ukr

Здіорук Сергій Іванович*. Московський патріархат у стратегії цивілізаційної експансії Кремля


Статті

Доповідь на Науково-практичну конференцію «Цивілізаційна війна Росії проти України і Заходу: світоглядно-інформаційний вимір», м. Київ, 16 грудня 2016 року,  Дипломатична академія України

Анотація

У доповіді аналізуються проблеми сучасної експансії Кремля шляхом політико-ідеологічного впливу московського патріархату на уряди і суспільства держав, а особливо України в умовах гібридної війни з Росією. Показано загрози національній безпеці держави та дестабілізуючу роль московського патріархату, в юрисдикції котрого перебуває переважна більшість православних громад України. Наводяться рекомендації щодо ефективної організації політико-правових механізмів протидії загрозам Москви та захисту національних інтересів України.

 

Прагнення до особливої всесвітньо-історичної місії Російської держави та базована на них ідеологія своїми коренями сягають XVI століття, коли їх актуальність визначалася гострою конкуренцією російського православ’я з католицизмом і процесом консолідації та експансії Великого князівства Московського. Російське православ’я і Російська держава, як його хранитель, проголошуються прямими наступниками Рима і Константинополя як центрів християнської віри і великих християнських держав у концепції ченця Філофея «Москва – третій Рим», сформульованій у його посланнях 1523–1524 років. При цьому у початковій концепції «третього Риму» важливе місце посідає есхатологічний мотив, відлуння якого звучать і до нині: Москва, за цією концепцією, не просто «третій Рим», вона Рим останній («два убо Рима падоша, а третий стоитъ, а четвертому не быти»1), тобто саме Московська держава (та її історичні наступники) проголошуються останньою твердинею християнської віри, від якої нібито залежить доля цілого світу. Також від самого початку наголошується на пов’язаності духовної місії Москви і Росії з державною владою та на богообраності російської влади.

З імперськими фантомами концепції «третього Риму» тісно переплітається симбіоз фальшивих ідеологем щодо «братніх» і «єдиних» народів, де акцентується на виключні духовній місії Москви і Росії та на богообраності російської влади. Настирливо культивується стара думка слов’янофільства, що Росія є природним лідером усіх слов’янських народів, які, відповідно, поділяють з нею особливий історичний шлях та унікальну духовну місію у світі. Насправді ідеї російського слов’янофільства, як правило, виконували функцію ідеологічного підґрунтя для втягування Росією слов’янських країни в орбіту свого імперського впливу.

Впродовж утвердження Росії як імперії і однієї з найпотужніших держав Європи викристалізовується офіційна державна ідеологія, новим елементом якої стає привнесення, поряд з духовно-релігійною та державницькою,  національно-культурної складової. Ця державна ідеологія, що сформувалася протягом XVIII – початку ХІХ століть, є безпосередньою основою ідей «руского міра» у їх сучасному офіційному варіанті. Вони виявляють принципову єдність з імперською ідеологією Росії ХІХ століття, сформульованою 1833 року міністром народної освіти Росії графом С. Уваровим у його доповідній цареві Миколі І: «…таковых начал, без коих Россия не может благоденствовать, усиливаться, жить - имеем мы три главных: 1. Православная Вера. 2. Самодержавие. 3. Народность»2. Прикметно, що у листі цареві з того самого питання, датованому 1832 роком, православ’я назване С. Уваровим «національною релігією», що ще більше наголошує на нерозривності російської церкви та імперської влади3.

Поряд з офіційною державною ідеологією, у російській суспільно-політичній думці ХІХ століття наявні й інші російськоцентричні течії, найпотужнішою серед яких є слов’янофільство, що мало на меті виявлення основ самобутності Росії, її відмінностей від західної цивілізації, обґрунтування особливого шляху розвитку, йдучи яким Росія доносить православну істину до європейських народів. Російське слов’янофільство ХІХ століття й до сьогодні справляє потужний вплив на розвиток російської літератури і культури в цілому. Зі слов’янофільством ХІХ століття генетично пов’язані інтелектуальні течії ХХ–ХХІ століть – євразійство та неоєвразійство.

«Руский мір» початку ХХІ століття має ті самі фундаментальні складові, що й російська імперська ідеологія середини ХІХ століття, котра базувалася на «православ’ї», «самодержавстві» і «народності». Певні зміни, не зачепивши глибинного змісту офіційної ідеології, торкнулися «народності», що трансформувалася в «російську мову і культуру», та «самодержавства», переформульованого в «єдність історичної пам’яті», що передбачає безумовну лояльність до Російської держави як осердя і хранителя цієї єдиної історичної пам’яті. Менший наголос на «православ’ї» в офіційній риториці сучасних державних діячів РФ (але не близьких до Кремля очільників РПЦ) зумовлений не так усвідомленням російською владою своєї світськості, як необхідністю знаходити порозуміння з дедалі численнішою та потужнішою мусульманською громадою РФ, яка великою мірою також становить і цільову аудиторію проекту Євразійського союзу.

Основна ж ціль для поширення «руского міра»  це – Україна. Росія не здатна існувати цивілізовано, не як імперія. Тому й експансіонізм, як складник російської політики, застосовуваний століттями, зберігається понині. Змінюються лише деякі інструменти його реалізації, серед яких не останнє місце займає московський патріархат. РПЦ у цьому проявляє надзвичайну активність і винахідливість Зокрема, її патріарх Кирило безапеляційно твердить: «Ядром русского мира сегодня являются Россия, Украина, Белоруссия»4. Більше того він лукаво й настирливо нав’язує тезу про «єдиний народ» (котра так припала до вподоби нинішньому політичному керівництву Росії): «Я понял, что с точки зрения базовых ценностей мы – один народ...»5.

З середини 2000-х років Російська православна церква (її друга офіційна назва – московський патріархат) активно контактує із владними структурами РФ у царині захисту інтересів росіян та інших «співвітчизників» за кордоном. Серйозним стимулом до такої співпраці став перший за історію Російської держави візит патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ у МЗС Росії у березні 2003 року. На спільній зустрічі дипломатів і представників церкви тодішній міністр закордонних справ І. Іванов зауважив, що православні громади мають важливе значення для налагодження зв’язків із російською діаспорою, підтримування її духовного, культурного та суспільного життя. Через рік, у лютому 2004 року, виступаючи перед учасниками VІІІ Всесвітнього російського народного собору, очільник зовнішньополітичного відомства РФ оцінив співробітництво церкви й держави на міжнародній арені таким чином: «…собирание «русского мира» является общим делом Российского государства и Русской Православной Церкви»6.

