ukr

Сіновець Поліна*: Ядерна зброя в воєнній доктрині РФ: еволюція підходів щодо її використання


Статті

Формування  російської державної військової стратегії відбувається під впливом прагнення не втратити  свого впливу хоча б  у ядерній сфері, у якій вона, на правах накопиченого в попередні роки ядерного потенціалу, є одним з лідерів-монополістів. На тлі відсутності засобів на його утримання  і деградації цього потенціалу, що прогресує,  Росія, висловлюючись мовою ядерного стримування, намагається  підтвердити таку його категорію, як переконливість відплати. 

До початку 90-их у СРСР існувала доктрина національної безпеки, заснована на тезі про незастосування  ядерних сил першими, проголошена  Москвою ще в 1982 році.  Тодішня позиція Радянського Союзу була істотно обумовлена тим, що він мав перевагу в  звичайних озброєннях у Європі й контролював там ситуацію. З розпадом ОВД і СРСР Росія та НАТО помінялися місцями – сьогодні Росія у військовій сфері може покладатися тільки на свої  стратегічні ядерні сили (СЯС), що й позначилось на військовій доктрині Росії після 1992 р. У 1992 р. у ній містилася теза:  «Росія не застосує першою ядерну зброю чи будь-яку іншу зброю масового ураження», що зникла в остаточному варіанті.[i]

У листопаді 1993 року нова доктрина дає негативні гарантії використання ядерної зброї. А саме: «Російська Федерація не застосує свою ядерну зброю проти будь-якої держави – учасника Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, окрім таких випадків:

а) збройного нападу такої держави, пов'язаної союзною угодою з державою, що володіє ядерною зброєю, на РФ, її територію, ЗС та інші  війська чи її союзників.

б) спільних дій такої держави з державою, що володіє ядерною зброєю, у здійсненні чи підтримці вторгнення або збройного нападу на РФ, ЗС чи інші війська або її союзників» [ii].

У цьому формулюванні очевидні дві тенденції:

  • на тлі жорсткості умов застосування ядерної зброї усе ще існує певне наслідування  радянського формулювання;
  •  хоча зобов'язання РФ і подані у вигляді негативних гарантій, у документі вже немає тези про незастосування  ядерної  зброї першими. При цьому усе ще зберігається  ідея  ядерної відповіді  лише державам, здатним загрожувати Москві ядерною зброєю.

Причини  зниження ядерного порогу РФ варто шукати у проблемі стрімкого скорочення стратегічного, насамперед, ракетного потенціалу РФ. Зокрема,  проблема  майбутнього російського ракетного потенціалу поглибилася у зв’язку з підписаним 3 січня 1993 року  Договором СНО-2, що забороняв виробництво важких МБР. У результаті цього обмеження Росія повинна була знищити основу свого ударного потенціалу – ракети СС-18 і СС-19,  що несли відповідно десять і вісім боєголовок кожна.  Той факт, що  внаслідок розпаду СРСР Росія втратила основний всесоюзний завод з виробництва МБР (Південний машинобудівний завод у Дніпропетровську), фактично, ставив Москву в безвихідне становище. З одного боку, необхідно було радикально розширити потужності ракетобудівного заводу у Воткінську, з іншого боку  –  знищити ціле покоління наймогутніших  радянських ракет, замінивши їх новими, моноблочними. Саме як моноблочна  розроблялася ракета «Тополь-М» у Воткінську, а з огляду на  економічну ситуацію в середині 1990-их,  РФ мала можливість ставити на озброєння не більше трьох МБР у рік.  Крім того,  Росія повинна була реструктуризувати свою стратегічну тріаду за зразком американської – 2/3 боєголовок на морському компоненті СЯС, 1/3 на сухопутному. Це при тому, що для Радянського Союзу саме традиційною  була опора на сухопутні МБР (65% СЯС, у той час як на БРПЧ припадало всього 16%), –  структура, логічно виправдана його територіальним потенціалом[iii].   Єдиним позитивним моментом для Росії стало запропоноване Договором  двостороннє скорочення боєголовок до 3000-3500 одиниць, що якось  компенсувало  стрімке старіння  російських СЯС[iv]. Треба відзначити, що,  якщо б СНО-2 був реалізований цілком, він,  імовірно, міг би стати одним з найсильніших ударів по переконливості  російського ядерного стримування. Врятувало ситуацію тільки те, що ратифікація Договору відбулася в 2000 році, а в 2002 Москва вийшла із СНО-2, фактично замінивши його Договором СНП.

Поступова деградація та скорочення звичайних збройних сил Росії   на тлі майбутньої  участі в Договорі СНО-2 змушують  Москву  приділяти усе більше уваги ядерному стримуванню. Крім того, підвищення уваги до ядерної зброї в 1996-1997 роках  було зумовлено планованим  розширенням НАТО на схід. Цей процес стимулював побоювання з приводу можливого військового зіткнення з альянсом – не широкомасштабного, а обмеженого, на зразок повітряних авіаударів, що наносилися по боснійських сербах у 1994-1995 роках. Відповідно до уявлення російських військових, можливою метою натівської інтервенції могло б стати втручання в чеченське питання або ослаблення впливу Москви в СНД.

