Вашингтон, Конгрес, 13 листопада 2014 р.
Тому пропоную спочатку поговорити про систему глобальної безпеки, бо це, власне, є ключовим питанням для визначення суті теперішньої ситуації та базою для відповідей на всі інші питання. У тому числі, як діяти відносно Росії.
Насамперед хочу подякувати The Center for Polish-Russian Dialog und Understanding та Center for Strategic and International Studies за ідею проведення такої конференції. Вона є дуже своєчасною. А тому дуже важливою.
Оскільки говоритимемо про Росію, то пропоную використати найбільш популярні російські питання: «Кто виноват?» и «Что делать?».
Але спочатку давайте спробуємо відповісти на інше російське питання: «А де ми знаходимось?». Я не буду повторювати традиційну російську відповідь. Вона, з одного боку, дуже груба, а, з іншого,- дуже загальна. Тому з неї важко зробити якісь конкретні висновки. Але ми потребуємо саме таких висновків, щоб визначити наші практичні дії.
Отже, повинні бути більш конкретними. Тому пропоную спочатку поговорити про систему глобальної безпеки, бо це, власне, є ключовим питанням для визначення суті теперішньої ситуації та базою для відповідей на всі інші питання. У тому числі, як діяти відносно Росії.
Якщо говоримо про глобальну безпеку, то, на мою думку, знаходимось у дуже глухому куті. Ми звикли чути, що глобальну безпеку порушено, що вона під загрозою, що її зламано тощо. Але давайте поставимо собі просте, прямеі чесне запитання: «А чи ця система взагалі то була?»
На мою думку, її ніколи насправді і не було. Була рівновага страху у формі співіснування окремих антагоністичних держав та їхніх угруповань.
Бо що таке система безпеки? Якщо говоримо не про формальну, а реальну, практично діючу і результативну систему, то мусимо виділити три її найважливіші характеристики: це - спільні цінності,це - спільні цілі і це - спільні дії.
Чи були, скажімо, спочатку ООН чи пізніше ОБСЄ тими структурами, які об´єднували всіх учасників саме за такими характеристиками? Візьму на себе сміливість стверджувати, що ні. Тому що бодай один з елементів був відсутній. Отже, вони були фіктивно безпековими як на глобальному, так і регіональному рівнях і не забезпечували безпеку її членів. Лише кількість воєн за післявоєнний час є прямим доказом цього висновку.
Чи забезпечували безпеку країн інші міжнародно-правові інструменти, які мали, так би мовити, індивідуальне спрямування? Маю, насамперед, на увазі гарантії безпекиУкраїні в обмін на відмову від ядерної зброї. Відповідь знову негативна.
Отже, на превеликий жаль, жоден з інструментів (ні глобальний – ООН, ні регіональний – ОБСЄ, ні індивідуальний – Будапештський меморандум для України) не виявилися життєздатним. То про яку реальну систему безпеки можна говорити? Насправді її нема. Тому і говорити про злам глобальної системи безпеки не можна. З однієї простої причини: не можна зламати те, чого не існує.
На жаль, усі ми звикли жити міфами. До того ж ми дуже короткозорі і у нас дуже коротка пам´ять. Ми схильні нічого не бачити та швидко забувати.
Чому? Бо так зручно і затишно. Бо значно простіше і вигідніше заплющити очі на очевидні проблеми, ніж намагатися їх вирішити. Це у нашому випадку створило ілюзію безпеки. Але не саму безпеку.
Це – безвідповідальний підхід. Це відтермінування вирішення проблем. Це перекладення відповідальності на наступні покоління. До речі, небажання брати на себе відповідальність політичними діячами стає глобальною проблемою. Але це тема для іншої розмови.
Очевидно, що за такий безвідповідальний підхід треба колись платити. І це «колись» настало сьогодні.
Багато хто на Заході відразу зрозумів, з ким мають справу. Хіба промова В.Черчілля у Фултоні не була цьому підтвердженням? Хіба не були практичними доказами того, що в особі Росії ви маєте не партнера, а щонайменше стратегічного противника своїх цінностей, події в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Афганістані, підтримка терористичних режимів у 3-му світі, придушення інакомислення в СРСР та соціалістичних країнах, гонка озброєнь тощо.
Ми теж це розуміли, перебуваючи всередині цієї жахливої системи. Нам українцям вона коштувала мільйони життів від Геноциду-Голодомору, тобто, знищення голодом, мільйонами загиблих українців у роки Другої світової війни, сотнями тисяч в´язнів сумління. Ми боролися як могли. Сили були нерівними. Але все одно «імперія зла» розвалилася.
Цьому дуже зраділи на Заході. Але припустилися величезної стратегічної помилки. Ви повірили, що Росія може стати демократичною. Ви «вбухали» в її «демократизацію» мілліарди доларів, ви витратили кілька десятиліть зусиль, не розуміючи, що все це намарно.