Для Кремля РПЦ є ефективним інструментом утримання України в зоні власних геополітичних впливів, адже Українська православна церква юрисдикційно підпорядкована Московському патріархатові. РПЦ використовує різні тактики насадження ідеології і практики «руского міра» в Україні.

По-перше, це регулярні (починаючи з 2009 року) візити до України предстоятеля Російської православної церкви патріарха Кирила. Незважаючи на постійно анонсований пасторський характер, вони, однак, вирізняються політико-пропагандистським спрямуванням. У розмірковуваннях патріарха Кирила на богословські теми, коментарях і роздумах щодо головних проблем сучасності, у спілкуванні з віруючими обов’язково присутні пасажі про те, що Україна є невід’ємною частиною східно-православної цивілізації, яка сформувалася на історичному просторі Святої Русі. Ця ідея – лейтмотив майже усіх виступів і промов глави РПЦ: змінюються лише деякі акценти залежно від конкретної ситуації.

У своєму зверненні до присутніх після молебну на Володимирській гірці 27 липня 2009 року патріарх Кирило, говорячи про утвердження християнства на руських землях, роль князя Володимира у поширенні християнської віри, наголосив на існуванні нібито спільної історичної традиції у росіян та українців: «Молясь здесь, у воздвигнутого святому князю памятника на берегу нашей общей крещальной купели, мы свидетельствуем о том, что завет нашего духовного прародителя живет и торжествует в истории, что мы, наследники Владимирова крещения, живя в разных государствах, свято храним заповеданное им духовное единство. В этом единстве – наша сила, основа нашей стойкости перед лицом всех искушений и разделений мира»7.

Глава РПЦ не забуває принагідно обґрунтовувати право на порушення юрисдикції суверенних держав: «Патриарх Московский и всея Руси живет в Российской Федерации в городе Москве. Но это Патриарх Московский и всея Руси… В этом нет никакого империализма, никакого господства одних над другими, но есть ясная православная экклезиология: Патриарх – это отец для всех. Вне зависимости от того, какого цвета паспорт в кармане, вне зависимости от того, в каком мы государстве живем, – он отец всех тех, кто принадлежит к Православной Церкви, входящей в единую юрисдикцию, возглавляемую Патриархом»8.

Виступаючи тоді ж у прямому ефірі на телеканалі «Інтер», патріарх Кирило негативно висловився на адресу євроінтеграційної перспективи України. На думку церковного ієрарха, шлях у Європу означає відмову від власної ціннісної основи, прийняття заздалегідь відведеної другорядної ролі на міжнародній арені. Отже, висновок російського пастиря однозначний: «Я думаю, что наше единство – единство духовного пространства Святой Руси, исторической Руси – это огромной силы цивилизационный проект, и он не предназначен для того, чтобы быть ведомым. Он предназначен для того, чтобы генерировать идеи, и это сейчас происходит; он предназначен для того, чтобы бросать мировоззренческие вызовы, на которые другим потребуется ответить»9.

На Донеччині патріарх Кирило знову не обійшов увагою тему спільності історичної долі Росії та України. У кафедральному соборі м. Горлівки він зауважив: «Здесь, на священной земле Донбасса, я не могу не сказать об отношениях России и Украины. Это единое пространство Святой Руси, как и Беларусь, как и многие другие страны. Мы единый народ, вышедший из купели Киевского крещения. Существуют различия в языках, в обычаях, в темпераменте, но мы живем одними ценностями. И пока есть одни ценности, есть и эта духовная общность»10.

2010 року в інтерв’ю українським ЗМІ глава РПЦ охарактеризував суть «руского міра»: «Для українців хочу підкреслити, що «Русский мир» не означає «російський». Тим більше це не світ Російської Федерації. Це той самий світ, який вийшов з нашої спільної купелі – Київської купелі Хрещення»11.

Також спеціально для українців винайдені сентенції патріарха Кирила про «Київ – наш Єрусалим і наш Константинополь», «нашу Помісну Церкву, котра існує тисячу років», «і росіян, і українців, братів по вірі», «усвідомлення себе спадкоємцем Київських і всієї Русі митрополитів»тощо. За риторикою очільника московського патріархату очевидною є спроба міфологізувати історію, легітимізувавши таким чином уявлення про тисячолітню державність Росії, її претензії на спадок Київської Русі.

По-друге, це протидія РПЦ усамостійненню Української православної церкви та конституюванню у будь-якому форматі Української Помісної Православної Церкви. Така позиція мотивована низкою причин:

  • <p >автокефалія українського православ’я позбавить Кремль одного з дієвих інструментів впливу на Україну, сприятиме поступовому дистанціюванню Української Держави від участі в імперських проектах Росії в євроазійському регіоні. Невипадково міністр закордонних справ РФ С. Лавров свого часу зауважив: «Наша позиция простая: необходимо избегать односторонних шагов в отношениях между странами, и особенно в такой сфере, как отношения между Церквями. В рамках православия есть договоренности о канонических территориях (юрисдикція РПЦ поширюється на більшість пострадянських держав, у т.ч. й на Україну – прим. авт.), и надо крайне бережно относиться к этому, потому что данная проблематика затрагивает чувства верующих»12;
  • <p >автокефалія українського православ’я неминуче призведе до серйозних втрат РПЦ (матеріальних, фінансових, кадрових, практично вдвічі зменшиться кількість послідовників), що кардинально послабить позиції Московського патріархату і в самій Росії, і у світовому релігійному середовищі, особливо у Вселенському православ’ї;
  • <p >незалежність Української православної церкви – це відверта дискредитація усієї ідеологічної конструкції «русского мира» з її базовим постулатом про непорушну духовну єдність двох братніх народів.

Московський патріархат вдається навіть до того, що у своїх офіційних документах (журнали засідань Священного Синоду) такі єпархії, як Київська, Кримська, Луганська, Чернівецька, називає єпархіями РПЦ13. Із формального погляду це намагання заперечити навіть той статус мінімальної автономії УПЦ МП, про який так багато говорять у самій Російській церкві.

По-третє, це опертя на агресивний клерикалізм навколоцерковних громадських рухів. Ідеться передусім про організації, що діють у системі координат «руского міра» та використовують релігійну риторику у політико-маніпулятивних цілях або з метою дестабілізації суспільної ситуації.

Найбільш відомими з них є Союз православних громадян України «Единое Отечество», Союз православних братств України, Всеукраїнське православне братство Олександра Невського, Всеукраїнське громадське об’єднання «Православний вибір». Специфічними рисами цих організацій є:

  • <p >сповідування русофільської ідеології;
  • <p >протидія здобуттю автокефалії УПЦ (МП);
  • <p >дискредитація євроінтеграційного курсу України;
  • <p >зв’язок із російськими православними об’єднаннями, що обстоюють ідею неподільності «Святої Русі»;
  • <p >нетерпимість до українства та інакомислення.

