*кандидат історичних наук, керівник проекту «Лікбез. Історичний фронт»
Історичні прецеденти децентралізації Московської/Російської держави чи її певних форм відомі: «Смутний час» початку 17 ст., революція 1917 р. та подальша громадянська війна, 1991 і розпад СРСР.
Безвідносно до відмінності історичних періодів, конкретно-історичних обставин, трансформацій політичної культури та політичного процесу російського суспільства, геополітичного контексту, вони містять низку спільних рис:
Зовнішньополітичні невдачі
Криза легітимності верховної влади
Але у даному контексті важливо розуміти різницю між децентралізацією та дестабілізацією. Остання безперечно мала місце, однак далеко не завжди подібна дестабілізація має наслідком політичний розкол попереднього «тіла» Російської держави із відповідним утворення альтернативних осередків влади. І щоби метою останніх був саме сепаратизм, а не просто ініціювання відновлення стабілізації усієї Росії, єдиної та неподільної «із собою на чолі».
Безперечною константою історії Росії є поліетнічний склад населення держави, різна історія входження етнічних груп та спільнот до її складу та процеси етнічної інтеграції/дезінтеграції, різний статус членів різних етноконфесійних груп, залежно від панівної ідеології та наявної соціальної структури російського суспільства. За різних обставин етнічні сепаратизми могли мати свою політичну програму, національні проекти, а інколи етнічні та етноконфесійні групи – просто прагнули консервувати свої етнокультурні відмінності, не плекаючи більш амбітних політичних проектів. Якісь етнічні групи або їхні страти (еліта, відповідна стандартам російської еліти) могли набувати репутації хронічних бунтівників (польська шляхта) чи вірних слуг царя і вітчизни (грузинська знать).
Якщо проаналізувати подібності і відмінності у ситуаціях дестабілізації російської держави, то можна стверджувати наступне.
Чинник економічної кризи завжди відігравав свою дестабілізаційну роль, проте його не можна вважати детермінантою політичних змін. Скоріше він служив тлом для «важких часів», проте зовсім не обовязково мав спричинити політичну кризу чи, тим більше, падіння державності. За умов ідеологічного контролю та репресивної влади, економічна важка ситуація сама по собі не могла викликати політичних радикальних змін. Бо політика «воєнного комунізму» чи прискорена індустріалізація із подальшим голодом не спричинили падіння більшовицького чи сталінського режиму. Навіть навпаки, ідеологічне подання ситуації як «обложеної фортеці» в індоктринованому суспільстві могло сприяти консолідації суспільства навколо центральної влади.
Тому за тим історичним досвідом, який наявний, кризові наслідки спричиняє дестабілізація центральної влади та втрата суспільної лояльності до неї. Такими причинами були:
Династична криза Московської держави початку 17 ст.
Невдача участі у першій світовій війні Російської імперії (1917), повалення самодержавної монархії.
Ідеологічна криза радянської системи (1991), втрата монополії на владу КПРС.
Подальшим наслідком дестабілізації часом ставала дезінтеграція. У реаліях 20 ст. вона мала етнонаціональний характер і спиралася на вже більш-менш сформульовані та поширені національні політичні проекти «окраїн імперії» або «національних республік». Тому з урахування потужності та масовості сепаратистських національних проектів, вони були каналізовані врешті у більш-менш суверенні форми: незалежні держави (Прибалтика та Польща, Фінляндія) та «національні республіки» (союзні та автономні) у 1917-1923, та нові незалежні держави у 1990-1991. У цьому сенсі ресурс реального творення нових національних політій на території кол. Російської імперії був по суті вичерпаний.
Можливо має місце поріг дозрілості та геополітичні обставини конкретних етнонополітичних рухів. Бо ті етнополітії (автономії у складі РФ), які не вийшли зі складу СРСР та РФ (спроба Чечні), мають глибоко внутрішнє географічне розташування у величезній державі (окрім республік Північного Кавказу), недостатній демографічний ресурс та відсутність сталих традицій етносепаратизму. Регіони Поволжя мають специфіку конфесійної ситуації, яка робить їх потенційно нестабільними, але їхнє розташування всередині Росії не дозволяє бачити для них на перспективу якісь інший зовнішньополітичний та зовнішньоекономічний контекст. Через це ми можемо говорити про слабкий потенціал етносепаратизму у суч. Росії і очевидні малоймовірні перспективи для масштабної децентралізації.
У випадку дестабілізації приводом і причиною для активізації таких явищ може бути лише криза центральної влади, її ідеологічно-пропагандистського та репресивного апарату та час на формування місцевих контреліт із сепаратистською програмою. Проте більш імовірні участь у загальноросійських політичних проектах, які можуть передбачати потужнішу регіоналізацію, але не за етнічною, а за територіальною ознакою – Сибір, Далекий Схід. Але для цього необхідна криза верхівки нинішнього політичного режиму та початок боротьби за владу, коли використовується регіональна риторика, а не «єдино-неділимська».