Останнім часом ситуація у сфері безпеки в Арктиці значно змінилася, як і динаміка відносин Росії з її західними сусідами. Починаючи з 2008 року Росія інвестувала значні кошти у модернізацію своїх збройних сил. Багато нових технічних можливостей, включаючи ті, що були розроблені спеціально для роботи в Арктиці, на початку цього тижня були продемонстровані на параді на честь Дня перемоги у Москві. Військова присутність і діяльність країни у Арктиці збільшилася в обсязі, масштабі і за географічним охопленням. Військові навчання стали масштабнішими, їх стали проводити частіше, крім того, навчання стали складнішими, ніж раніше, і часто вони починаються з коротким завчасним повідомленням або без попереднього повідомлення. Військові дії Росії в інших частинах світу, особливо в Україні з 2014 року, мали явно негативний вплив на відносини Росії із Заходом, а також мали наслідком виникнення стурбованості серед північних сусідів країни, пов’язаної з питаннями сфери безпеки. У НАТО особлива увага приділяється «фактору Росії» і новим викликам у сфері військової безпеки на північному фланзі Альянсу.
У той же час, слід визнати, що Арктика, як і раніше, залишається в цілому мирним і стабільним регіоном, що має ряд добре функціонуючих механізмів регіональної співпраці, наприклад, Арктичну Раду. Є кілька невирішених питань, що стосуються кордонів і юрисдикції у північних водах, але суперечки щодо делімітації морських просторів у Арктиці не є більш численними і нагальними, ніж аналогічні суперечки у приморських районах подібного розміру в інших точках світу. Усі прибережні арктичні держави, включаючи Росію, схоже, згодні, що невирішені і можливі майбутні суперечки повинні регулюватись міжнародним правом і Конвенцією ООН з морського права (КМП). Саме у цьому полягає суть спільної декларації, підписаної міністрами закордонних справ цих п’яти прибережних держав у ході зустрічі, що відбулася в Ілуліссаті, Гренландія, у серпні 2008 року.[1]
У НАТО думки з питання про те, яку роль Альянс має відігравати в цьому регіоні у найближчі роки і десятиліття, і чи повинна НАТО посилити свою військову присутність і проводити навчання у північних водах і повітряному просторі, розділилися. З одного боку, Канада не бажає посилювати присутність і роль НАТО в регіоні. З іншого боку, Норвегія намагається привернути увагу і залучити ресурси НАТО, щоб протистояти новим викликам у сфері безпеки в морських районах на північ від Північного полярного кола. Незважаючи на те, що Арктика не згадується у поточній стратегічній концепції НАТО, яка була прийнята на саміті у Лісабоні у 2010 році,[2] схоже, в Альянсі поглиблюється розуміння, включаючи США, необхідності систематичного і серйозного підходу до питань безпеки в Арктиці.
Цей документ складається з двох основних частин. Перша частина висвітлить деякі аспекти військового потенціалу і характеру військових дій Росії в Арктичному регіоні, а також характеру їх змін протягом останнього десятиліття. У другій частині обговорюються заходи, вжиті сусідами Росії в Арктиці, або які вони можуть використати для збереження військової, політичної та екологічної стабільності у регіоні. Такі заходи включають колективні зусилля НАТО щодо залякування та захисту проти російського експансіонізму, а також заходи щодо зниження ризику і підвищення стабільності, здійснені сусідами Росії в Арктиці, в односторонньому порядку або в рамках регіональних чи інших багатосторонніх угод.
Військовий потенціал Росії в Арктиці
Протягом десятиліття, що минуло після скандального встановлення прапору Росії на дні океану на Північному полюсі у серпні 2007 року, було багато розмов про небезпеку нового збільшення військової присутності в Арктичному регіоні. Росія традиційно є ключовим гравцем у цій частині світу, і арктична стратегія країни, прийнята у 2008 році, не лишає сумнівів в тому, що Росія надає великого значення довгостроковим економічним інтересам, а також інтересам безпеки у регіоні. Реалізація стратегії супроводжувалась поступовим збільшенням військової діяльності Росії в Арктиці, на морі, а також у повітрі та на суші. Військово-морська присутність Росії у північних водах сьогодні є більшою, ніж це було у 1990-х і початку 2000-х, як на материку, так і під водою.
Підводні човни класу Борей і Дельта IV, які працюють з Кольського півострова, можуть нести більше 400 стратегічних ядерних боєголовок, що становлять близько 60 відсотків російської стратегічної ядерної системи залякування морського базування.[3] Решта 40 відсотків російської стратегічної ядерної системи морського базування знаходяться на ПЧБР (підводних човнах з балістичними ракетами) Тихоокеанського флоту, що працюють з Вілючинську на Камчатці. Вони також іноді заходять у арктичні води. У 2000 роках кількість російських патрульних підводних човнів з балістичними ракетами у Баренцевому морі та в інших районах Арктики зросла, а у 2015 році їх кількість майже в два рази перевищила чисельність попереднього року.[4] З серпня 2007 року Росія також провела численні патрулі бомбардувальниками далекої дії і повітряні навчання у міжнародному повітряному просторі над Баренцевим морем, Гренландським морем, а також у інших районах Арктики.