Показовою демонстрацією антиукраїнськості вказаних квазіцерковних об’єднань став організований ними 5 липня 2012 року православно-монархічний хресний хід віруючих. Мета акції – скасування «самостійності УПЦ» та відновлення Українського екзархату РПЦ, який діяв в Україні за часів СРСР.

По-четверте, це ініціювання проектів і заходів, покликаних продемонструвати широкому суспільному загалові наявність в України та Росії спільної справи, генеалогії, спільного духовного спадку та майбутнього.

Так, при московському патріархові створено Експертну раду «Економіка й етика», що функціонує із благословення очільника РПЦ. Одним із напрямів діяльності цієї структури є розбудова стратегічного співробітництва України та Росії в економічній сфері на основі спільних духовних цінностей, спільної історичної долі, розроблення міжнаціональної інтеграційної ідеології в прикладній етиці бізнесу, базованої знову ж таки на аксіології православної цивілізації. Патріаршу раду очолює одіозний протоієрей РПЦ В. Чаплін, а з-поміж її відомих членів-українців – колишні Президент України В. Янукович та Прем’єр-міністр України М. Азаров.

Традиційними стали нагороди російською стороною українських державних, громадських чи церковних діячів за «зміцнення дружби між двома народами». Зокрема, у червні 2008 року президент Росії Д. Медведєв підписав Указ «Про нагородження орденом Пошани митрополита Одеського та Ізмаїльського УПЦ Агафангела (Саввіна). Ієрарх удостоєний відзнаки за заслуги у зміцненні духовно-етичних традицій, дружби і співпраці між народами Росії та України. На початку 2010 року ордени від Московського патріарха отримали чиновники Автономної республіки Крим за підготовку візиту патріарха Кирила у Крим влітку 2009 року. У вересні того ж року Почесну грамоту президента РФ отримав митрополит Володимир за «вагомий внесок у зміцнення духовної єдності Росії та України, за розвиток відносин добросусідства народів обох країн». Наприкінці грудня 2012 року патріарх Кирило нагородив Патріаршою грамотою голову Всеукраїнського православного братства Олександра Невського  та організації «Православний вибір» Юрія Єгорова за «внесок у справу зміцнення традиційних духовних і культурних цінностей народів Росії та України» тощо. РПЦ є одним із промоутерів фестивалю «Слов’янська єдність», який відбувався неподалік с. Нові Юрковичі Брянської області, на місці перетину кордонів України, Росії та Білорусі біля монумента Дружби, відомого також під символічною назвою «Три сестри». У липні 2012 року участь у заході взяв патріарх Кирило. Він висловився у притаманному йому стилі: «Сьогодні три незалежні держави, що суверенно визначають шляхи свого розвитку, належать одна одній через спільність братніх народів. Ця спільність сформована всією тисячолітньою історією, вона підтримана і просякнута єдиною православною вірою, однією культурою, спільними духовними і моральними цінностями. Дай Боже, щоб подальший суверенний розвиток братніх держав супроводжувався збереженням тієї спільності, без якої ми не будемо мати успіху в майбутньому, тому що від спільного кореня і походить наша сила»14.

РПЦ безпосередньо причетна до створення Міжнародної громадської організації «День Хрещення Русі». Із 2007 року це об’єднання проводить щорічні урочисті з нагоди свята у містах Москві, Києві та Мінську. У 2013 році організацією проведено доволі масштабний формат святкування християнізації Русі – від Камчатки до м. Ужгорода.

У вересні 2012 року РПЦ виступила з ініціативою збору підписів за проведення всенародного референдуму про возз’єднання Росії, Білорусі та України. У самому московському патріархаті цю акцію розглядали як один із кроків, що мав підтримати магістральний рух у напрямі розвитку інтеграційних процесів пострадянських держав.

Таким чином, діяльність РПЦ засвідчує зростання ролі релігії у сучасній політиці, і з цим необхідно рахуватися українській владі. Адже релігія і політика тривалий час були тісно взаємопов’язані в історії України. Християнство відігравало універсальну роль, будучи основою моралі і права, ідеології і політичної думки. Воно легітимізувало державний і соціальний устрій, сприяло входженню України до європейського культурного простору і внутрішній суспільній консолідації. Під конфесійними гаслами відбувалися становлення модерної української нації у 16 – 17 ст. і національна революція Богдана Хмельницького.

У сучасну секулярну добу форми зв’язку релігії і політики в Україні посутньо змінилися, проте сам він не втратив суспільного значення. З одного боку, релігійні організації, активно займаючись душпастирською, благодійною, освітньою і культурною діяльністю, протягом усіх років незалежності залишалися лідерами суспільної довіри, і тому з ними мусять рахуватися держава і політичні сили. З іншого боку, виборчі кампанії різного роду засвідчують безпосередню участь релігійних організацій у політичних процесах. Взагалі політизація конфесійного середовища залишається надто відчутною. Симбіоз релігії і політики відволікає конфесії від їхньої ключової місії і реально загрожує клерикалізацією суспільства.

На сучасному етапі розвитку Воєнної організації України з’явилися реальні можливості для впровадження служби військових капеланів з урахуванням як досвіду армій країн-членів НАТО15, так і практики військово-виховної роботи у Збройних Силах, Національній гвардії, Прикордонних військах та інших військових формуваннях України під час збройного захисту державотворення16. На жаль, впровадження військово-капеланської служби не врегульоване відповідними законами України. Нині основним документом, що легалізує службу військових капеланів, є лише Розпорядження Кабінету Міністрів України17. Цього катастрофічно недостатньо, що створює додаткові небезпеки на шляху реалізації абсолютно необхідної системи морально-бойового забезпечення українських військ засобами військово-капеланської служби.

Констатуючи певний поступ у практичній взаємодії військових формувань та релігійних організацій, не можна оминути низку загрозливих тенденцій. Зокрема, як показує аналіз діяльності церков, вони не сприяють зміцненню толерантності та співпраці внаслідок конфліктів поміж собою. Особливо вирізняється деструктивна антиукраїнська діяльність Московського патріархату, як безпосередньо, так і використовуючи розгалужену мережу УПЦ (МП). І це не випадково, адже саме Московський патріархат є ідеологічним та організаційним осердям проекту «рускій мір»18.

Відвертою для всієї світової спільноти ілюстрацією васальної відданості УПЦ (МП) Москві стали абсурдні й алогічні заклики  щодо «непотрібності автокефалії» у відповідь на звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія Президента України і Верховної Ради України щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні19.

