Якщо політика Росії в Грузії в 2008 році та в Україні, починаючи з 2014 року, мала на меті показати світові, що Росія повернулася, як сильна держава у регіоні у цій частині Європи, то дії Росії в Сирії були, певним чином, демонстрацією претензій на те, що Росія також є країною, що має глобальні інтереси у сфері зовнішньої політики та політики безпеки. Все почалося з Сирії, бо це було єдине місце, де Росія мала певні закордонні, за межами регіону країн СНД, військові сили.
Але це також було поясненням, чому Росія почала свій шлях до участі у світовій політиці з Сирії та Близького Сходу.
Чотири роки тому Том Ніколс та Джон Шиндлер попереджали про реальну можливість того, що Росія може повернутися на Близький Схід та намагатиметься відновити деякі втрачені позиції у світовій політиці після закінчення «холодної війни».
Як зазначалося, однією з основних причин повернення Кремля на Близький Схід була недолуга політика США у цьому регіоні, що створила умови, за яких Росія змогла стати ключовим учасником політики безпеки в регіоні.
З’являється все більше ознак того, що американська влада у регіоні втрачає свої позиції.
Всі розуміють, що це є свідченням успіху російської військової інтервенції у Сирії, яка врятувала президента Башара аль-Асада після багатьох років заяв США та західних союзників у регіоні, які наголошували на тому, що він має нарешті піти.
Коли США вторглися в Ірак, щоб скинути Саддама Хусейна, Росія спостерігала і могла лише протестувати, не більше.
Ситуація почала змінюватися у 2013 році, коли США, за президентства Обами, вирішили не атакувати Асада. Через два роки Путін направив війська та літаки для його захисту.
Регіональна війна, якою не цікавився Президент Обама, перетворилася на арену, де Росія мала продемонструвати свою військову міць, накопичити дипломатичний капітал і надати вітчизняній аудиторії стійке переконання, що країна йде до військової перемоги.
Сирія була певною мірою слабкою ланкою в політиці Заходу на Близькому Сході.
Союзники Заходу в регіоні, арабські сунітські країни, підтримали в Сирійській війні дуже обмежену групу повстанців, так звану опозицію президенту Асаду, яка мала багато суперечливих інтересів у середині групи.
Деякі з цих бійців врешті стали радикалами. Заходу було дуже важко покладатися на них, зрештою, навіть відрізняти їх від радикальних ісламістів.
З іншого боку, курди в Сирії виступали проти інтересів західного союзника в НАТО: Туреччини. Але окрім них, США не мали надійних партнерів у Сирії.
Крім того, в Сирії не було, як такої, сильної, організованої внутрішньополітичної опозиції, представники якої висловили б глибоку прихильність Заходу.
Коли Москві вдалося створити вільний союз між силами режиму Дамаску, корпусом вартових ісламської революції, а також «Хізбаллою» та іншими шиїтськими військовими групами в регіоні, що мали підтримку Тегерана, Росія стала впливовим гравцем. Спочатку це стосувалося Сирії. Зараз вплив поширився на Лівію, Іракський Курдистан та Саудівську Аравію.
Таку нову реальність визнають самі американці.
Наприклад, Денніс Росс, колишній американський армійський спеціаліст із ведення мирних переговорів, який був радником декількох президентів, від Джорджа Г. В. Буша до Барака Обами, сьогодні зазначає: «Це змінило реальність та баланс сил на місцях». Путіну вдалося зробити Росію важливим фактором впливу на Близькому Сході. Ось чому постійний потік відвідувачів із Близького Сходу їде до Москви».
Він має рацію.
Ізраїльтяни, турки, єгиптяни та йорданці, а також курди – всі вони звернулися цього року до Кремля з надією на те, що Володимир Путін, новий хазяїн Близького Сходу, зможе захистити їхні інтереси та вирішити проблеми.
Останнім у списку був король Саудівської Аравії Салман.
Американці та європейці особливо стурбовані тим, що Росія надає Сирії ракетні системи протиповітряної оборони S-300 і продає ракетні комплекси протиповітряної оборони S-400 колишнім союзникам Заходу: Саудівській Аравії та Туреччині, країні НАТО.
Наявність цих систем підвищує вразливість західних інтересів у регіоні.
У той же час, коли Росія та Білорусь цього вересня організували військові навчання «Захід 2017» поблизу кордонів Прибалтики, Москва також організувала військові навчання з Єгиптом у районі Близького Сходу.