На російських арктичних островах і архіпелагах – Земля Франца-Йосипа, Нова Земля, Північна Земля, Східно-Сибірські острови і острови Врангеля, - а також у північних прибережних районах Сибіру Росія в останні роки створила нову військову інфраструктуру у вигляді аеродромів, військово-морських портових споруд, радарів і систем раннього попередження, а також систем протиповітряної оборони. Деякі з цих установок побудовані з нуля. Інші є установками епохи холодної війни, які були закриті і залишені в 1990-х роках, але останнім часом їх активували і модернізували, а наразі вони діють і постійно укомплектовані військовослужбовцями. Крім того, розробляються інші форми військової і цивільної інфраструктури, а також інфраструктури подвійного використання. Це включає, серед іншого, нові прикордонні станції ФСБ і десять пошуково-рятувальних координаційних центрів і логістичних баз, які були створені вздовж Північного морського шляху. Все це свідчить про готовність Росії зміцнити свої позиції у Арктиці.
У грудні 2014 року Росія встановила арктичне спільне стратегічне командування («ОСК Північ» («ОСК Сєвєр»)) зі штаб-квартирою в Сєвероморську. Нова арктична команда, яка була додана до чотирьох оперативних стратегічних команд, створених у 2010 році на регіональній основі («ОСК Захід» («ОСК Запад»), «ОСК Південь» («ОСК Юг»), «ОСК Центр» і «ОСК Схід» («ОСК Восток»)), об’єднує всі військово-морські, наземні, повітряні підрозділи та ППО, розташовані в командній області, що простягається аж до Східно-Сибірського моря. Сухопутні війська Росії в Арктиці, які в основному зосереджені у північно-західному районі країни, також були оновлені і оснащені новим озброєнням і транспортними засобами, в тому числі гусеничними всюдиходами «Вітязь» для операцій у позашляхових умовах у арктичних районах. Мотострілкові бригади в Печензі і Алакуртті, недалеко від кордону Росії з Норвегією і Фінляндією, тепер все частіше називають «арктичними бригадами». Також було докладено зусиль, щоб зробити їх більш мобільними, ніж вони були в минулому, тож їх можна використати і в інших частинах Російської Арктики.
Повітряно-десантні війська Росії («ВДВ»), основні частини яких розташовані значно південніше Північного полярного кола, у Пскові та Іваново, останнім часом проводять у Арктиці все більше навчань, включаючи парашутний десант. Навчання проходили на Сибірському материку, а також на російських арктичних островах і у морських льодяних масивах у районі Північного полюса. Колишній головнокомандувач ВДВ, генерал Володимир Шаманов, який наразі є головою комітету Держдуми з питань оборони, демонстрував особливий ентузіазм з приводу цієї діяльності. У березні 2014 року весь батальйон парашутистів-десантників ВДВ, що нараховує 350 осіб, висадився над аеродромом Темп на острові Котельний, здійснивши першу в історії масову висадку парашутистів в російській Арктиці.[5] Подібні висадки проводилися на морський лід в Арктиці, хоча у дещо меншому масштабі. В ході деяких повітряно-десантних навчань в Арктиці були залучені військовослужбовці з Чечні,[6] і від союзників Росії по ОДКБ, таких як Білорусь і Таджикистан.[7] Військовослужбовці з Мурманського відділення Прикордонної служби ФСБ у квітні цього року також висадились на арктичний морський лід в районі Північного полюса.[8]
Символічне значення цієї діяльності є, ймовірно, більшим, ніж практична військова корисність. Зовнішнім спостерігачам важко уявити собі сценарій конфлікту, що міг би зумовити необхідність розгортання великої кількості російських військових або прикордонних офіцерів на Північному полюсі, або сценарій подібного випадку на віддалених островах, розташованих на північ від Західного, Центрального та Східного Сибіру. Як було відзначено у 2009 році начальником канадського Штабу оборони, генералом Натинчиком, «якщо хтось порушить кордони канадської Арктики, моєю першою задачею буде врятувати їх».[9] Зауваження генерала, ймовірно, є справедливим також для віддаленої, замороженої та негостинної російської Арктики, що навряд чи найближчим часом буде окупована або захоплена північними сусідами Росії.