Подібні діяння УПЦ (МП) вочевидь зумовлені ще й тим, що власне сама РПЦ має підписані угоди з Міністерством оборони РФ, МВС РФ, ФСБ, Федеральною прикордонною службою, ФАПСІ, Головним управлінням козачих військ при Президентові РФ, Міністерством освіти РФ та іншими державними установами Росії20, що зобов’язує її працювати на захист інтересів держави-агресора.

В світлі означеного стає зрозуміло, які цінності прищеплюватимуть українським воїнам капелани московського підпорядкування. Таким чином, головна загрозанаціональній єдності, демократичним реформам та, зрештою, й національній безпеці України виникає з боку структур УПЦ (МП), котрі наскрізь нашпиговані агентами Росії, як це було до Революції Гідності у ЗС, МВС, СБУ та власне у всій системі державно-політичного управління України.

Окрім того необхідно враховувати, що, наприклад, ті ж військові капелани безпосередньо або опосередковано через підопічних військовослужбовців матимуть доступ до військових і державних таємниць, до стратегічних і оперативно-тактичних планів воєнного командування тощо. Неважко спрогнозувати кому вони про них доповідатимуть. І це зовсім не перебільшення. Варто лише згадати, що головою синодального відділу  УПЦ (МП) по взаємодії зі   Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України є митрополит Августин (Маркевич), котрий на Всесвітньому російському народному соборі в Москві закликав: «Мы ждем шагов со стороны России – как отряд, который ждет команды броситься в бой. Я как представитель Украинской православной церкви убежден, что неопределенность засасывает. Наступило время действовать решительно и называть все вещи своими именами. …Мы устали, нас единственное, что вдохновляет, это то, что мы верим еще в Россию. Если Господь вас выправит – вырулим и мы»21.

Все це значною мірою впливає не лише на стан духовно-ціннісних орієнтацій українських військовослужбовців, а й прямо підриває їхню боєздатність. Добре відомо, що наявність військово-релігійних служб у багатьох країнах і характер виконуваних ними завдань обумовлює те, що вони займаються не тільки задоволенням релігійних потреб, але й уведені в систему ідеологічно-психологічного впливу на весь особовий склад, незалежно від світоглядної орієнтації кожного. Релігійне виховання, є складовою системи бойової і морально-психологічної підготовки військовослужбовців та підпорядковане основному завданню – підтриманню високого духовно-патріотичного й бойового потенціалу військ. Це особливо важливо для України нині на шляху адаптації до стандартів НАТО. Капеланські служби мають показати нове розуміння ролі та місця армії в демократичній державі, а військовику дати розуміння того, що невід’ємними рисами військового професіонала є національна самосвідомість, патріотизм, висока моральність фондована на ґрунті історії, традицій та культури Українського народу.

Релігійний чинник відіграє важливу роль і в процесі євроінтеграції України. Позиція церков щодо зовнішньополітичного вибору Української Держави доволі варіативна: від виваженої підтримки  до  повного неприйняття. Найочевидніше за поглиблення відносин між Українською Державою та Європейським Союзом виступають церкви Київської традиції – УПЦ КП, УГКЦ та УАПЦ, а також низка протестантських церков (Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської – п’ятидесятників, Українська лютеранська церква, Німецька євангелічно-лютеранська церква тощо). Найчисельніша православна інституція країни – УПЦ МП – керується статутом та рішеннями синоду РПЦ, котрі різко засуджують євроінтеграційний курс України. Категоричне неприйняття європейського курсу України вирізняє квазіцерковні громадські утворення («Російська православна армія», «Православний вибір», «Народний собор», Союз православних братств України тощо), а також послідовників так званої Українськоїправовірної греко-католицької церкви, котрих ідеологічно та фінансово підтримує московський патріархат й уряд Російської Федерації.

Сьогодні, як ніколи, є очевидним участь релігійних чинників в гібридній війні Росії проти Українського народу. Московський патріархат фактично підтримав агресію Росії проти України, визнавши правомірність анексії Криму і спрявши поширенню російських пропагандистських наклепів проти Революції Гідності та її учасників і проти сформованої внаслідок революції нової влади. В Україні ж переважна більшість єпископату УПЦ (МП) намагається маневрувати на користь Москви, що в ситуації неоголошеної, але реальної війни є морально неприпустимим і може призвести до розколу цієї церкви, частина парафій якої вже давно не поминають патріарха Кирила, а більше 100 парафій перейшли в українську Православну Церкву Київського Патріархату22.  І ці тенденції посилюються. У зоні АТО частина духовенства УПЦ МП відкрито підтримала терористів, а частина, в тому числі, єпископат, намагаються зберігати нейтралітет, засуджуючи при цьому допомогу своїх одновірців Збройним Силам України. Одне з бандформувань на Донбасі носить назву «Російської Православної Армії», що свідчить про готовність терористів й надалі використовувати релігійний потенціал задля збільшення кількості своїх прибічників.

Можна прогнозувати подальший стійкий вплив релігійних чинників на суспільний розвиток України. Водночас багатовекторність і суперечливість релігійних впливів на суспільно-політичне життя особливо під час гібридної війни вимагає активної державної політики у цій царині.

Водночас особлива роль Московського патріархату в поширенні та закріплення ідеології «руского міра» на теренах Української Держави видна навіть у офіційних документах (журнали засідань Священного Синоду РПЦ), де такі єпархії, як Київська, Кримська, Луганська, Чернівецька, називаються як єпархії РПЦ23, не згадуючи УПЦ (МП). З формального погляду це намагання заперечити навіть той статус мінімальної автономії УПЦ МП, про який так багато говорять у самій Російській церкві. І це не дивно, коли врахувати, що серед священнослужителів та єпископату УПЦ (МП) чимало осіб, котрі мають виражено українофобські погляди, не уявляють суверенного буття Української Держави, не визнають права Українського народу на самобутній розвиток, пропагують ідеї, які становлять сутнісне наповнення імперського політичного проекту «руский мір».

Дві вельми різнозначимі події в новітній історії України – Революція Гідності та російська окупація частини українських територій – стали чітким індикатором позиціювання суб’єктів конфесійного простору країни з питань стратегічного порядку. На тлі публічної активності релігійних організацій, пов’язаної з обговоренням шляхів зміцнення національної безпеки Української Держави, реалізації її національних інтересів, з’ясувалося, що найчисельніша православна інституція – Українська православна церква (Московського патріархату) – демонструє неабияке неприйняття стосовно процесів національного державотворення. Риторика та діяльність керівництва УПЦ (МП), більшості єпископату цієї церкви, а також кліру вказують на перебування у силовому полі, сконструйованому російсько-імперською церковно-політичною бюрократією. В умовах військової агресії Російської Федерації ці обставини у сув’язі з багатолітньою залежністю Української православної церкви від Москви логічно привели до фактично колабораціоністської зорієнтованості УПЦ (МП) на Росію, що має досить конкретні вияви.

