Як описати нинішню політику Росії щодо Близького Сходу? Часто можна почути, наприклад, що «Росія повертається на Близький Схід як велика держава» або «Росія створила полюс тяжіння в регіоні, новий полюс сили». Інші кажуть, що «Росія потрапила в пастку з політикою щодо Близького Сходу». Коротко кажучи, це залежить від сприйняття подій, які відбуваються у регіоні. Іншими словами, ми маємо справу з двоїстим сприйняттям та наступним аналізом.
Багато аналітиків схильні порівнювати російську політику на Близькому Сході, що проводиться протягом останнього десятиріччя, з традиційною радянською політичною діяльністю – рішучу, яка спирається на силу (як у випадку сирійської кризи), а головне, яка позиціонується в опозиції «колективному заходу» (Сполучені Штати (США) та Європейський Союз (ЄС)). Але це справедливо лише до певної міри: насправді, протягом 2000-х років ми маємо справу із синтезом радянської політики та її протилежності - політикою демократичної Росії щодо Близького Сходу 1990-ті роки.
Важливо також визнати, що як у радянський, так і пострадянський періоди радянська/російська політика щодо питань Близького Сходу завжди визначалася характером і якістю відносин Москви із країнами Заходу, зокрема Сполученими Штатами. Дійсно, під час холодної війни СРСР виступав проти західних інтересів у регіоні через своїх союзників та клієнтів, незалежно від витрат, тоді як в 1990-х роках Росія намагалася отримувати економічний прибуток від співпраці з країнами регіону, підхід, який спирався, у значній мірі, на солідарність із Заходом у відношенні до конфліктів на Близькому Сході. Сьогодні Росія намагається взаємодіяти з усіма країнами регіону, здатними платити (на відміну від Радянського Союзу, якому було відмовлено в доступі до певних ринків, як от арабських монархій Перської затоки) та на суто комерційній основі. У 1990-х роках під час президентства Бориса Єльцина Росія розглядала Близький Схід переважно в економічному плані, як ринок для своїх товарів і джерело фінансування у формі позик та кредитів. Значною мірою це сприйняття збереглося до наших днів. Дійсно, після того, як Захід запровадив санкції проти Росії у зв’язку з кризою в Україні, Москва намагалася звернутися до арабських монархій Перської затоки за позиками, але не досягла успіху через розбіжності з цими країнами щодо Ірану та сирійської кризи.
Відзначимо, що в російській суспільно-політичній сфері, де чітко домінують прокремлівські телеканали, ностальгія викликається як за епохою радянської політики на Близькому Сході, так і за її лідерами «надійними партнерами СРСР в арабських країнах», такими як Саддам Хуссейн в Іраку, Муамар Каддафі в Лівії, сім’я Асада в Сирії тощо. Їх повалення, що, як правило, приписується Сполученим Штатам, розглядається як першопричина виникнення та зростання радикального ісламізму у регіоні. Телевізійній аудиторії дають просте пояснення: в арабських країнах демократія не працює, і тому авторитарні правителі краще ісламістів. Однак на практиці Москва є прагматичною і готова працювати з усіма керівними групами в цих країнах. Відносини Росії з Єгиптом після «Арабської весни» є повчальними у цьому відношенні: у 2012-2013 роках Росія успішно співпрацювала з помірним ісламістом Мохаммедом Морсі, незважаючи на те, що Мусульманське братство було офіційно заборонено в Росії. Після того, як Морсі був скинутий, Москва ще тісніше стала працювати із людиною, яка його скинула, - фельдмаршалом-президентом Абдель Фатта-е-Сісі, який спочатку позиціонував себе політично та ідеологічно як полярно протилежний ісламістському Морсі. Такий прагматизм характерний для президентства Володимира Путіна. Коли у 2000 році він прийшов до влади, він вибрав партнерів на Близькому Сході у відповідності зі своїм зовнішньополітичним імперативом – боротьбою із тероризмом (це був час другої чеченської війни). Саме на підставі спільної боротьби із тероризмом добре розвивалися відносини Росії з Ізраїлем, особливо в період безпосередньо після терористичних атак 11 вересня 2001 року.