Крім того, у серйознішій ситуації важко прослідкувати, як російська демонстрація військової сили в Арктиці відповідає довготривалій риториці політичних російських лідерів про Арктику, у якості «зони миру» і «території діалогу». Як відзначив у 2016 році канадський учений Роб Х’юберт, здається, є певна «відсутність зв’язку», або, принаймні, деяка невідповідність між тим, що Росія говорить про Арктику (політична риторика), і тим, що вона робить (реальні дії, зокрема, у військовій області).[10]
Схоже, частково проблема полягає у тому, що політичні і військові лідери Росії не здатні побачити, що поведінка їх країни і дії в Арктиці, а також в інших частинах світу, у цьому відношенні можуть сприйматися іншими учасниками як потенційно загрозливі. Коли північні сусіди Росії, або НАТО, у якості альянсу, вживають заходи для забезпечення своєї безпеки, ці заходи, як правило, сприймаються у Росії як наступальні і такі, що мають потенційно загрозливий характер і використовуються як привід для подальшого посилення військової присутності Росії в Арктиці. Власні заходи Росії, які включають придбання нової військової техніки, збільшення числа морських і повітряних патрулів, а також зміни в обсязі або структурі арктичних військових операцій, як правило, представлені як такі, що мають виключно оборонний характер і характер реагування.
Нещодавня заява колишнього міністра оборони Сергія Іванова добре ілюструє, як Росія сприймає свою військову політику в Арктиці. Іванов, який наразі є спеціальним представником президента з питань охорони навколишнього середовища, екології та транспорту, 24 квітня цього року в телевізійному інтерв’ю заявив, що «військові бази Росії в Арктиці носять виключно оборонний характер і у жодному разі не становлять загрози міжнародній безпеці».[11] Його попередники і наступники послідовно зробили аналогічні заяви. На їхню думку, світова спільнота не має жодних підстав боятися Росії, в Арктиці або в іншому місці, і ми повинні розуміти, що Росія не має наміру зашкодити нам. Росія, згідно з її точкою зору, не є ревізіоністською, а скоріше країною status quo, що реагує на загрози, захищаючись від зовнішнього світу.
Судячи з останніх стратегічних і директивних документів, росіяни стурбовані тим, що їх чотири сусіди по Льодовитому океану, які також виявилися союзниками по НАТО, мають намір захопити контроль над природними ресурсами та/або судноплавними шляхами, які законно належать Росії. Протягом останнього десятиліття російські ЗМІ і політики зображали будь-яку іноземну військову діяльність в Арктиці як ворожу, провокаційну і безпідставну, навіть якщо така діяльність здійснюється у повній відповідності з нормами міжнародного права і не порушує визнаних російських прав. Наприклад, у 2009 році, секретар Ради безпеки РФ, Микола Патрушев заявив, що «Сполучені Штати, Норвегія, Данія і Канада проводять єдину і узгоджену політику, спрямовану на відмову в доступі Росії до багатств арктичного континентального шельфу».[12] Очевидно, що подібні заяви часто призначені для внутрішньої аудиторії і не обов’язково повинні сприйматись буквально. У той же час, є багато свідчень того, що стурбованість Росії з приводу військової безпеки, пов’язана з регіоном, є справжньою.
Роль Кольського півострова у якості основної зони морського базування російської стратегічної ядерної системи, безсумнівно, є важливим фактором у цьому відношенні. Розвиток більш високотехнологічних західних систем ПРО, морського і наземного базування, проти балістичних ракет здається джерелом особливої стурбованості росіян і рушійною силою модернізації Росією свого власного ядерного арсеналу. У лютому 2012 року генерал Микола Макаров, який на той час був начальником Генштабу ВС РФ, заявив, що «ми не погодимось з тим, щоб судна США, оснащені системою протиракетної оборони Aegis, працювали у нашій частині Арктики».[13] Він додав, що Росія «підготувала відповідні заходи», щоб протистояти такому розвитку подій.[14] Російська влада, в тому числі посольство Росії в Осло, також неодноразово попереджала Норвегію щодо участі у, або сприяння, системі протиракетної оборони НАТО.[15] Питання, чи братиме Норвегія участь в цьому проекті, і якщо так, то в якій формі, як і раніше залишається відкритим.
Сполучені Штати, зі свого боку, стверджують, що їх заходи протиракетної оборони (ПРО), включаючи зусилля щодо забезпечення зростаючого числа крейсерів і есмінців системою ПРО Aegis ВМС США, не спрямовані проти Росії, а є захистом проти ракетної загрози з боку держав-ізгоїв, таких як Іран і Північна Корея. У грудні 2011 року, колишній Держсекретар США Хілларі Клінтон зазначила, що «ми неодноразово пояснювали, що наша планова система не буде і не може загрожувати стратегічній ядерній системі Росії. Це не впливає на наш стратегічний баланс з Росією і, звичайно, не є причиною для військових контрзаходів ».[16]
Наведені вище приклади добре ілюструють, як сприйняття загрози і світогляд Росії відрізняються від сприйняття країн Заходу і НАТО, а також як це впливає на ситуацію у сфері безпеки в Арктиці. Тут, як і в багатьох інших частинах світу, російсько-західні відносини у сфері безпеки характеризуються відсутністю взаємної довіри. Певною мірою це може бути пов’язано з тим, що Росія та інші арктичні прибережні держави не мають належного форуму для обговорення питань військової безпеки, таких як згадані вище. Росія не є членом НАТО, ні частиною західної спільноти у сфері безпеки. Арктична рада, важливим членом якої є Росія, не розглядається як форум, на якому можуть або повинні обговорюватися «жорсткі» питання безпеки. В Арктиці, як і в інших регіонах з морськими кордонами, військові відносини між Росією і Заходом все частіше відзначаються наявністю динаміки «дія – реакція» у військовій сфері. Це може привести до прискорення мілітаризації регіону, що не є ані бажаним, ані необхідним. Відновлення довіри і збереження стабільності у регіоні є складним завданням. Крім того, є всі підстави вважати, що це вимагатиме певного часу.