Чому? Дозвольте ще одну сміливість на сьогодні: бо ви, на Заході, не знаєте Росії. Ви її не розумієте. Ви намагаєтеся бачити її такою, якою ви її хотіли б бачити. Тому ваші лідери дуже часто нагадують дітей, які вірять у ними же вигадані казки. Так було з Дж.Бушем-старшим і М.Тетчер, які повірили в СРСР Горбачова і приїздили до Києва, щоб радити нам не боротися за незалежність. Так було з Г.Колем, який був готовий не бачити справжньої Росії як подяку за об´єднання Німеччини. Він не бачить цього і сьогодні, а Горбачов виступає адвокатом Путіна.
Отже, мій перший висновок: для того, щоб адекватно працювати з Росією її треба знати. Або, щонайменше, хотіти її знати.
У зв´зку з цим хочу процитувати вам дві думки. Їхні автори зовсім не українці і написані ці слова у далекому вже ХІХ столітті. Отже перша:
«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними…Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною.
Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингізхан заповів підкорити світ…Політика Росії – незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм– це лише одна з форм московського загарбництва». Карл Маркс:Таємниці дипломатичної історії ХІХ століття
В.Гюго: Російський монарх – це «потвора всесилля, яка тримає у своїх руках хрест, що закінчується мечем, і скіпетр, який закінчується кнутом», це – «деспот, самодержець, який мучить за власною примхою цілі народи».
Чи щось змінилося з того часу? На жаль, ні. Тим більш дивним є той факт, що на Заході й досі цього не хочуть зрозуміти. У вас досі практично немає, на жаль, стратегічного розуміння побудови відносин з Росією. Немає візіонерів. Є лише тактики. Є щось швидкоплинно тактичне: від одних виборів до наступних виборів. Але це - програшний підхід.
Звідси - неправильні пропозиції щодо дій, які, зрозуміло, не дають і не можуть дати очікуваних результатів.
Мій другий висновок: треба почати по-справжньому вивчати Росію. Не хочу ніким чином поставити під сумнів роботу сучасних центрів з вивчення цієї країни, які існують на Заході, але вони, на мою думку мають два недоліки. Перший - вони надто академічні. Другий – там дуже мало дослідників, які розуміють російську ментальність.
Томумій третій висновок: нам терміново треба усвідомити необхідність створення нового Центру вивчення Росії. Тільки не тут, в Америці, чи навіть не в Європі. А у нас в Україні, бо ми розуміємо їхній менталітет значно краще, ніж у будь-якій іншій країні на Заході. Безумовно, підвищенню ефективності досліджень сприяла б певна координація роботи таких центрів
Але на основі набутих нами усіма практичних знань вже і зараз можна побачити, що
а) Росія не належить до північноатлантичної цивілізаційної групи.Путін говорить про Росію як про «країну – цивілізацію». Лавров наголошує на тому, що між Росією і Заходом є відмінності у «світогляді, історичному досвіді,традиціях», що Росія «не хоче вступати в ЄС» тощо. Складно зрозуміти, чому цього не чують на Заході
б) Захід розглядається нею як традиційний опонент і противник( у часи криз про це у Москві говорять абсолютно відкрито, як, наприклад, зараз. Але біда у тому, що на Заході воліють про це якнайшвидше забути)
в) Мета Росії – протидіяти Заходу у поширення його цінностей, які для неї є чужими та насаджувати свої
г) Агресія проти України – це агресія не стільки проти України, скільки проти західних цінностей. Чим ближчі вони до Росії, тим вищий там градус шовінізму та агресивності.
Цього не можна не бачити. Це є очевидними фактами. Питання у тому, як на них реагувати. А відповідь залежить від того, які кінцеві цілі ми ставимо перед собою щодо Росії.
Їх може бути, щонайменше, три:
а) намагатися повернути Росію до розуму
б) зробити вигляд, що висловлюванням численних занепокоєнь можна щось змінити, тобто, фактично залишити її непокараною
с) покарати
Повернути Росію до розуму - нонсенс. Просто не той розум. Але до цього можна прийти лише тоді, коли її глибоко вивчаєш.
Залишити непокараною, – значить стимулювати нову агресію і втратити лідерство
Лишається покарати. Але виникає інше питання: «А до якої міри?».
Стратегічним бачу лишетретій варіант. Він найскладніший. Він найкоштовніший. Він найризикованіший, враховуючи неадекватність теперішнього керівництва у Кремлі.Але він є найперспективнішим.
Для цього треба виходити з очевидного факту, що побудувати з Росією спільну систему безпеки неможливо, враховуючи різні цінності, цілі і, відповідно, дії. Епізодична співпраця в окремих регіонах (Афганістан, Сирія, наркотрафік, пірати тощо) – ніщо порівняно з глобальною загрозою від Росії. Головне - не почати знову вигадувати казки.