Нова погроза, відповідно, формує для російської оборонної стратегії нові завдання, і, насамперед, це стримування обмеженої атаки звичайними озброєннями по території РФ. Вирішення цього завдання російські військові вбачають у підвищенні ролі тактичної ядерної зброї як більш придатної для локальних конфліктів. 

Таким чином, у цей період російська ядерна зброя знаходить нову місію, що раніше, фактично, була відсутня в ядерній доктрині держави.

У посланні президента Єльцина Федеральним Зборам у 1996 році проблемі ядерної зброї приділена велика увага:

«Російська Федерація на період, що розглядається, зберігає статус ядерної держави для запобігання ядерного  нападу чи великомасштабної агресії  із застосуванням звичайних збройних сил і озброєнь проти неї і/чи проти її союзників, а також надання новим незалежним державам Співдружності ядерних гарантій як одного з елементів угоди з військових питань» [v]. Відтепер великомасштабна агресія із застосуванням звичайних збройних сил стає урівень з ядерною атакою як стимул для застосування ядерного потенціалу Росії.

      Концепція національної безпеки 1997 року прямо констатує: «Росія залишає за собою право на застосування всіх   її  сил і засобів, що знаходяться в її розпорядженні,  включаючи ядерну зброю, якщо в результаті розв'язання збройної агресії виникає загроза самому існуванню Російської Федерації як незалежної суверенної держави» [vi]. Тобто тут уже у формі позитивних гарантій декларується готовність Росії до застосування ядерної зброї першою «у випадку загрози існуванню РФ», а вид зброї, що може спровокувати російська ядерна відповідь, уже не обмежується конкретним формулюванням.

У березні 1999 року президент Єльцин стверджує: «Основні положення політики Російської Федерації  у сфері ядерного стримування», де застосування ядерної зброї  як  «крайніх заходів» санкціонується у відповідь на напад на РФ, її союзників або будь-яку державу, з якою Росія має зобов'язання стосовно  взаємної безпеки. При цьому, уже не обговорюється не тільки вид зброї того, хто нападає,  але й ступінь погрози для РФ[vii].

А в квітні 1999 року Косовський конфлікт диктує Москві необхідність трансформації ядерної стратегії згідно з новим  викликом.  Проведені влітку того ж року військові навчання «Захід-99» становили собою інсценування атаки НАТО на Калінінградську область за  югославським сценарієм. У результаті дві цілі в Європі і дві цілі в США  були  віртуально уражені за допомогою оснащених ядерними боєголовками  крилатих ракет повітряного базування. Після проведення декількох аналогічних навчань до 2000 року можна говорити про нове завдання, що відтепер виконують  ядерні сили РФ. Мова йде про деескалацію  обмежених конфліктів[viii].

 Військова доктрина Росії від 2000 року передбачає застосування ЯЗ у відповідь на:

  • використання проти РФ чи союзників ядерного або інших видів зброї масового знищення;
  • широкомасштабну агресію із застосуванням звичайної зброї в критичних для національної безпеки РФ ситуаціях.

     Водночас текст підтверджує можливість нанесення першим ядерного удару «у випадку, якщо всі інші засоби виснажені або довели свою неефективність». Іншими словами,  положення про ситуацію «критичну  для національної безпеки РФ» уже чітко фіксує підвищену готовність Москви до застосування ядерної зброї  першою в оборонних цілях[ix].

Воєнна доктрина від 2014 року відкриває нову сторінку у розумінні можливостей застосування ядерної зброї з боку РФ.

Насамперед, варто зазначити, що Москва чітко проводить «червону лінію» для Заходу щодо територій, які вважає власною сферою життєвих інтересів. Зокрема, це держави-сусіди РФ, і, по-перше, Україна. Ці  інтереси Москва вважає життєво важливими і тому готова захищати із зброєю.

Наскільки важливі ці «червоні лінії» для Російської Федерації, можна зрозуміти, якщо почитати російських видатних політологів. Власне, Сергій Караганов, який був головою комітету зовнішньої політики та оборони Держдуми РФ колись, а зараз він видатний політолог, казав у 2014 р., що Росія бореться заради територій, які вважає життєво важливими для її виживання[x]. Тобто, він повторює тезу З. Бжезінського про те, що без України Росія не є тією Росією, якою вона сама себе бачить – імперією.

Заради такого виживання Москва висловлює готовність застосовувати ядерну зброю. Тобто Доктрина 2014 року підтверджує тезу про роль ядерної зброї як де-ескалаційну, використовуючи концепцію «заданої шкоди», яку було введено ще Доктриною 2000 року[xi].