Вирішення задач: Залякування, оборона і зміцнення довіри
Зіткнувшись з дійсністю зростаючих військових можливостей Росії у Арктиці, включаючи ядерні і звичайні військово-морські сили, розміщені на Кольському півострові, НАТО має роз’яснити, що організація готова інвестувати у свою оборону і забезпечити надійність власної політики залякування. Ефективна політика залякування означає можливість переходу від мирного стану до кризової ситуації і, у разі необхідності, повноцінного захисту. Немає потреби говорити, що стаття 5 зобов’язань НАТО стосується всіх держав-членів і всіх частин їх території на суші, морі і у повітряному просторі, включаючи віддалені райони, такі як норвезький архіпелаг Шпіцберген, розташований посередині між північним краєм європейського материка і Північним полюсом. Плани дій НАТО у надзвичайних ситуаціях у Північній Атлантиці і Європейській Арктиці мають бути переглянуті і оновлені, а їх сумісність повинна бути підвищена за допомогою навчань і тренувань. Навчання мають включати навчання, у яких забезпечення союзникам підкріплення на Крайній Півночі є ключовим елементом. Важливо, щоб Росія не недооцінювала здатність Альянсу швидко реагувати належним чином і рішуче діяти у відповідь на будь-яку агресію проти країни-члена.[17]
Простіше кажучи, залякування є стратегією, направленою на переконання противника відмовитись від проведення небажаних дій, таких як збройний напад, на певній території. У теоретичній літературі про політику залякування часто розрізняють «залякування покаранням» і «залякування шляхом відмови».[18] За використання першої форми залякування, стримуючий ефект досягається за рахунок наявності реальної загрози відплати стороні агресора. Ця форма залякування ґрунтується на припущенні, що захисник, в разі нападу, буде здатний і готовий завдати таких втрат нападнику, що перекреслюють будь-яку вигоду, яку він може сподіватись досягти шляхом застосування агресії. Це була домінуюча форма політики залякування під час холодної війни. У другому випадку, «залякування через заперечення», мета полягає в тому, щоб переконати супротивника не атакувати, довівши йому, що атака буде відбита, тобто, що він не зможе досягти своїх оперативних цілей. Остання форма політики залякування, здається, стала більш актуальною останнім часом.[19] Можна стверджувати, що зусилля НАТО переконати «прогресивних» країн-членів з північно-східної Європи за допомогою ротаційної, прямої присутності американських і багатонаціональних наземних і повітряних сил можуть бути витлумачені як свідчення цього.
Здатність НАТО стримати Росію і захищати суверенітет і суверенні права держав-членів на крайній півночі залежить не тільки від об’єднаних військових сил Альянсу, а і від швидкості, з якою відповідні сили можуть оперативно розгорнути свої штаби у регіоні у разі настання кризи.[20] Внутрішні політичні та військові процеси прийняття рішень НАТО неминуче вимагатимуть часу, оскільки необхідний консенсус 28 суверенних держав перед розгортанням військових сил. Таким чином, підвищення готовності та мобільності за рахунок підвищення можливостей, організаційних змін, а також навчань є ключем до досягнення стратегічної переваги у разі конфлікту.
Навчання НАТО, які проводяться на регулярній основі у Північній Норвегії і в Норвезькому морі, служать тим же цілям, в тому сенсі, що вони збільшують операційні і тактичні навички підрозділів, що беруть участь у них. Навчання також дають членам і країнам-партнерам Альянсу можливість ознайомитися з Арктичним операційним середовищем. Наприклад, в минулому році до навчань «Cold Response» («Холодна відповідь») залучили близько 15 000 військовослужбовців з 14 членів і країн-партнерів НАТО. У липні цього року, Норвегія прийматиме велику команду і здійснюватиме контроль над проведенням навчань під назвою «Trident Javelin», а у 2018 році, Норвегія буде приймати другі навчання НАТО, так звані навчання «зі значним висвітленням у ЗМІ», під назвою «Trident Juncture». До цих навчань, як очікується, залучать близько 30 тисяч військовослужбовців і значну кількість військової техніки.