Натомість треба визнати, що глобальною безпеки не було і не буде і треба буде формувати локальні, хоч і великі регіональні системи.
Бачу таких три. Вони більше не матимуть чіткої географічної цілісності, але вони чітко відповідатимуть трьом критеріям ефективності.
Перша - Північноатлантична, до якої увійдуть теперішні країни НАТО, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія та ще кілька країн Європи і Азії, включаю і Україну.
Другою стане Китайська система безпеки, яка охоплюватиме Китай та країни, що тяжіють до неї.
Третьою буде російська або євразійська, до якої увійдуть Росія та її сателіти. Її майбутнє, на мою думку, не буде довговічним і вона у короткій історичній перспективі буде поглинута двома іншими.
Щоб це відбулося, вже зараз треба відпрацьовувати тактику поведінки щодо Росії. Бачу два шляхи:
а) або тотальне стримування, що на певний час загальмує процеси розпаду, але й не дасть можливостей для експансії,
б) або реальні кроки для стимулювання процесів її розпаду.
Усе інше буде, на мою думку, черговим самообманом, який у підсумкудуже дорого коштуватиме усім, бо підштовхуватиме Росію до нової агресії.
Розумію, що теза про стимулювання розпаду викличе шквал обурення у ліберальних аналітиків та відповідних політичних колах. Але я говорю про такий сценарій абсолютно свідомо, бо на відміну від теоретичних викладок лібералів, ми, українці, в черговий раз відчуваємо на собі російську політику та їїпрактичні наслідки.
Хотів би почути, щоб ці ліберали сказали, якби це стосувалося їхніх країн. А так усе добре, - чужі рани не болять.
Розумію, що найбільшим аргументом «проти» єпитання про майбутнє ядерної зброї. Воно було головним і під час розпаду СРСР. Але нічого, і СРСР розвалили, і з ядерною зброєю розібралися. Були б сміливість, бажання і здатність не лише до стратегічного мислення, але і до стратегічних дій. На жаль, таких лідерів на сьогодні ні в США, ні в Європі не видно. Але хоча б почати дискусію на цю темуми мусимо.
Інший варіант – тотальне стримування Росії. Її потрібно придушити, але не додушувати до кінця. Пацієнт має бути трохи більше живим, ніж мертвим.
Але і тут потрібні як стратегічне, так і тактичне системне мислення. Для реалізації цього варіанту є безліч інструментів: від комбінації серйозних економічних санкцій до тотальної міжнародної ізоляції.
При цьому важливо зрозуміти: часткові рішення нічого принципово не змінять.Можна гратися в слова, вигадувати нові красиві формулювання, імітувати активність, але це не вирішуватиме проблеми з Росією, а заганятимуть їх вглибину. Ми просто віддалятимемо невідворотню криваву розв´язку.
Отже, мійчетвертий висновок: треба прийняти принципове рішення, що є метою політики Заходу щодо Росії. І у відповідності з нею розробити план дій, дорожню карту. Визначити напрямки роботи, їхні часові рамки, виконавців. Одним з них, на мою думку, має стати формуваня міжнародної антипутінської коаліції.
Це вимагатиме абсолютно нового погляду на НАТО і ЄС як центрів консолідації північноатлантичної системи безпеки. Це вимагатиме конкретного плану дій щодо створення щонайменше двох спільних просторів між Європою і Америкою: простору економіки і простору безпеки. Це потребуватиме також перегляду поняття відповідальності учасників за належність до такої системи. Абсолютно неприйнятною є, на мою думку, теперішня практика безвідповідальності, яку демонструють окремі європейські члениЄСі НАТО.
І мій останній, п´ятий висновок: Лідируючу роль у цьому процесі мають відігравати США. Це виклик для вас як до країни, яка або знову підтвердить своє світове лідерство, або програє його. Ви можете вдихнути нове повітря в ідею свободи, демократії, чесного економічного розвитку та безпечного світу.
Але ми всі разомі в Європі, і в Америці, і в Азії повинні стати на захист цих цінностей. Ми всі разом повинні усвідомлювати нашу спільну високу відповідальність заїхній захист.
Я бачу Україну невід´ємною частиною цього демократичного простору. Для цього зараз є всі можливості. АлеЗахід мусить їй зараз дуже активно допомогти. На місці керівництва НАТО я б вже сьогодні, наприклад, запропонував Україні ПДЧ. Вже зараз треба мати «План Маршалла» для України, як колись для Європи. Тільки не для того, щоб створити буфер між Заходом і Росією. Але лише для того, щоб Україна якнайшвидше приєдналася до західного цивілізаційного простору. От тоді дні останньої імперії в Євразії будуть полічені.
Це у наших спільних інтересах.