Іво Даалдер, колишній представник США у Раді НАТО, звертає увагу на те, що, збільшивши військову присутність у морі та повітрі (через залучення у Сирійському конфлікті), Росія поклала край повному контролю Заходу над східним Середземномор'ям, включаючи стратегічно важливий регіон Суецького каналу. Він також стверджує, що присутність Москви дає Росії можливість атакувати європейські країни, використовуючи морські сили Середземномор’я, які озброєні ракетами дальньої дії. Тому він робить висновок про те, що військова присутність Росії в Середземному морі є не менш небезпечною, ніж сили, розташовані на кордоні держав Балтії та Польщі.
"Блумберг" у недавній публікації назвав Володимира Путіна новим хазяїном Близького Сходу, який з’явився після явного відступу американських сил.
Політичні аналітики з європейських країн також визнали ефективність дій Москви та втручання до справ Сирії.
Наприклад, Стефан Майснер з Німецької асоціації зовнішньої політики заявляє, що військові операції в Криму та Сирії показали вражаючий прогрес російської армії у плані швидкості, комунікації, дисципліни та обладнання.
Однак він зазначає, що російська економіка не готова підтримувати подібні довгострокові заходи і у віддаленій перспективі такі дії можуть обернутися проти інтересів Росії.
У період з 2015 року і до цього часу це виглядало так, ніби для Володимира Путіна події у Сирії стали справжнім подарунком. Його військова інтервенція 2015 року повернула Росію до найвищих дипломатичних столів світу.
У самій Росії війна сприймалася як підсилювач престижу Путіна, саме тоді, коли ейфорія у зв’язку з анексією Криму була зруйнована поганими економічними новинами, викликаними низькими цінами на нафту та санкціями. Сирія також була виходом для Путіна після того, як він не досяг своєї мети в Україні з його ідеєю створення Новоросії на її території.
На Близькому Сході Росія змогла показати друзям та ворогам, що вона знову може утримувати вплив і владу, як це було за часів Радянського Союзу.
Проте більшість західних аналітиків зазначають, що існує значна різниця між участю Радянського Союзу у політиці Близького Сходу та російською політикою.
Сирія була безпрограшним варіантом для Росії. Продовження війни мало б викликати корисний хаос у Європі, направляючи до неї хвилю мігрантів, тоді як встановлення миру за сприяння Росії дасть Москві нову сферу впливу і забезпечить Путіну стратегічну перемогу.
Беручи участь у справах в Сирії, Росія намагалася показати населенню Росії та за кордоном, що вона здатна зупинити американську монополію на втручання або контроль усього світу. Залучення до конфлікту у Сирії стало початком участі Росії у подіях на Близькому Сході та в інших частинах світу.
Наприклад, відомий політичний аналітик із видання «Національний інтерес», Ніколас Гвоздєв, говорить про те, що Росія використовуватиме досвід її діяльності на Близькому Сході, отриманий протягом останніх чотирьох років, у Східній Азії, граючи на таких само страхах серед партнерів та конкурентів Америки у цьому регіоні щодо ненадійності США.
Він зазначає, що перші кроки, а саме зустрічі Володимира Путіна у Китаї, Японії та Кореї щодо кризи у Північній Кореї, виглядають так, ніби Росія хоче, щоб її дипломатичні зусилля на цій арені дали ті самі економічні вигоди, які вона сподівається отримати на Близькому Сході.
До речі, Ніколас Гвоздєв є одним із небагатьох західно-політичних аналітиків, який вважає, що політика Путіна в Сирії та на Близькому Сході в цілому продиктована не тільки престижем Росії, як для країни, а й престижем президента Путіна, як державного діяча. Він зазначає, що це також продиктовано дуже реальними економічними інтересами, і таку політику можна назвати, певною мірою, гео-економікою.
Наприклад, він заявляє, що Росія використовувала свій новий вплив у регіоні, щоб стримувати зусилля США використовувати Саудівську Аравію як засіб тиску на російську економіку. Тепер, замість того, щоб конкурувати з Москвою, Ер-Ріяд намагається координувати дії з росіянами, прагнучи встановити стабільний ціновий «рівень» на енергоносії.
Москва також сподівається залучити до російської економіки кошти з джерел на Близькому Сході, зокрема, коли Москва все ще стикається із західними економічними санкціями.