Рішення про проведення кожного третього року масштабних навчань «зі значним висвітленням у ЗМІ» було прийнято на саміті НАТО в Уельсі у вересні 2014 року, незабаром після військового втручання Росії на територію Україні, а перші навчання такого типу були проведені у 2015 році. Метою НАТО до 2020 року є мати «цілісну систему готових до негайного розгортання, сумісних і надійних воєнних сил, [що] обладнані, підготовлені, знаходяться під командуванням, здатні працювати разом та з партнерами в будь-якому середовищі».[21] Це висока мета, яка встановить високі вимоги до готовності НАТО активно проводити модернізацію і військову підготовку у найближчі роки.
Здатність Норвегії (і НАТО) стримувати і захищати від зовнішніх загроз, тиску і військової агресії є центральною темою Довгострокового плану оборони Норвегії на період з 2017 по 2020 рік, що була прийнята у 2016 році.[22] Військові засоби як і раніше розглядаються як такі, що відіграють важливу роль у збереженні регіональної стабільності і підтримці ситуаційної обізнаності. Традиційна роль Норвегії в НАТО у якості «очей і вух» у європейській Арктиці не стала менш актуальною в 2000-і роки. Як зазначено у Плані оборони, інвестиції будуть здійснюватися у нову морську патрульну авіацію, нові дизельні підводні човни, а також інші можливості, які підходять для цієї мети.[23] Норвегія тісно співпрацює з ключовими союзниками, такими як США, Об’єднане Королівство і Данія, щоб розвивати обороноздатність НАТО в Арктиці. Всі чотири країни також є активними учасницями програми F-35 «Joint Strike Fighter», що дозволить істотно розширити можливості застосування сили. Велика Британія придбала, а Норвегія знаходиться в процесі придбання, провідних морських патрульних літаків (P-8 «Посейдон»), що в поєднанні з американським P-8, які працюють з авіаційної бази Кеплавік, покращиться ситуаційна обізнаність НАТО в рамках морської галузі Арктики та зміцнення комбінованих можливостей НАТО з питань протидії підводним човнам.
«Дорожня карта Арктики» ВМС США,[24] яка була прийнята в 2014 році і охоплює період до 2030 року, свідчить, що Сполучені Штати мають намір зберегти і надалі розвивати свої можливості здійснювати операції на підводних човнах у Арктиці, у відкритих водах, а також під морським льодом. У ВМС США наразі є три класи АТПЧ (атомних торпедних підводних човнів), здатних виконувати операції у Арктиці[25] і навчання на льоду (ICEX) проводяться у водах на північ від Аляски протягом дворічного терміну, останні відбулися у березні 2016 року. Ці навчання часто включають військових з інших країн НАТО, таких як Канада, Норвегія і Велика Британія[26], іноді також британські атомні підводні човни. З різною частотою, підводні сили ВМС США проводили ефективні операції в Арктиці протягом майже 60 років (з 1958 року), і вони набули значного досвіду в цей період. Атомні підводні човни США і Великої Британії, також регулярно проводять патрулювання і беруть участь у навчаннях з протидії підводним човнам (ASW) у Баренцевому морі та в інших районах Арктики.
Можна заперечити, що ВМС США має кілька надводних кораблів, здатних працювати в Арктиці. Те ж саме стосується надводного флоту більшості інших країн НАТО. Проте, можна відзначити, що фінансування проектування і будівництва нового криголаму, вартістю багато мільйонів доларів, для берегової охорони США, нарешті, перейшло у стадію реалізації, а також що початок будівництва планується на 2020 рік. [27] Двом важким криголамам берегової охорони США, «Polar Star» і «Polar Sea», вже близько 40 років, тож є гостра потреба замінити їх. Інші арктичні прибережні держави, такі як Канада, Данія і Норвегія, всі мають патрульні криголами, здатні проводити операції в Арктиці, самостійно чи у якості підтримки військово-морських сил. Але вони теж обмежені чисельністю і потужністю криголамів.
Слід зазначити, що нові, і все складніші, виклики у сфері безпеки в Арктиці не можуть бути вирішені виключно військовими засобами. Список проблем, що виникають, включає не тільки військові - або «жорсткі» - проблеми безпеки, але і невійськові - або «м’які» - задачі безпеки. Остання категорія проблем тісно пов’язана з процесом зміни клімату. Підвищення температури повітря і температури води змінює фізичну географію Арктики. Відступ полярних льодів відкриває раніше недоступні частини регіону для дослідження ресурсів, рибальства, і руху суден, що створює широкий спектр нових проблем екологічної безпеки та морських проблем безпеки для прибережних держав. Незалежно від динаміки всередині сфери «жорсткої безпеки», нові виклики у сфері «м’якої безпеки» у регіоні вимагатимуть збільшення ступеня міждержавної співпраці та координації на двосторонньому і регіональному рівнях. А перспективи для конструктивної співпраці з Росією у сфері «м’якої безпеки», безумовно, кращі, ніж перспективи змістовної російсько-західної співпраці у сфері «жорсткої безпеки».
