антизахідний Ідеологічний Проект. Але всьому світу відомо, де ця «еліта» зберігає свої скарби, яку медицину вона вважає кращою для себе, і яку освіту хоче для своїх дітей.
До речі, справжні принципові вороги Заходу, одержимі маніакальною ідеєю знищити його і поставити на його руїнах чорний прапор Світового Халіфату, розглядають Росію як частину цього розпещеного Заходу, більше того, як найслабшу і найвразливішу його частину, що підлягає розчленуванню і поглинанню в першу чергу.
Кожного нового керівника в сусідніх країнах ми рано чи пізно оголошували «прозахідним» або «ще більш прозахідним», не помічаючи, що тим самим виносили вирок своїй власній політиці. Де ж ті «проросійські» політики, в очікуванні яких ми будували піщані замки своєї нової імперії? А можливо, все ж щось не так з нами і з нашою політикою, а президенти просто проукраїнські, про-грузинські, про-білоруські? Москва ніколи не дочекається появи на просторах СНД «проросійських» сил в своєму розумінні цього слова.
Нездатність нарцисичної у своїх мегаломанічних фантазіях «еліти» не формально на папері, а внутрішньо психологічно серйозно сприймати незалежність «братніх» країн, її вражаюча глухота до можливої реакції наших сусідів, духовна лінь і імперська пиха, що не дозволяють спробувати поглянути на себе їх очима, – всі ці чудові якості вождів російської клептократії закономірно породжували цикл відчуження та ворожнечі на усьому пострадянському просторі.
Перманентний провал всіх спроб «домінування» в самовдоволено проголошеній ними «зоні своїх привілейованих інтересів» і змушує кремлівських фігурантів списку «Форбс» відчувати фрустрацію і те приниження, про яке безперервно віщають на всіх російських і зарубіжних психоаналітичних кушетках наші зовнішньополітичні оратори. Мало їм матеріального благополуччя. Величі, величі і ще раз величі жадає російська політична «еліта», яка наполягає на своїй унікальній і найвищій духовності, яка протистоїть меркантилізму Заходу, що занепадає.
На жаль, немає жодних об'єктивних ознак цієї величі – ані у ступені впливу Росії на світовій арені, ані у показниках її економічного і технологічного розвитку, ані у рівні життя, освіти, здоров'я народу, яким керує ця «еліта».
Змінити ці дуже неприємні параметри можна лише тривалою напруженою працею і, перш за все, змінивши безвідповідальне ставлення правлячої тусовки до своєї країни і до свого народу-путіноносцю.
Але є легший шлях до «величі», до солодкого відчуття власної значущості, до подолання «приниженості». Для цього достатньо оголосити себе арійським племенем, що спустилося з Карпатських гір, гордовито помахуючи додатковою хромосомою духовності, що бовтається між ніг, поширивши цю новину на пів-світу, аж до форту Росс у Каліфорнії, і оточеним з усіх боків об'єднаними силами глобалізму, атлантизму, жидомасонства і сатанізму.
Божевільна концепція «Русского мира», що була запозичена вождем «роз'єднаного» племені у гітлерівської зовнішньої політики 30-х років минулого століття, і ганебна спроба її практичної реалізації в Україні стали апофеозом чвертьвікової оргії «приниження». Росія виступила проти України у найпринизливішій ролі насильника-імпотента.
Пацієнт дав, нарешті, відповідь на питання оточуючих, яких вже давно непокоїть його неадекватна поведінка, про природу його приниженості.
Російська людина на rendez-vous з історією, виявляється, принижена, коли вона не може безкарно топтати і розчленовувати своїх колишніх побратимів по будівництву платонівського Котловану. Настільки приниженою, що навіть їсти не може санкційні продукти.
«Четверта світова війна» ще не закінчилася, але стратегічно вона вже програна Улусом Джучі.
Хороший Гітлер, як улесливо назвав Путіна видатний кремлівський пропагандон Мігранян, зазнав трьох фундаментальних поразок.
По-перше, найболючіша – це поразка в Україні. Навіть не військова. Зрозуміло, що, з військової точки зору, Росія не здатна на великомасштабну операцію, тому що вона спричинить такий рівень втрат, який буде неприйнятний для російського суспільства. Йдеться про фундаментальну поразку Кремля в Україні, яка є метафізичною, – ідеологія «Русского мира» була відкинута росіянами України, які у переважній своїй більшості залишилися вірними українській державі і її європейському вибору. Російські громадяни України так само б'ються з агресором, як і етнічні українці. Промениста «Новоросія» зменшилась до бандитської Лугандоніі, яку Москва відчайдушно намагається заштовхнути як ракову пухлину в політичне тіло України.
По-друге, провалився ядерний шантаж Кремля щодо Прибалтики. Путін погрожував Заходу, що, якщо його «зелені чоловічки» з'являться в Прибалтиці, а НАТО прийде на допомогу балтійським державам, то він застосує ядерну зброю. «Чи готові ви померти за Нарву?» - Повторював він знамените гітлерівське питання 30-х років минулого століття щодо Данцига, погрожуючи підвищенням ставок. Липневий саміт НАТО у Варшаві відповів не тільки словами, але справами (розміщенням військових контингентів), що альянс буде захищати Прибалтику, як і будь-яку іншу територію країн-членів НАТО. Путінське питання повернулося до гопника, який його поставив, рикошетом. «А чи готові ви, пане Путін, померти за Нарву?». Але пан Путін вкрав у ординців 250 млрд. доларів не для того, щоб вмирати за Нарву.
І, нарешті, уявна перемога Путіна в Сирії, де так, дійсно, він розмазує по стінці американців, а нещасний Керрі бігає за Лавровим і принижено вмовляє його на щось. А Путін тим часом послідовно продовжує фізично знищувати сирійську опозицію, яка орієнтувалася на Захід і яку намагалися підтримувати американці. Але ця, так звана, перемога обернулася для нього новим над-Афганістаном і клеймом військового злочинця. Власне, не тільки для нього, а й для всієї Росії.
Три великі зовнішньополітичні поразки. Після такого диктаторські режими довго не живуть. Реальної ядерної війни кремлівські мільярдери не хочуть. Не для цього вони збирали свої скарби. Тобто, їм доведеться зіскакувати зі сходів ескалації і шукати, як про це пишуть близькі до Кремля аналітики, якесь «нове мирне співіснування із Заходом». Ординська матриця сподівається на ще одне перезавантаження.
Остаточно знищити її може тільки безперечний і переконливий в очах пересічних ординців успіх України на європейській траєкторії її розвитку. В руках України зараз не тільки її власна доля, а й майбутнє всього континенту, від Лісабону до Владивостоку.