Найперше, вся діяльність митрополита Онуфрія, як у статусі митрополита Київської кафедри і предстоятеля УПЦ (МП), окреслена виключно координатами «руского міра». Для нього «духовна єдність братніх українського і російського народів» – доконаний факт. Саме тому збройну агресію російської держави на Донеччині, Луганщині та в Криму цей церковний ієрарх називає «братовбивчим протистоянням», «громадянським конфліктом», «розбратом та ворожнечею», «зіткненням інтересів Заходу та Сходу» тощо.

Якщо очільники УПЦ КП та УГКЦ – патріархи Філарет і Святослав – досить активно й цілеспрямовано підтримують визначений державним керівництвом України зовнішньополітичний курс на євроінтеграцію, то митрополит Онуфрій відстоює кардинально іншу думку. Наприклад, у інтерв’ю «Інтерфакс-Релігія» навіть 2014 року предстоятель УПЦ (МП) пояснив неприйняття європейського вибору наступним чином: «Восток имеет свои ценности, Запад – свои, мы буферная зона между Западом и Востоком… Наш кризис начался с вопросов о евроинтеграции Украины, но потом перерос в борьбу за власть, политическое переустройство…Но это неправильный путь…  Поэтому те законы, которые сегодня предлагает нам новый, европейский мир, для нас неприемлемы. Мы не можем содействовать и присоединяться к этому миру (підкреслення наше – авт.). Мы должны держать единство с теми людьми, которые хранят Божественный закон. Дело в том, что если не будет на земле людей, хранящих Божественный порядок жизни, то жизнь человека будет обречена, человечество придет к самоуничтожению»24.

Зі слів митрополита Онуфрія виходить, що «справжні Богоносці» – керманичі Кремля. Невипадково, мабуть, цей архієрей є постійним членом Священного синоду Російської православної церкви і таким бажаним гостем у Москві, де неодноразово відзначений різними нагородами «за старанні труди» провідним ідеологом «руского міра» – патріархом РПЦ Кирилом та президентом РФ В. Путіним. А хіба погрози Путіна застосувати ядерну зброю під час окупації Криму не ведуть людство до «самоуничтожения»?

Показово, що деякими своїми «діяннями» митрополит Онуфрій як очільник УПЦ (МП) підживлює сепаратистські настрої в Україні. Саме з його благословення відомий своєю антиукраїнською діяльністю «глава» так званого сойму підкарпатських русинів і водночас настоятель кафедрального собору УПЦ (МП) в Ужгороді протоієрей Димитрій  Сидор у липні 2014 року був нагороджений другим хрестом із прикрасами (виняткова нагорода за особливі заслуги). І це, незважаючи на те, що за місяць перед власним пошануванням, на фоні напруженої суспільно-політичної ситуації в Україні, він звернувся з сепаратистськими закликами до росіян опановувати Закарпаття: «Втручайтеся – тут кровні інтереси Росії»25. А далі зауважив: «Самим російським людям треба усвідомити: є східнослов'янська, загальноросійська цивілізація. Вона починається з нас, з Закарпаття, і тягнеться до Аляски»26! Подібні висловлювання з очевидністю спрямовані на підрив національної безпеки Української Держави.

Проросійська позиція митрополита Онуфрія підтверджується й низкою інших фактів. Серед них – усунення від управління церковними справами наближених до покійного митрополита Володимира і проукраїнськи налаштованих осіб; тиск на єпископів власної церкви, які підписали «Меморандумом про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву»; гальмування продуктивного діалогу з православними церквами Київської традиції; категоричне неприйняття автокефалії Українського православ’я тощо.

Разом із патріархом Московським Кирилом митрополит Онуфрій причетний до «морального відбілювання» одіозних персон з оточення В. Януковича. Так, 10 липня 2015 року глава Московського патріархату під час освячення храму у Валаамському монастирі вручив патріаршу грамоту екс-міністру доходів і зборів України Олександру Клименку. А предстоятель УПЦ (МП) напередодні відзначення 24-ї річниці Дня незалежності Української Держави, відкриваючи храм Святих жінок-мироносиць (до речі, збудований на кошти одного із членів Ради Федерації Росії Олександра Шишкіна) у Харкові, нагородив міського голову Геннадія Кернеса орденом Святого Ярослава Мудрого за «його мужність і принциповість». Необхідно зауважити, що екс-міністр О. Клименко перебуває у міжнародному розшукові. Йому інкримінується розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Водночас проти мера Харкова Г. Кернеса порушено кримінальну справу. Він підозрюється у викраденні активістів Майдану та знущанні над ними. Враховуючи сказане, відповідні факти нагороджень з рук впливових церковних функціонерів виглядають як своєрідні індульгенції, способи суспільної легітимації осіб, відповідальних за перешкоджання демократичному поступові України.

Ще один важливий аспект, на якому потрібно наголосити, – відсутність (за виключенням поодиноких випадків) патріотичного духу у середовищі УПЦ (МП). Священноначалля цієї церкви за майже три роки тривання російсько-української війни не віднайшло у собі ні мужності, ні сили волі, щоби засудити збройні зазіхання Російської Федерації на територіальну цілісність та суверенітет України. Офіційні речники УПЦ (МП) воліють за краще уникати проблем російської агресії, пов’язаних із анексією Криму, окупацією окремих частин Донеччини та Луганщини російськими військами, щоби не гнівити свого московського керівника – патріарха Кирила.

Проте духовенство промосковської церкви брало активну участь у відкритті та освяченні імпровізованого пам’ятника (у вигляді БМП), встановленого в Луганську бойовиками на честь «загиблих захисників “ЛНР”». Більше того, священики РПЦ і УПЦ (МП) беруть пряму участь у терористичних формуваннях і навіть очолюють бандитські групи бойовиків27, надають храми і монастирі для переховування зброї та військового спорядження.28

Водночас зафіксовані численні факти причетності духовенства УПЦ (МП) до надання благословення екстремістам і терористам, переховування бойовиків, його участі у провокаційних акціях і диверсіях, героїзації імперського минулого тощо. Зокрема, священик УПЦ (МП) В. Марецький очолював групу місцевих терористів, котра захоплювала виборчі дільниці на Луганщині під час виборів Президента України; настоятель Свято-Нікольського монастиря священик Никон благословляв у Донецьку «поліцію «ДНР» на «ратні подвиги»; митрополит Іоанникій, член Священного синоду УПЦ (МП), призначений настоятелем Ніколо-Преображенського собору м. Луганська, брав участь у «церемонії інавгурації глави» самопроголошеної терористичної організації (ЛНР) Ігоря Плотницького; Запорізька і Мелітопольська єпархія УПЦ (МП) зводить чоловічий монастир на честь Царствених мучеників (імператора Миколи II, імператриці Олександри, царевича Олексія і великих княгинь Ольги, Тетяни, Марії та Анастасії); деякі священики УПЦ (МП) доходять до кощунства – відмовляються не лише сповідати та причащати українських воїнів, котрі воюють із окупантами, а навіть хоронити загиблих.

