ukr

С. Грабовський. То ж чи й справді «ніхто не знав і не чекав»?


Статті Грабовський Сергій

За останній рік в українських і західних мас-медіа вистачає публікацій, в яких авторитетні експерти безапеляційно зазначають, що, мовляв, ніхто не чекав, що Росія почне загарбання українських територій, що у ХХІ столітті в Європі таке можливо. Мовляв, дії Путіна виявилися для політичного й експертного середовища як України, так і світу вкрай несподіваними, і саме тому тривалий час ніхто не знав як протидіяти російській інвазії, а майже одразу по тому – й агресії спершу у Криму, а потім і на українському сході.

Що ж, можливо, десь і хтось не чекав і не передбачав, але тільки не експерти нашого Центру. Звернімо увагу на тексти трьох із них.

Ігор Лосєв, кримчанин у дев’ятому поколінні, а севастополець – у сьомому під псевдонімом «Богдан Кримський» опублікував у тижневику «Українське слово» за 22-28 травня 2003 року статтю «Чи існує таємна угода Кучма-Путін щодо Севастополя?» Стаття починалася так: «В українських колах Севастополя дедалі більше з’являється чуток щодо існування таємного пакту двох президентів про поступову передачу цього українського міста Росії. У російських севастопольських колах цього не підтверджують, але натомість заявляють, що інтеграційні зусилля Леоніда Кучми і російського капіталу, що скуповує зараз в Україні все, що становить щонайменшу цінність, мають у найближчій перспективі призвести до територіально-державного злиття з Росією. Обидві точки зору не є взаємовиключними». Далі у статті йшлося про факти, які засвідчували високу ймовірність наявності такої угоди. Ігор Лосєв, зокрема, писав: «Мають у такому випадку пояснення й досі не врегульовані аспекти перебування російського флоту на поки що українській території: відсутність української юрисдикції щодо військових формувань іноземної держави в Севастополі, що проявляється у досить таки дивних формах, коли озброєні російські патрулі вештаються українським містом, немов десь у Самарі чи Тамбові, та ще й затримують українських військовослужбовців. Ще й досі юридично не оформлена оренда Російською Федерацією об’єктів, земельних ділянок та акваторій бухт на території України. Справді, якщо є таємний пакт Кучма-Путін, навіщо все це оформлювати? Навіщо здійснювати український контроль над діяльністю ЧФ у Севастополі, якщо місто незабаром все одно стане російським?»

І далі: «У 2000 р. бойові частини морської піхоти ЧФ РФ (а саме вони здатні реально контролювати місто) за чисельністю дорівнювали бойовим частинам України в Севастополі. Зараз вони мають в місті бригаду морських піхотинців та батальйон охорони, понад 150 одиниць бронетехніки та артсистем і планується подальше їх посилення. Всі ж українські підрозділи такого типу офіційний Київ прибрав із Севастополя… Уже цього року російський гарнізон Севастополя вчетверо переважатиме український».

Детально проаналізувавши поступки адміністрації Кучми Кремлю задля того, щоб угамувати експансіоністські апетити останнього, автор статті робив висновок: «Але глибоко помиляються ті в офіційному Києві, хто вважає, що такі поступки, а фактично капітуляція перед Росією, зможуть заспокоїти «великого сусіда». Це лише спонукатиме до подальшої експансії. Адже як свідчить історія, будь-яка успішна агресія тільки заохочує до наступної… Томі відкупитися Севастополем не вдасться, після такої акції одразу постане питання про Крим, потім про «Новоросію», далі скрізь».

Ще одна стаття Ігоря Лосєва – «Чому це сталося?» - в журналі «Сучасність», №6, 2010: «Капітуляція, підписана Януковичем у Харкові у вигляді угоди з російським президентом Медвєдєвим про продовження перебування російського флоту на українській території після 2017р. (коли закінчується термін попередньої угоди), ще на 30 років, перетворює Україну на протекторат Російської Федерації, що десятиліттями перебуватиме під московським військово-політичним контролем, будучи лише умовно незалежною державою, що не здатна претендувати на власну політику без схвалення кожного українського кроку Кремлем.

Кожен день базування російського військового флоту в Криму сприяє розвиткові антиукраїнського сепаратизму на півдні України (останнім часом окрім Криму діяльність російських спецслужб і спонсорованої ними п’ятої колони помітно активізувалась в Одесі), зменшенню там українського впливу, поширенню антидержавних настроїв тощо. Чорноморський флот РФ веде в Криму велику політичну роботу, здійснює значний комплекс пропагандистських акцій, спрямованих проти України. Кінцевою метою перебування цього флоту в Україні є анексія міста Севастополя і Кримського півострова, а також періодичне штучне провокування різних видів політичної напруги, нестабільності на українському Півдні. Російське військове угруповання в Криму є реальною загрозою соборності й державному суверенітету України».

Віктор Каспрук, стаття «Чому Україна може програти війну Росії, не почавши її». Опублікована 20 серпня 2008 року в «Українській правді». http://www.pravda.com.ua/articles/2008/08/20/3531079/ Починається вона так: «Один знайомий російський журналіст якось проговорися, що Крим відійде до Росії без всякої війни. Оскільки, мовляв, існує план і його, поки що, тримають в секреті – до пори до часу».