Зазначимо, що колишній міністр закордонних справ Євген Примаков відновив вплив Кремля на Близькому Сході в 2004-2005 роках шляхом відродження прорадянських союзів із арабськими друзями. Це частково пов’язано із першою кризою в Україні: у той час ми спостерігали зростаючу розбіжність у політиці Володимира Путіна та політики країн Заходу. Саме з цих причин лінія Примакова отримала відгук у Кремлі, що не означає, що він був постійно безпосередньо задіяним у розробці політики Росії щодо Близького Сходу.
Проте, російський підхід, заснований на принципі «спершу політика, потім економіка», тепер можна побачити і у відношенні щодо Ірану: Москва розраховує на посилення партнерських відносин із Тегераном, скориставшись формально анти-західними позиціями, які домінують у політиці Аятолли. Міністерство закордонних справ Росії (МЗС) розглядає Іран як важливий полюс у майбутньому «багатополярному світі». Відносини також стосуються взаємовигідної економічної співпраці та певної координації у військовій і політичній сферах. І все це, незважаючи на те, що зараз, коли санкції були скасовані, Іран повертається на енергетичні ринки. Це сприятиме зменшенню світових цін на найважливіший експортний продукт (нафта та газ) Росії та обмежить їх обсяг у найближчому майбутньому, в тому числі і в Європу. Такою є комбінація мотивів та інструментів, які Росія привносить до своєї близькосхідної політики.
Інакше кажучи, як і в радянські часи, саме на Близькому Сході почали проявлятися відмінності між Москвою та Заходом, набуваючи при цьому практичної форми. Наприклад, у ракетній війні (липень-серпень 2006 р.) між «Хезболлою» та Ізраїлем позиція Росії трактувалася в межах регіону і за його межами як така, що більше схиляється до «Хезболли» і Лівану, ніж до Ізраїлю, який зазнав неспровокованого нападу з боку свого північного сусіда. Можна згадати ще одне обвинувачення, висунуте Ізраїлем та Заходом проти Росії. Воно полягало в тому, що російські ракети, передані в розпорядження Башара Асада, опинилися у «Хезболли» і були скинуті на ізраїльтян. Роком раніше в інтерв’ю «Ізраїльському каналу-1» Володимир Путін сказав, що він продовжуватиме постачати Сирії ракетні системи, які, на його думку, «просто ускладнюють роботу ізраїльських ВВС», але не порушують баланс влади в регіоні. «Ви (ізраїльтяни) більше не зможете літати над президентським палацом Башара Асада», - підкреслив російський президент.
Чесно кажучи, ми повинні зважати на деякі серйозні розбіжності у поглядах Примакова та уряду щодо певних фундаментальних подій у регіоні. Наприклад, він рішуче заперечував ідею про те, що «арабська весна» є явищем, «спричиненим зовнішнім втручанням», головним чином викликаним Сполученими Штатами. Навпаки, він стверджував, що США, як і Росія, не очікували реальних масштабів протестів в арабських країнах.
Дії Росії під час кризи у Сирії сьогодні мають вирішальне значення для її майбутнього на Близькому Сході, оскільки московська та західна політичні еліти мають глибокі розбіжності щодо природи кризи. «Арабська весна», що розгорнулася в 2011 році, спочатку змусила західні країни вибирати між збереженням статусу-кво та підтримкою демократичних принципів («люди мають право виступати проти диктатури для формування власного уряду»), але російське керівництво не мало такої дилеми. У Москві переважала думка, що «арабська весна» була результатом «маніпуляцій та втручання західних країн» (ще однією «кольоровою революцію») з метою зміни статусу-кво в арабському світі відповідно до «стратегічних інтересів Заходу». Навіть якщо б Захід дотримувався офіційного нейтралітету (невтручання у процеси, що відбуваються в країнах «арабської весни»), то російське керівництво загалом критикувало та засудило б масовий рух протестів у цих країнах, оскільки вважало б протестні рухи нелегітимними, а владу (диктатори та автократи) – легітимною. Москва відкрито виступила на підтримку влади лише в одній країні – Сирії.