Війна на Сході України стимулювала активність наближених до УПЦ (МП) квазіцерковних угруповань, орієнтованих на блокування самостійного розвитку України та на її реінтеграцію в черговий варіант Російської імперії. З ініціативи керівників «Народного собору», Союзу православних братств України, «Православного вибору» була організована низка хресних ходів у Києві на підтримку агресії РФ в Україні. При цьому окупований Росією Крим прирівнювався до «головного центру опору неофашизму», а російський народ характеризувався як «Богоносець», котрий «цього разу осоромить своїх ворогів» (себто керівництво Української Держави та Український народ загалом).

Доречно згадати й позицію архієпископа Луганського і Алчевського Митрофана з приводу незаконно проведеного референдуму 11 травня 2014 року. Ієрарх активно висловлювався за те, щоб Київ не ігнорував його результати та рахувався з правом місцевих жителів на державну самостійність, оформлену у вигляді «ЛНР». Знову маємо ситуацію, коли право сили підноситься над силою права та створює серйозну загрозу національній безпеці.

У цій ситуації, на наш погляд, дивним виглядає вельми поблажливий підхід українських спецслужб до адептів сепаратистського руху. З огляду на небезпеку й тривалість збройної агресії Росії проти України будь-хто з дестабілізаторів внутрішньосуспільної ситуації повинен не отримувати попередження, а негайно притягуватися до кримінальної відповідальності.

Наприклад, ще на початку вересня 2015 року співробітники СБУ оголосили офіційні застереження двом священикам УПЦ (МП) на Житомирщині, які провадили антидержавну пропаганду серед вірян. Зокрема, один із настоятелів місцевої церкви запевняв прихожан у необхідності федералізації України за прикладом «ДНР/ЛНР», а інший – досить активно поширював поміж своїх односельчан антиукраїнську друковану і відео продукцію та передрікав швидку поразку українських військ в антитерористичній операції.

Священики та ієрархи УПЦ (МП) як проросійської церкви також постійно беруть участь в огульному паплюженні чинної української влади, руйнуванні позитивного іміджу України в очах міжнародного товариства, розпалюванні міжконфесійної ворожнечі, застосуванні фізичного і психологічного тиску до представників інших віросповідань. Показово-демонстративними у цьому відношенні видаються висловлювання вікарія Чернівецької єпархії УПЦ (МП), єпископа Банченського Лонгіна, адресовані українському державному керівництву: «Я ніколи не буду поминати на Божественній літургії цих проклятих керівників нашої країни, цих невіруючих, які не мають страху Божого, які сидять в кріслах і роздають накази про вбивства… Сатаністи! Слуги лукавого. Якщо вони не зупиняться, тоді їх зупинить Бог, але буде їм тоді велике горе»29. На думку цього єпископа УПЦ (МП), «владі не потрібно нічого, крім кровопролиття», «і в цьому вони знаходять задоволення»30. До речі, це саме він публічно та постійно підбурював українців зривати мобілізацію й не захищати свою землю та свої сім’ї від російських агресорів.

Весь цивілізований світ був вражений апогеєм зневаги до українських героїв і навіть непростимого блюзнірства до пам’яті загиблих українських воїнів, котре виявило керівництво УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Онуфрієм під час урочистого засідання Верховної Ради України 8-го травня 2015 року,присвяченого відзначенню вперше Дня  пам’яті та примирення.31 Коли Президент України Петро Порошенко зачитував імена Героїв України, які отримали це найвище звання під час антитерористичної операції (10 з них посмертно), вся зала піднялася, серед присутніх – багато іноземців, але очільники УПЦ (МП) – митрополити Онуфрій, Антоній та єпископ Іона – зосталися сидіти, уневажнивши ти самим не лише Президента, Парламент і Уряд України, а й весь Український народ.

Суспільно неприйнятна поведінка церковних діячів УПЦ (МП) слугує прикладом для наслідування й на місцевому рівні. 24 липня 2015 року під час відзначення річниці звільнення Лисичанська від проросійських окупантів (за участю новопризначеного керівника військово-цивільної адміністрації Г. Туки) священики УПЦ (МП) влаштували публічний демарш, відмовившись проводити міжконфесійний молебень. Таким чином, безкарність веде до морального виродження й уневажнення цінностей власного народу.

Під надуманими приводами керівництво УПЦ (МП) уникає надання допомоги, спрямованої на покращення військово-технічного забезпечення Збройним Силам України на зразок, як це роблять на мільйони гривень УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та інші патріотично й відповідально налаштовані українські церкви. А окремі представники єпископату УПЦ (МП), як, скажімо, митрополит Миколаївський і Очаківський Питирим, забороняють своїм священикам відвідувати і підтримувати українських військових у зоні антитерористичної операції. Водночас в анексованому Криму місцева єпархія УПЦ (МП) повністю підпорядкувалася задоволенню суспільно-політичних вимог окупаційного режиму. Спочатку, за розпорядженням митрополита Лазаря, вона приймала активну участь у масових святкуваннях «Дня народної єдності» (російське національне свято) 4-го листопада 2014 року на рівні усіх благочинь. Потім займалася освяченням російських винищувачів та «гуманітарних» вантажів для «ДНР» і «ЛНР». Сімферопольська та Кримська єпархія УПЦ (МП) активно веде «духовну опіку» Чорноморського флоту Росії, зокрема й благословення підрозділі російських морських піхотинців у храмі Олександра Невського, котрі захоплювали українські військові частини. Назвати подібні кроки по-іншому як колабораціонізмом із окупантами не видається можливим.

До речі, Московський патріархат і не приховує, що назва УПЦ є лише бутафорським прикриттям легального каналу церковної окупації України. Всі єпископи УПЦ (МП), а не лише Кримський32 є штатними  єпископами Російської православної церкви33. Саме тому вони й проводять політику російського церковно-політичного істеблішменту щодо денаціоналізації й окупації України.