Потім розглядаються декілька сценаріїв російської інвазії до України, ось один із них: «Причому проглядається повне розуміння, що така спроба буде, власне, складатися із трьох тактичних ходів.

Перший – це загострення всіх прихованих конфліктів – найперше в Криму, на півдні та на південному сході України.

Другий – захист російськомовного населення (не питаючи його) і російських громадян, котрі отримали в Севастополі і Криму, до речі, незаконним чином, таке подвійне громадянство.

Третій – завдання Україні військово-політичної поразки, причому не обов‘язково регулярними військами, а різноманітними "ополченцями" та "добровольцями" (не секрет, що чимало контрактників російської армії зберігає українське громадянство чи має "запасні" документи)…»

Зверніть увагу: у 2008 році Віктор Каспрук, крім усього іншого, вирахував два ключових терміни, якими сьогодні московські пропагандисти та їхні західні друзі позначають російські війська та місцевих бандитів, що ведуть війну проти України на Донбасі: «ополченці» та «добровольці».

Можна навести ще низку статей цих двох авторів (особливо Ігоря Лосєва, який добре знає як ситуацію на Кримському півострові, так і процеси, що відбуваються у Росії (яку він уже через півроку після приходу до влади Путіна у журналі «Сучасність» №6 за 2000 рік прямо назвав «постваймарською»; хто знає історію, той зрозуміє паралель з Німеччиною 19334 року), так й інших українських аналітиків. На жаль, не все доступне в Інтернеті – скажімо, ані публікації в «Сучасності» після середини 1990-х, ані в «Українському слові» (ще торік вони були наявні), ані в цілому ряді інших видань. Тож охочим детально опрацювати тему доведеться йти до бібліотек.

Неодноразово писав про це і автор цієї розвідки. Зокрема, на сайті журналу «Український тиждень» (5.09.11) є його стаття «Куди хочуть завести Україну «соотечественники»?» http://tyzhden.ua/Politics/30082?PageIndex=3 У ній ідеться про підготовку пропагандистів і бойовиків, які мають забезпечити інвазію «русского мира» спершу у Крим, а потім і в інші регіони України. У статті зазначено, що №у Криму, в селищі Новоозерне (поруч із базою Військово-морських сил України) майже два тижні у розпал літа діяв міжнародний молодіжний табір "Донузлав-2011" (так він звався офіційно), гаслом якого було "Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття". Яким же бачать організатори табору (а це – вдумайтесь лише в назву! – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников", він же ВКСОРС, і "Русская община Крыма") нинішнє століття та до чого готують молодь – а присутніми там були 126 юнок і юнаків, в переважній більшості з України? Усе дуже просто. "Русскій мір", і тільки "русскій мір" – на сніданок, обід та вечерю. Православ’я, самодержав’я, народність. Виступали історики, політики, політологи, богослови. Спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та "неправильним" християнам, різного роду "українським нацистам" і "російським ліберастам". "Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розвал Совєтського Союзу, ми залишаємося представниками одного народу, однієї східнослов’янської, православної цивілізації", – відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один з лідерів "Русской общины Крыма". Ну, а керівник "Донузлаву-2011", голова ВКСОРС, депутат Верховної Ради, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: "Молодь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору…

Так, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це "гиена Европы" на службі "вашингтонского обкома", що "украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира". А ще про те, що "последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине", що "Украина обречена на развал", що "это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт". Ну, а про такі "дрібнички", як заперечення існування українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто…»

У статті дії щедро фінансованих із Москви організацій «соотечественников» порівнюються з діями Судето-німецької партії у 1930-х роках, аналізуються етапи розгортання тих дій та ескалації агресивності гітлерівського Німеччини проти Чехословаччини. Адже тоді також усе робилося під гаслами підтримки та захисту «співвітчизників», що мало наслідками спершу збройний заколот у Судетській області, потім вторгнення туди німецьких «добровольців», потім Мюнхенську угоду 1938 року й розчленування Чехословаччини, потім приєднання у 1939 році «протекторату Богемія унд Моравія» до Німеччини.

Резюме автора статті однозначне: «Отож логічним є запитання: на якій стадії політичної еволюції перебуває сьогодні фактичний вітчизняний двійник Судето-німецької партії 1930-х – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников"? Табори для ідеологічної обробки молоді ми бачимо; наявність формувань, які позначаються словами "загони" або "козачі організації" – також. Дії, спрямовані на руйнації Української держави та на підготовку приєднання щонайменше половини її території до Росії, теж самоочевидні. Що далі?

Мовчанка замість відповіді на це запитання може дорого обійтися Україні».

І справді: мовчанка з боку як владної, так й опозиційної частини політикуму дорого обійшлася Україні. Можливо, хоча б тепер хтось із політиків почне звертати увагу на висновки аналітиків, що згуртувалися навколо Центру?

 

28.02.2015 23:15:00