Операція російських ВКС (аерокосмічних сил), що розпочалася наприкінці вересня 2015 року, переслідувала не тільки офіційно заявлені цілі («боротьба з терористичними групами» та «зміцнення позиції Башара Ассада як партнера у боротьбі з тероризмом»). Вона також мала на меті змінити баланс сил на полі бою на користь сирійського уряду і тим самим зміцнити позицію Росії у переговорах, які рано чи пізно мали відбутися. Москва також скористалася політичним вакуумом (провал переговорного процесу «Женева-2») та військово-стратегічним вакуумом (відсутність на сирійській території військової інфраструктури, що належить країнам міжнародної коаліції під керівництвом США та зон, де сирійським і, відповідно, російським літакам було заборонено літати). Після того, як у жовтні 2015 року російський бомбардувальник був збитий турецьким винищувачем, російські аерокосмічні сили розгорнули ракетні системи «земля-повітря» навколо Латакії, які фактично закрили західну частину сирійського повітряного простору для літаків з країн коаліції. Таким чином, Росія стала найважливішим військовим чинником у Сирії.
Криза у Сирії стала символом невизначеності та неефективності західної коаліції та арабських країн у вирішенні проблем (як на гуманітарному, так і на військовому рівнях). Таким чином, прибуття російських аерокосмічних сил дало Москві можливість не тільки продемонструвати рішучість (в рамках власної концепції характеру кризи) і військову міць, а й перетворити саму кризу на можливість змінити положення Росії у світі на нових умовах. Логічно буде припустити, що Москва сподівалася, що побічним ефектом її більшого залучення до сирійської кризи буде значне збільшення рівня взаєморозуміння між Кремлем та західною політичною елітою, що відобразиться і на зближенні підходів до проблеми України. Принаймні, надія на те, що залучення до вирішення проблеми кризи у Сирії дасть Москві можливість подолати політичну ізоляцію на світовій арені, яка була викликана конфліктом в Україні.
Незважаючи на чітку та послідовну російську позицію на користь режиму Асада, більшість еліт Перської затоки зверталися і продовжують звертатися до Москви. Це відбувається з однієї важливої причини: після укладення угоди про хімічну зброю (2013 р.), яка була сприйнята сирійською помірною опозицією та країнами співпраці арабських держав Перської затоки як зрада з боку адміністрації Обами і арабів сунітів, а також свідчення про більш широку зміну американської стратегії (до Ірану) та подальших подій, еліта арабських держав затоки перестала приховувати своє розчарування у підході США до Сирії та почала розглядати Росію як, можливо, небажаного, але де-факто єдиного (на поточних обставин) партнера, з яким вони мають справу. Іншими словами, розгнівані бездіяльністю Обами в Сирії, арабські держави Затоки почали схилятися до того, щоб знайти способи досягнення порозуміння з Путіним, який демонстрував намір і рішучість управляти ситуацією в Сирії, хоча і відповідно до своїх поглядів.
Проте швидко стало зрозуміло, що погляд Росії на події в Сирії та її дії на полі бою суперечили діям, які країни анти-ісламської держави під проводом США (ІД, ІДІЛ, ІДІШ) вважали правильними. З перших днів російських авіаційних ударів лідери західних країн та арабських держав почали звинувачувати Росію в обстрілі не позицій ІД та Джабат аль-Нусри, як це було погоджено на зустрічі президентів США та Росії в Нью-Йорку у вересні 2015 року, а в обстрілі позицій поміркованих сирійських повстанських груп, які борються проти режиму Асада, тобто союзників міжнародної коаліції, тих, хто за позитивного результату, в майбутньому могли б замінити режим Асада в рамках узгодженого політичного переходу.