Необхідно нагадати широкому загалові й про неспроможність керівництва УПЦ (МП) адекватно відреагувати на спроби президента Росії В. Путіна приватизувати українську історію. Зокрема, у його посланні Федеральним зборам від 4 грудня 2014 року стверджувалося, що анексований Крим має для РФ стратегічне і цивілізаційне значення, оскільки з території півострова християнство поширилося на усю Русь, а відтак на кримській землі містяться духовні скрепи «багаторічного моноліту російської нації і централізованої Російської держави» (підкреслення наше. – авт.). На підтвердження власних слів, глава Росії ухвалив рішення про включення пам’яток і території Національного заповідника «Херсонес Таврійський» до єдиного реєстру об’єктів культурної спадщини народів Російської Федерації. Подібні політико-ідеологічні маніпуляції президента РФ залишилися поза увагою священноначалля УПЦ (МП). Своєю мовчанкою воно довело, що солідаризується з політикою Кремля. І це не дивно, коли врахувати, що серед священнослужителів та представників єпископату УПЦ (МП) чимало осіб, котрі мають виражено українофобські погляди, не уявляють суверенного буття Української Держави, не визнають права Українського народу на самобутній розвиток, пропагують ідеї, які становлять сутнісне наповнення імперського політичного проекту «руский мір».

Навіть вірнопідданий протодиякон Російської православної церкви Андрій Кураєв (ще донедавна професор Московської духовної академії) і той про «історичні потуги Путіна» у посланні до Федеральних зборів Росії висловився вельми глузливо та саркастично: «История это не газопровод. Попытка провести историческую линию от Херсонеса до Москвы, тщательно обходя Киев, слишком уж фантастична. Раздумья над этим фрагментом послания президента ставят меня перед выбором: или придется считать, что президентские спичрайтеры набраны из безнадежных троечников, или же придется прийти к выводу о том, что “эта экскурсия велась для колхозников”»34.

Наведені й десятки незгаданих фактів свідчать, що в російсько-українській війні УПЦ (МП) різнобічно підтримує агресора – від замовчування фактів вторгнення в Україну регулярних військ Росії або забезпечення державною владою РФ бойовиків військовою технікою і боєприпасами до безпосередньої участі у бандитських терористичних формуваннях, зриві військової мобілізації, проведенні антиукраїнської пропаганди чи безпосередньої співпраці з російськими окупантами.


Висновки і пропозиції

1. Серед православних церков, котрі діють в Україні, винятковим джерелом загрози національним інтересам та національній безпеці Української Держави є УПЦ (МП). Оскільки, як переконують українські реалії та невідворотні факти, саме середовище УПЦ (МП) вирізняється здатністю культивувати сепаратистські настрої та продукувати конфліктогенну атмосферу в українському суспільстві. УПЦ (МП), будучи церковно-політичним проектом, витвореним на початку 90-х років ХХ століття імперсько-політичним істеблішментом Росії, продовжує всіляко підтримувати загарбницьку політику Москви. Недаремно президент В. Путін наголосив, що «…традиционная конфессия Российской Федерации, и ядерный щит России – те составляющие, которые укрепляют российскую государственность, создают необходимые предпосылки для обеспечения внутренней и внешней безопасности страны..35.

2. Найчисельніша православна інституція України – УПЦ (МП) – є структурною частиною московського патріархату, а відтак потужним інструментом для забезпечення реалізації політики й ідеології «руского міра» на теренах України. Тому вище керівництво Української Держави повинно докласти зусиль задля нейтралізації впливу московського патріархату на український соціум.

3. Московський патріархат продовжує залишатися могутнім легальним механізмом експансії кремлівської імперської пропаганди в Україні. До того ж має серйозну фінансову підтримку. З державного бюджету РФ на підтримку православної церкви виділено близько двох мільярдів рублів в рамках федеральної цільової програми «Зміцнення єдності російської нації». Майже мільярд з означених коштів передбачається витратити на заснування та функціонування духовно-просвітницьких центрів. Очевидно, що вони в різних іпостасях діятимуть саме на українських теренах.


У цьому контексті доцільними будуть наступні заходи.

1. Прийняття Парламентом законопроекту № 1244 від 04.12.2014 року про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назв організацій, керівні центри яких знаходяться за межами України. У разі ухвалення нормативно-правовий акт зобов’яже УПЦ (МП) здійснити перереєстрацію та відобразити у своїй назві власну залежність від РПЦ, що покладе край введенню в оману мільйонів віруючих українців.

2. Ініціювання перед Урядом України питання про відмову потвердження будь-яких майнових прав УПЦ (МП) на ключові національні святині – Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру, Свято-Успенську Почаївську Лавру, Свято-Успенську Святогірську Лавру. Неправомірно, що визначний культурний спадок української нації належить церкві, котра не дбає про розвиток національної державності та духовності, а нівечить їх.

3. Акумуляція політичної волі та недопущення до участі в публічних урочистостях тих ієрархів УПЦ (МП), які продовжують перебувати на проросійських позиціях і дискредитують Український народ та державну владу.

4. Залучення як органами центральної влади, так і місцевого самоврядування до підготовки та реалізації соціально значущих проектів і програм, зокрема, служби військових капеланів тільки тих православних інституцій, котрі виявили здатність до суспільно-патріотичного виховання своїх вірян.

5. Заборона в’їзду на територію України одіозним діячам та функціонерам РПЦ, діяльність яких спрямована на підрив територіальної цілісності й суверенітету держави, поглиблення міжцерковних та міжконфесійних конфліктів і протистоянь, культивування у суспільній свідомості російських імперсько-шовіністичних ідеологем.

6. Люстрація чиновників, котрі своїми вчинками та діями гальмують процес конституювання Української Помісної Православної Церкви. На жаль, навіть у вищих органах державної влади продовжують обіймати не другорядні посади люди, які заради власної вигоди не тільки активно підтримують УПЦ (МП), а й свідомо виправдовують діяльність церкви-колабораціоніста окупаційного російського режиму.

7. Запровадження в Україні системи конкордатів, тобто переведення взаємин між інститутами державної влади та релігійними організаціями у  договірну площину шляхом внесення Верховною Радою України відповідних змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Такий механізм відповідає практиці багатьох країн Європи та створить умови для прозорих партнерських засад співпраці між суб’єктами суспільного простору, дотримання сторонами відповідних зобов’язань, спонукатиме релігійні організації працювати відповідально, на паритетних засадах і на благо всього Українського народу.

8. Верховній Раді України для правового забезпечення організації служби військових капеланів у Воєнній організації України  необхідно розробити і прийняти Закон України «Про службу військових капеланів» та відповідні зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

9. Міністерству оборони, командуванню Національної гвардії, Адміністрації Державної прикордонної служби України в якості військових капеланів залучати представників лише тих конфесій, керівні центри яких офіційно зареєстровані в державному органі України зі статусом Помісної Церквизгідно зі ст. 9, 12, 14, 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», і котрі реально працюють на зміцнення військово-патріотичного духу та морального здоров’я українських військовослужбовців України.