Зокрема, «завдана шкода» визначається як «шкода, суб'єктивно неприйнятна для ворога, що перевищує переваги, котрі агресор очікує отримати внаслідок застосування військової сили»[xii]. Ця концепція відноситься до двох типів конфліктів – традиційного стратегічного стримування, а також стримування обмеженої атаки із застосуванням звичайних озброєнь.  Відповідно до Доктрини,  великомасштабна (глобальна)  ядерна  війна на сьогодні не знаходиться в списку першочергових погроз. Наголос на обмежене застосування ядерних озброєнь з'являється у Військовій доктрині  2000 року як  реакція на Косовський конфлікт. Основним об'єктом стримування в цій ситуації виступає американський неядерний потенціал, що може бути використаний як  інструмент політичного тиску на Росію [xiii].  

Тобто, ми бачимо, що з 1992 р.  ядерна доктрина РФ еволюціонувала від незастосування ядерної зброї у першому ударі до «ситуації, критичної для національної безпеки», тобто застосування ядерної зброї у регіональній війні. Також слід зазначити, що ядерний поріг РФ суттєвим чином залежить від рівня розвитку її звичайних озброєнь, тобто очікується, що далі ядерний поріг не буде суттєво знижуватись по мірі розвитку конвенційних озброєнь. Також необхідно зазначити, що у зв’язку з цим перспективи контролю над озброєннями сьогодні мінімальні, адже Росія врешті-решт досягла рівня НАТО щодо конвенційних озброєнь та вона буде користуватись своєю перевагою для того, щоб і надалі ділити Європу та проводити сфери впливу завдяки силі своїх озброєнь.

Також ідея «концерту націй», заснована на системі ядерних стримувань, виглядає доволі резонансно, особливо у порівнянні з ідеєю «глобального ядерного нуля», яку нещодавно висував Обама. Але, як ми бачимо, у російському світогляді вона потерпіла фіаско, і питання, наскільки Росії вдасться нав’язати світу «концерт сил», заснований на ядерному стримування – це, мені здається, одне із ключових питань на майбутнє.

Наостанок хотіла зазначити, що для Росії ядерна зброя – це у першу чергу засіб вимагати певної рівності із Заходом як могутньої наддержави, вимагати поваги і дотримання сфер впливу, які були притаманні міжнародним відносинам ХІХ-ХХ ст..

__________

* Відомості про автора:

Поліна Сіновець – кандидат політичних наук, Директор Одеського центру нерозповсюдження, Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова.

Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Російський ядерний арсенал: міфи, реальні загрози та протидія їм»

 


[i] Сафранчук И. Развитие ядерной политики России: проблемы и перспективы//Научные записки ПИР-Центра. - 2000. -- №14. –С.24.

[ii] Сокут С. Доктрина Сергеева не жёстче предыдущей// Независимая Газета. -2000.- 19 февраля, №31.

[iii] Там же. – С.229-230.

[iv] Договор между Российской Федерацией и Соединёнными Штатами Америки о дальнейшем сокращении и ограничении наступательных вооружений, 3 января 1993 года. www.armscontrol.ru/start/rus/docs/dogovor.htm

[v] Послание президента России к Федеральному Собранию – Независимая Газета. – 1996. –  25 февраля, №17

[vi] Концепция национальной безопасности   Российской Федерации (утв. Указом Президента РФ от 17 декабря 1997 г. N 1300) http://www.armscontrol.ru/start/rus/docs/snconold.htm

[vii] Кокошин А.А. Ядерные конфликты в ХХІ веке. – М.: Изд-во «Медиа -Пресс», 2003.- С.88.

[viii] Sokov N. Why Do States Rely on Nuclear Weapons? The Case of Russia and Beyond//Nonproliferation Review. – Summer 2002.- Vol.9, N.2.- P.103-104.

[ix] Военная доктрина Российской Федерации.(утв. Указом Президента РФ от 21 апреля 2000 // Независимая Газета. – 2000. - 22 апреля, №74.

[x] [x]Караганов С., “Причина этого конфликта – заблуждения Запада, поэтому русские не сдаются”, Россия в глобальной политике,,  24.09, 2014, http://www.globalaffairs.ru/pubcol/Prichina-etogo-konflikta--zabluzhdeniya-Zapada-poetomu-russkie-ne-sdadutsya-16975(Режим доступу: 25.02.2015).

[xi] Военная доктрина Российской Федерации,  29 декабря, 2014, http://www.rg.ru/2014/12/30/doktrina-dok.html( Режим  доступу: 9.01.2015).

[xii] Военная доктрина Российской Федерации.(утв. Указом Президента РФ от 21 апреля 2000 // Независимая Газета. – 2000. - 22 апреля, №74.

[xiii] Sokov N. Evolution in Nuclear strategy in S and Russia and its Implications in Arms Control//Proliferation papers, Spring 2003. – Paris: Institute francais de relations internationals. -  P.19.

07.07.2017 18:00:00