Енергетичні інтереси також диктують політику Москви у Лівії та Північному Курдистані.
Російський енергетичний гігант «Роснефть» має важливі угоди (значніші, ніж, наприклад, «Exxon Mobil»), щодо розвитку родовищ нафти і газу в іракському Курдистані, і навіть бере участь у будівництві газопроводів до Туреччини та Європи.
Проте російська політика в Сирії, яка до цих пір розглядалася як історія успіху, сьогодні викликає справжню стурбованість у Росії. Стратфор опублікував аналіз, основний висновок якого полягав у тому, що Росія шукає стратегію виходу із Сирії.
Згідно з цим аналізом, Москва не хоче застрягти у сирійському конфлікті, але й не хоче втрачати вигоди, які вона отримала завдяки зміцненню своєї присутності в країні, позиціонуючи себе як критичний фактор впливу у регіоні.
Але, як стало зрозуміло Москві, досягнення її цілей у Сирії буде набагато складнішим, ніж очікувалося.
Незважаючи на очевидні переваги Росії в Сирії, починають проявлятися недоліки в плані її виходу. Зони де-ескалації країни, створені під час попередніх мирних переговорів в Казахстані, наявні, але зруйновані.
Частково проблема полягає в тому, що незалежні повстанські групи в регіонах не продемонстрували ознак приєднання до зовнішнього тиску. Наприклад, бойова група Хаятт Тахрір аль-Шам відмовилася визнати переговори про припинення вогню і почала операції наступу на позиції лоялістів у провінції Хама.
Хоча Іран та сирійський уряд розуміють логіку російської стратегії, вони неохоче відмовляються від претензії на територію, контрольовану повстанцями.
Деякі автори, зокрема, Жюльєн Барнс-Дасі з Європейської ради з питань закордонних справ, висловлює думку, що в підсумку Росія не матиме іншого вибору, крім приєднання до курсу Ірану, інакше вона ризикує втратити всіх свої інвестиції в Сирію.
Відповідно, існує ймовірність того, що те, що здавалося чудовим досягненням зовнішньої політики та політики безпеки Росії, може перетворитися на перемогу Ірану в регіоні.
Тегеран і Дамаск, на відміну від Москви, протягом довгого часу перебувають у стані війни і, ймовірно, не зупиняться, поки не досягнуть повної перемоги.
Ще складніші для Москви питання виникають через зменшення серед власного населення популярності через її втручання в Сирію. Згідно з опитуванням на початку вересня, проведеного незалежним Центром опитування «Левада», менше однієї третини Росії підтримує участь своєї країни в громадянській війні в Сирії, тоді як у 2015 році про підтримку заявляли дві третини населення.
Протестуючі по всій Росії вийшли на демонстрації з плакатами, які закликають уряд припинити дорогу операцію та зосередити свої витрати на забезпеченні потреб власного населення.
Але чи можна це завершити?
Сьогодні це, мабуть, найсерйозніше питання для Росії та президента Путіна.
Як зазначають Стефан Майстер та інші західні політологи, втручання Росії в Сирію є надто дорогим для бюджету країни.
Але тепер, якщо у Сирії або, принаймні, у частині Сирії, яку колишній посол ЄС в Сирії Марк Періні назвав Землями Асада, встановиться мир, питання полягатиме в тому, хто повинен буде відновити зруйновану Сирію та допомогти режиму Асада.
Схоже, що країни Заходу не готові це робити. Багаті сонячні країни з Перської затоки та Саудівської Аравії також хотіли, щоб Асад пішов, тому існує багато сумнівів у тому, що вони будуть готові фінансово допомагати Дамаському режиму.
Росія відкрито проголосила себе головною країною, що врятує режим Асада. Москві буде важко зняти з себе відповідальність за майбутнє Сирії.
Якщо Москва візьме принаймні частину фінансового тягаря для відновлення Сирії, вона візьме гроші з бюджету Росії, якому вже важко справлятися з виплатами через анексію Криму та підтримку сепаратистського режиму на Донбасі.
У такому разі Сирія, яка виглядала славною перемогою, може перетворитися на Піррову перемогу.
__________
*Відомості про автора:
Альвідас Медалінскас – депутат Сейму (1996-2003), політолог, Університет Міколаса Ріомеріса, Вільнюс.
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Близькосхідний вектор зовнішньої політики Росії: цілі та наслідки».