10. Реалізація комплексного (дипломатичного, організаційного, інформаційно-медійного тощо) сприяння з боку держави об’єктивно назрілому конституюванню Української Помісної Православної Церкви із центром у столиці України м. Києві, що вповні відповідає як нормам церковного, так і міжнародного права.

Такий комплекс політико-правових заходів значно пришвидшить нейтралізацію викликів і загроз, котрі несе Україні цивілізаційна експансія Кремля засобами й механізмами московського патріархату.



*Інформація про автора:

Здіорук Сергій Іванович – співзасновник Інституту миру та конфліктів Української Ради миру, провідний науковий співробітник відділу гуманітарної безпеки Національного Інституту стратегічних досліджень,  кандидат філософських наук, доцент, заслужений діяч науки і техніки України



1. Политическая концепция Филофея «Москва – третий Рим» // История политических и правовых учений (Под общ. ред. академика РАН, д. ю. н., проф. Нерсесянца В.С.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://txtb.ru/32/index.html

2. Граф Сергей Семенович Уваров. Православие, Самодержавие, Народность // Самодержавная Русь [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://samoderzhavnaya.ru/pages/pravoslavie_samoderzhavie_narodnost  

3. Там же.

4. ВыступлениеСвятейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира. –2009. – 3 ноября [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/928446.html

5. ПатриархКирилл назвал россиян и украинцев «одним целым» // Кореспондент.NET. – 2009. – 23 августа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/nauka_it/patriarh-kirilo-nazvav-rosiyan-ta-ukrayintsiv-odnim-tsilim.html – Назва з екрану.

6. ВыступлениеМинистра иностранных дел России И. С. Иванова на VІІІ Всемирном Русском Народном Соборе, Сергиев Посад, 3 февраля 2004 года (отдельный оттиск) // Сообщения Министерства иностранных дел Российской Федерации. – 04 февраля 2004 г. – С. 6.

7. Слово Святейшего Патриарха Кирилла после молебна на Владимирской горке в Киеве 27 июля 2009 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://patriarh.in.ua/uk/node/311

8. СловоСвятейшего Патриарха Московского и всея Руси Кирилла после возложения цветов к мемориалу жертвами массового голода 28 июля 2009 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://patriarh.in.ua/uk/node/336

9. ВыступлениеСвятейшего Патриарха Кирилла в прямом эфире украинского телеканала «Интер» 28 июля 2009 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/706055.html

10. СловоСвятейшего Патриарха Кирилла в Никольском кафедральном соборе города Горловки 30 июля 2009 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/707934.html

11. ИнтервьюСвятейшего Патриарха Московского и всея Руси Кирилла украинским тележурналистам 15 июля 2010 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/ua/db/print/1223637.html

12. ПрезидентыРоссии и Украины обсудили тему совместного празднования 1020-летия Крещения Руси [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.interfax-religion.ru/?act=news&div=24831

13. Журналызаседания Священного Синода от 5-6 октября 2011 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/1639858.html

14. ПатріархКирило помолився за збереження єдності Росії, України та Білорусі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/orthodox/moscow_patriarchy/48661/

15. Див. докладніше: Здіорук С. І. Служба військових капеланів: досвід  функціонування в іноземних збройних силах. – Стратегічні пріоритети –2009. – № 1 (10) . – С. 236-245.

16. Слово Президента під час молитви капеланів-учасників АТО за мир та перемогу, 09.05.2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.president.gov.ua/news/slovo-prezidenta-pid-chas-molitvi-kapelanivuchasnikiv-ato-za-37081

17. Розпорядження Кабінету Міністрів України № 677-р від 2 липня 2014 р. «Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі». [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/677-2014-%D1%80

18. Див. докладно: Здіорук С. І та ін. Україна та проект "русского мира". Аналітична доповідь. 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1594/

19. Звернення  Верховної Ради України до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1422-19?nreg=1422-19&find=1&text=&x=2&y=6

20. Соглашения РПЦ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://libelli.ru/athe_act/aggreem.htm; Договор "О сотрудничестве Министерства образования Российской Федерации и Московской патриархии Русской Православной Церкви" г. Москва, 2 августа 1999 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://humanism.al.ru/ru/articles.phtml?num=000019; РПЦ ФСБ МП. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://retrans.in.ua/%D1%80%D0%BF%D1%86-%D1%84%D1%81%D0%B1-%D0%BC%D0%BF/

21. Россия является последней опорой для украинского православия – иерарх Украинской церкви.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.interfax-religion.ru/?act=news&div=10586

22. Від УПЦ (МП) до УПЦ КП: інтерактивна карта переходів[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/review/61901/; http://risu.org.ua/ua/index/articlesbytag?tag=12335; Патріарх Філарет: за час війни з Росією до Київського Патріархату перейшли сотні тисяч вірян [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/orthodox_relations/62983/

23. Журналы заседания Священного Синода от 5-6 октября 2011 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/1639858.html – Назва з екрану.

24. «Все, кто с Христом, должны прекратить кровопролитие»: Интервью [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.interfax-religion.ru/?act=interview&div=396

25. Духовний лідер русинів закликає Росію активно освоювати Закарпаття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/religion_and_policy/56703/

26.  Там само.

27. Російські терористи на службі в Московського патріархату[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://informnapalm.org/ua/rosijski-terorysty-na-sluzhbi-v-moskovskogo-patriarhatu/

28. Тимчук Дмитро.Храми УПЦ МП на Донбасі служили складами зброї для російських військ (04 липня 2016 р.)[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://apostrophe.com.ua/ua/article/society/2016-07-04/hramyi-upts-mp-na-donbasse-slujili-skladami-orujiya-dlya-rossiyskih-voysk/5939

29. Єпископ з УПЦ (МП) назвав владу України «сатанинською» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/church_state_relations/57682/

30. Там само.

31. Священнослужителі УПЦ (МП) не встали у Раді під час зачитування імен бійців АТО – Героїв України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/religion_and_policy/59943/

32. Деятели Русской православной церкви [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/53175.html;

33.  Епископат РПЦ // Официальный сайт Московского патриархата[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/persons/30918/

34. Кураев сравнил речь Путина с «экскурсией для колхозников» // Slon [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slon.ru/fast/russia/kuraev-sravnil-rech-putina-s-ekskursiey-dlya-kolkhoznikov-1192883.xhtml

35. Президент Путин полагает, что российскую безопасность укрепляют ядерное оружие и православие [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:http://www.pravoslavie.ru/news/20667.htm


23.02.2017 18:00:00