Підписання Угоди про пошукові та рятувальні дії у Арктиці під егідою Арктичної ради в 2011 році, а також створення Форуму арктичної берегової охорони в 2015 році, на мій погляд, є важливими кроками в правильному напрямку. Як показав досвід Норвегії у Баренцевому морі, можна, навіть за нинішньої геополітичної ситуації, підтримувати значний ступінь практичної співпраці з Росією, одночасно з виконанням режиму санкцій і заморожуванням співпраці між військовими. Спільні зусилля в рамках області «м’якої безпеки», наприклад, берегової охорони, прикордонної служби та морської пошуково-рятувальної служби також можуть сприяти збереженню хиткої ситуації у морському регіоні, а також підвищенню безпеки на морі.
У нинішній геополітичній ситуації, позначеної високою і зростаючою недовірою між НАТО і Росією, кількість інцидентів та подій у північних водах і повітряному просторі може збільшуватись, порівняно з минулим, в результаті непорозуміння чи невірного тлумачення військової поведінки іншої сторони, або в результаті дійсно непримиренних конфліктів інтересів. Суперечки і конфлікти можуть перейти з одного регіону в інший, наприклад, як частина більшої конфронтації Росія-НАТО. Це явище, відоме з часів холодної війни, часто називають «горизонтальною» ескалацією».[28] Суперечки і співпраця між військовими можуть також залишатися географічно обмеженими, але зростати по «вертикальній» осі,[29] тобто, через більш широке використання сили. Крім того, можна уявити собі поєднання «горизонтальних» і «вертикальних» сценаріїв ескалації.[30] У будь-якому випадку, важливо знати про ці механізми, а також розробити засоби для управління ними. Прозорість і передбачуваність є ключовими елементами у цьому відношенні.
Норвегія і Росія протягом останніх років могли користуватися неофіційною «гарячою лінією», яка була створена їх північними військовими штабами. Черговий офіцер Об’єднаного норвезького штабу, розташованого у Рейтані за межами Буді у Північній Норвегії, має прямий канал зв’язку з його російським колегою серед співробітників Північного флоту в Сєвероморську.[31] Ця робоча «гаряча лінія» передбачає канал для повідомлення про проблеми, передачу запитань і відповідей, і тим самим дає змогу запобігти непорозумінням і ненавмисній ескалації інцидентів і подій у регіоні.
Аналогічним чином, у зв’язку з цим Угода про попередження інцидентів на морі (INCSEA), укладена Норвегією та Росією, що регулює сигнали військово-морських сил двох країн, навігацію і спілкування у разі зустрічі за межами їхніх територіальних вод, є вельми актуальною. Угода, підписана у 1990 році, містить важливі правила поведінки не тільки для військово-морських судів, але і для військових літаків, зокрема, щодо того, як вони повинні поводитися у безпосередній близькості від повітряних і морських суден іншої сторони. Необхідність підтримувати безпечну відстань, утримуватися від провокаційних і небезпечних маневрів, модельованих атак і т.д. є ключовою для уникнення інцидентів. Загальні або конкретні епізодичні проблеми, пов’язані з дотриманням іншою стороною положень угоди, можуть бути підняті і обговорені на зустрічах на вищому рівні між військовими представниками влади двох країн. Такі зустрічі, як і раніше, проводяться на регулярній основі, остання відбулася в Осло у листопаді-грудні 2016 року.
Крім Норвегії і Сполучених Штатів, десять інших членів НАТО уклали двосторонні угоди INCSEA з Росією, а чотири члени НАТО мають двосторонні угоди з Росією про запобігання небезпечної військової діяльності (так звані DMAs). Є також ряд угод ОБСЄ, наприклад, Віденський документ 2011 року, [32] який регулює важливі військові аспекти довіри і безпеки, зокрема, на суші, і Договір про відкритий повітряний простір,[33] що вступив у силу в 2002 році. Цей договір передбачає механізм посилення контролю прозорості над озброєннями за допомогою взаємних прольотів розвідувальних літаків. У нинішній міжнародній обстановці важливо, щоб всі сторони, в тому числі Росія, дотримувалися уже існуючих угод про контроль над озброєнням і управлінням інцидентами, а також активно працювати у напрямку досягнення їхньої спільної мети, що полягає у забезпеченні більшої прозорості у військовій області, в Арктиці, а також в інших російсько-західних прикордонних регіонах.[34]
Заключні примітки
Виступаючи на конференції Arctic Circle в Рейк'явіку в листопаді 2014 року, колишній заступник міністра закордонних справ Норвегії, Бард Глед Педерсен, зазначив, що «політика безпеки в Арктиці повинна бути заснована на сучасному і всебічному розумінні безпеки», що включає в себе «територіальні, екологічні, соціальні та політичні аспекти». У той же час він підкреслив, що «політика безпеки – в традиційному сенсі – також повинна бути частиною цього комплексу».[35] Таким чином, нові виклики у сфері безпеки навколишнього середовища, соціальні чи проблеми безпеки людей у Арктиці не замінили проблеми військової безпеки. Коректніше буде сказати, що нетрадиційні і невійськові виклики безпеки приходять на додаток до традиційних і військових проблем, і вони вимагають підходів і стратегій, що відрізняються від, і є більш всеосяжними, підходів і стратегій, які застосовуються у сфері військової і територіальної безпеки.