Політичні кола в коаліційних країнах почали думати, що реальна стратегія Москви в Сирії полягає в тому, щоб «максимально послабити або навіть знищити групи анти-асадівських повстанців на полі бою». Тоді Москва нібито представить міжнародному співтовариству ту саму стару чорно-білу картинку, згідно якої у сирійській драмі є лише Асад та IД-терористи. На певному етапі Росія опинилася зажатою між своєю політичною та стратегічною прерогативою у регіоні (підтримка режиму Башара Асада в Сирії та підтримка особливих зв’язків з Іраном), з одного боку, а з іншого, терміновою довгостроковою потребою покращити свої відносини з Радою співробітництва арабських держав Перської затоки, особливо в економічній сфері.
Українська криза різко посилила це протиріччя в російській політиці, оскільки зростаюча підтримка Асада Москвою стала розглядатися як інструмент для використання у більш широкому протистоянні із Заходом, зокрема, як те, від чого не можна відмовитися, принаймні, без кількох чітких кроків Заходу в обмін на послаблення санкцій проти Росії. Тобто, будь-які дії у Сирії слід розглядати через українську призму. Тим не менше, Москва продовжує презентувати себе як новий центр політичного тяжіння для основних дійових осіб у регіоні, у тому числі арабських країн Перської затоки, виконуючи роль, яку вона здатна підтримувати, незважаючи на продовження про-асадівської лінії.
Російські стратеги вважають, що така точка зору має підґрунтя: Росія не тільки змогла підкреслити слабкість і непослідовність дій США і Заходу щодо сирійської кризи, але вона, разом з арабськими державами затоки має ряд застережень щодо ядерної угоди з Іраном. В умовах зростаючих політичних та стратегічних розбіжностей у сирійському питанні обидві сторони прагнуть співпрацювати для підтримки нафтових і газових ринків. Той факт, що ряд високопоставлених осіб Перської затоки звернулися до Москви, щоб обговорити регіональні проблеми, надає нову вагу російському керівництву. Це означає, що Рада співпраці арабських країн Перської затоки розглядає цей механізм як засіб впливу на Росію. Для Росії це – спосіб подолати надмірне зближення з Іраном та забезпечити сприйняття своєї позиції, як рівновіддалену між Іраном та арабською громадою сунітів.
Можна зробити висновок, що за останнє десятиліття політика Росії на Близькому Сході переорієнтувалася на радянську модель, згідно якої цей регіон розглядався, головним чином, через призму стратегічної конкуренції з США. Економічні розрахунки не є головними, тобто, сприймаються як вторинні і підпорядковані важливішим політичним цілям. В основі логіці радянської моделі лежить досягнення геополітичних цілей будь-якою фінансовою або економічною ціною. Одна з основних причин цього зрушення пов’язана з явищем «арабської весни» та сплеском політичного ісламу, які широко розглядалися та пропагувалися в Росії як «змова США та Заходу». Вважалося, що це шкодить російській політиці в регіоні та загрожує потребам Росії в забезпеченні безпеки.
У той же час ми спостерігаємо цілком нові елементи, які не мають нічого спільного з радянською моделлю. Зокрема, Росія, очевидно, не готова взяти на себе повну відповідальність за майбутнє Сирії (сирійське врегулювання), і в цьому контексті Москва намагається досягти добросусідських відносин з Вашингтоном через Єрусалим, який нещодавно відвідав міністр оборони Російської Федерації пан Шойгу в пошуках ізраїльського посередництва.
____________
*Відомості про автора:
Олександр Шумілін – доктор політичних наук, голова Центру досліджень конфліктів на Близькому Сході (Москва).
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Близькосхідний вектор зовнішньої політики Росії: цілі та наслідки».