Військова модернізація Росії, яка постійно відбувалася з 2008 року, і зростаюча військова активність Росії в північних водах і повітряному просторі, сама по собі не є загрозою для північних сусідів країни. Складним, якщо дивитися з точки зору безпеки, його робить все більш непрозорий, а іноді і відверто провокаційний характер діяльності. Російська анти-західна риторика і демонстрація військової сили, не кажучи вже про порушення Росією кордонів своїх південних сусідів, їхнього суверенітету і територіальної цілісності, викликали законні інтереси безпеки між сусідніми країнами в Північній Європі і зробили практичну військову співпрацю з Росією практично неможливою. Це, на жаль, частина «нової норми» у Європі.
У цій ситуації, природно, що сусіди Росії, в тому числі в Арктиці, заново оцінюють свою уразливість у сфері безпеки і вимоги до технічних можливостей для майбутнього. Маючи справу з Росією, що відроджується і стає все більш напористою, це є лише однією з багатьох проблем в Арктиці. Не менше вимог виникає у зв’язку з екологічною безпекою і проблемами морської безпеки, викликаними зміною клімату, а також зростаючою присутністю людей у регіоні. Забезпечення того, щоб живі морські ресурси регіону управлялись з відповідальністю і екологічно, є важливим завданням для всіх прибережних арктичних держав. Те саме стосується місій, що забезпечують готовність і ліквідацію розливів нафти у надзвичайних ситуаціях. Можливості, необхідні для таких цілей, не обов’язково будуть актуальними для військових місій, а військові ресурси прибережних держав в Арктиці не обов’язково будуть краще оснащені, щоб впоратися з невійськовими проблемами безпеки. Але необхідно мати обидві можливості.
_______
* Відомості про автора:
Д-р Крістіан Атланд – старший науковий співробітник, Норвезький центр оборонних досліджень (FFI).
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Російська активність в Арктиці: цілі, напрямки та виклики безпеці»
[1] З текстом «Ілуліссатської декларації», підписаної 28 травня 2008 року, можна ознайомитись тут: http://www.oceanlaw.org/downloads/arctic/Ilulissat_Declaration.pdf.
[2] «Активна участь, сучасна оборона: Стратегічна концепція оборони та безпеки членів Організації Північноатлантичного договору, прийнята главами держав і урядів», Лісабон, 19 листопада 2010 р., http://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_68580.htm.
[4] Франц-Стефан Геді /Franz-Stefan Gady/: «Кількість російських патрулів, наближених до бойових, зросла майже вдвічі у 2015 році», Дипломат, 23 березня 2016 року, http://thediplomat.com/2016/03/russian-sub-combat-patrols-nearly-doubled-in-2015/.
[5] «350 російських парашутистів-десантників висадились на арктичному острові у ході навчань», ТАСС, 14 березня 2014 р., http://tass.com/russia/723486.
[6] Труд Петерсен /Trude Pettersen/: «Чеченський спецназ інструкторів висадився на Шпіцбергені», Вісник Баренцевого моря, 13 квітня 2016 р., https://thebarentsobserver.com/en/2016/04/chechen-special-forces-instructors-landed-svalbard.
[7] “Russian Paratroopers Land on Drifting Ice in North Pole, Make History”, Russia Insider, 7 April 2015, http://russia-insider.com/en/russian-paratroopers-land-drifting-ice-north-pole-make-history/5425.
[8] Томас Нільсен /Thomas Nilsen/: «Російська прикордонна служба підкорює Північний полюс», Вісник Баренцевого моря, 13 квітня 2017 р., https://thebarentsobserver.com/en/borders/2017/04/russian-border-guards-conquer-north-pole.
[9] Гізер Екснер-Пайрот /Heather Exner-Pirot/: «Коментар: – Оприлюдніть або лишіть свою теорію арктичного конфлікту», Новини крайньої півночі, 2 листопада 2015 р., http://www.highnorthnews.com/put-up-or-shut-up-with-your-arctic-conflict-theory/.
[10] Роб Х’юберт /Rob Huebert/: «Майбутнє морської діяльності у Арктиці: повернення у Велику гру», презентація у Вікторії, BC, 5 жовтня 2016 р., http://www.mscconference.com/wp-content/uploads/2016/10/2-Huebert-Arctic.pdf.
[11] «Іванов: російські військові бази в Арктиці не загрожують міжнародній безпеці», TASS, 24 квітня 2017 р., http://tass.ru/armiya-i-opk/4205879 (мій переклад).
[12] «Патрушев: проти Росії у Арктиці ведеться скоординована політика», Газета, 30 березня 2009 р., http://www.gazeta.ru/news/lenta/2009/03/30/n_1346529.shtml (мій переклад).
[13] Етл Сталесен /Atle Staalesen/: «Російський генерал надіслав попередження щодо Арктики США», Вісник Баренцевого моря, 16 лютого 2012 р., http://www.barentsobserver.com/russian-general-sends-arctic-warning-to-usa.5021760.html.
[14] Там же.
[15] «Коментар від Посольства Російської Федерації в Норвегії виданню «Dagbladet» в зв’язку зі спільною норвезько-американською розробкою параметрів в рамках норвезького вкладу в системи ПРО НАТО», 9 березня 2017 р., http://www.norway.mid.ru/en/press_17_010.html.
[16] Джекі Норт /Jackie Northam/: «Клінтон, Росія веде дискусію щодо системи протиракетної оборони», NPR 8 грудня 2011 р., http://www.npr.org/2011/12/08/143386914/clinton-russia-spar-over-missile-defense-system.
[17] Малкольм Челмерс /Malcolm Chalmers/:«У Великій Британії і Північній Атлантиці після Брексіту», у тв. Джона Андреаса Олсена (ред.): НАТО і Північна Атлантика (Лондон: RUSI 2017), стор. 37.
[18] Див., наприклад, Гленн Х. Снайдер: Політика залякування через заперечення і покарання (Принстон, NJ: Princeton University Press 1959 р.).
[19] Див., наприклад, А. Уесс Мітчел /A. Wess Mitchell/: «Приклад політики залякування через заперечення», The American Interest, 12 серпня 2015 року, https://www.the-american-interest.com/2015/08/12/the-case-for-deterrence-by-denial/.
[20] Джон У. Ніколсон /John W. Nicholson/: «Сухопутні сили НАТО: сила і швидкість», PRISM, т. 6, № 2 (липень 2016),http://cco.ndu.edu/Portals/96/Documents/prism/prism_6-2/Nicholson.pdf?ver=2016-07-05-104620-387.
[21] НАТО: «Ініціатива об’єднаних сил», 22 червня 2016 р., http://www.nato.int/cps/en/natolive/topics_98527.htm.
[22] Міністерство оборони Норвегії: «Прийнятий довгостроковий план оборони», 18 листопада 2016 р., https://www.regjeringen.no/en/topics/defence/ltp/ny-langtidsplan-for-forsvarssektoren/langtidsplanen-for-forsvarssektoren-er-vedtatt/id2520659/.
[23] Там же.
[24] ВМС США: «Арктична дорожня карта 2014–2030 р.р.», опубліковано у лютому 2014 р., http://greenfleet.dodlive.mil/files/2014/02/USN-Arctic-Roadmap-2014.pdf.
[25] Клас Лос-Анджелес, покращений Лос-Анджелес, і клас Seawolf. Дивіться Джон Петч: «Холодні горизонти: Арктичні морські виклики у сфері безпеки», Матеріали воєнно-морського інституту США, т. 135, № 5 (травень 2009 року), стор. 53.
[26] Для отримання додаткової інформації див «ICEX 2016: Arctic Operations і наукові дослідження», Undersea Warfare, весна 2016, http://www.public.navy.mil/subfor/underseawarfaremagazine/Issues/PDF/USW_Spring_2016.pdf.
[27] Рональд О’Рурк: «Модернізація полярного криголаму берегової охорони: Довідкова інформація і питання для Конгресу», Дослідницька служба Конгресу, 20 березня 2017 р., https://fas.org/sgp/crs/weapons/RL34391.pdf.
[28] Форрест E. Морган та ін.: «Небезпечні пороги: Управління ескалацією у 21-му столітті», RAND, 2008 р., http://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/monographs/2008/RAND_MG614.pdf, p. 18.
[29] Там же.
[30] Морган та ін /Morgan et al./, виб. тв., стор. 19.
[31] «Об’єднаний норвезький штаб: - Ми говоримо з Росією по Skype», Північні новини, 17 червня 2016,http://www.highnorthnews.com/norwegian-joint-headquartes-we-talk-to-russia-over-skype/.
[32] «Віденський документ про заходи зміцнення довіри і безпеки заходів», ОБСЄ, 30 листопада 2011 р., http://www.osce.org/fsc/86597?download=true.
[33] «Договір про відкритий повітряний простір», ОБСЄ, 24 березня 1992 року,http://www.osce.org/library/14127.
[34] Лукаш Кулес, Томас Страх і Денітза Рейново: «Управління небезпечними інцидентами у європейській Атлантиці: Новий план дій», Європейська мережа лідерів, 2 листопада 2016, http://www.europeanleadershipnetwork.org/medialibrary/2016/11/02/ab4a4c1d/ELN%20Managing%20Hazardous%20Incidents%20November%202016.pdf.
[35] «Безпека в Арктиці - норвезька точка зору», Виступ Державного секретаря Барда Гледа Педерсена на конференції Arctic Circle у Рейк'явіку, Міністерство закордонних справ Норвегії, 2 листопада 2014 року, https://www.regjeringen.no/no/aktuelt/security-arctic/id2351274/.