З розпадом Радянського Союзу перед Росією постав складний комплекс проблем, вирішення яких мало для неї історичне значення. Інерція цього розпаду продовжилася в середині самої Російської Федерації як ядра російської та радянської імперії. Так Росія опинилась у системній кризі, зіткнувшись із загрозою економічної, соціальної та геополітичної катастрофи та втрати власної державності. Усвідомлення наслідків розпаду СРСР спричинило в російській еліті та російському суспільстві почуття втрати статусу «Великої держави». Від так, саме повернення цього статусу стало сприйматися ними як фундаментальна потреба Росії. При цьому відновлення розумілося, як повернення у склад Росії колишніх територій Російської імперії та відновлення впливу колишнього СРСР у світі.
Зближуючись із Заходом, російські ліберали у 1992-1994 роках розраховували на визнання Росії в якості нормальної «євразійської великої держави», переслідуючи власні інтереси в обмін на її лояльність до демократії, партнерство і на основі «встановлених правил» [1]. Проте цього не сталося. Адже Захід діяв за власними правилами і не мав наміру від них відмовлятися, відповідно до того співвідношення сил між ним та Росією, яке склалося після завершення холодної війни й утворення однополярного світу. Тож не визначеними виявилися не тільки внутрішньополітичні, але й геополітичні інтереси, які завжди залишалися для Росії головним імперативом її зовнішньої політики.
«Русскій мір» як чергова спроба подолання екзистенційної кризи Росії у XXI столітті.
Історія зовнішньої політики дореволюційної Росії це, насамперед, історія війн за поширення свого впливу на європейському та азійському континенті. Могутність Радянського Союзу була спрямована на здійснення глобального впливу у світі. Геополітичні інтереси залишаються визначальними і для сучасної Росії. Актуалізація геополітичних інтересів серед зовнішньополітичних та внутрішньополітичних пріоритетів Росії обумовлена трьома важливими чинниками. По-перше, необхідністю переосмислення своєї ролі у світі. Історична спадщина, яку залишив Росії Радянський Союз, генерує її глобальні геополітичні амбіції, намагання зберегти «статус-кво» наддержави, мати такий же вплив у різних кінцях світу та впливати на міжнародні події, як за часів існування Радянського Союзу. Проте реалії інші. Саме ці нові реалії закладають конфлікт між старими геополітичними амбіціями й обмеженими зовнішньополітичними можливостями, що об’єктивно відкидає Російську Федерацію на другорядні ролі у світовій політиці.
По-друге, необхідністю усвідомлення межі фізичного тіла власної держави, того простору, на який має розповсюджуватися політична влада російської державності. Визначальним також залишається питання про те, у якій спосіб на зазначеному просторі ця влада може бути організована і реалізована. Остаточна невизначеність цього простору, його меж – кордонів Росії, ставить під сумнів її майбутнє як держави, позбавляє сенсу подальшого розвитку, продукує велику загрозу існуванню сусідніх з Російською Федерацією країн. По-третє, необхідністю збалансування претензій та ресурсного потенціалу.
Невирішеність цих трьох проблем рано чи пізно заганяла Росію в системну кризу. З подібними кризами Росія зіткалась кожного разу у зв’язку з втратою ефективності обраної нею моделі російської державності, вичерпаністю економічних можливостей та кардинальними змінами міжнародного середовища і світового порядку. Нездатність своєчасно й адекватно реагувати на такі виклики призводила до процесу розпаду російської держави. У таких умовах вичерпаності власних можливостей Росія розраховувала на милість переможців з тим, щоби за їхньою підтримкою відновити свої сили і знову почати відвойовувати у них втрачене, ще й прихопити те, що їй ніколи не належало. Так сталося і цього разу з розпадом радянської моделі російської державності.
Тож, погодившись на умови Заходу після розпаду Варшавського договору і Радянського Союзу, російська владна еліта розраховувала, що той в обмін на її лояльність визнає за Росією «особливу відповідальність… обумовлену історією... і статусом великої держави», за зміцнення «доцентрових процесів у СНД на благо євразійської інтеграції і безпеки» [2]. Домагаючись визнання такого статусу, Росія закріплювала за собою право «особливої відповідальності» за підтримання порядку і стабільності на пострадянському просторі шляхом повного контролю над ним. Маючи таку «відповідальність», Росія узурпувала право обмежувати суверенітет сусідніх країн.
Реінтеграція країн СНД у Росію під трендом євроінтеграції породжувала у Заходу надії, що Росія демократизується, і, таким чином, проект побудови «Великої Європи» стане реальним. Прикриваючись гаслами про ліберальну проєвропейську політику, Росія тим часом задіяла всі можливі засоби впливу для стимулювання реінтеграційних процесів і встановлення монопольного домінування на пострадянському просторі. Проте, вона не могла надати необхідного інвестиційного потенціалу для модернізацій та реінтеграції цього простору, оскільки для утримання нормально функціонуючої авторитарної централізованої держави в країні такого великого масштабу, як сучасна Росія, не вистачає ресурсів.
Тож на зламі тисячоліть Росія аж ніяк не могла відійти від геополітичного колапсу після розпаду СРСР, внутрішньої дезінтеграції та дефолту. Так, на початку ХХІ століття, як і в минулому, перед Росією стояли три доленосні проблеми історичного розвитку: визначення своєї цивілізаційної ідентичності; самоідентифікація російської держави та її місця у світі; мобілізація ресурсного потенціалу, необхідного для втілення зазначених геополітичних амбіцій.
Відповідно до нових умов для вирішення цих історичних внутрішньополітичних та зовнішньополітичних завдань була потрібна нова ідеологія, яка би обґрунтовувала та виправдовувала їхні втілення, а також мобілізувала російське суспільство та інші народи на їх виконання й об’єднувала його навколо існуючої влади. Тож виникла потреба в новій об’єднавчій ідеології, яка би сприяла подоланню цих історичних викликів і забезпечила вирішення завдань перебудови російської держави та навколишнього зовнішньополітичного оточення, а також повернення статусу Великої Росії як світової держави. Такою ідеологією стала доктрина «Русского міра».
«Русскій мір» як політична доктрина
Зазначені три доленосні проблеми історичного розвитку Росії вирішальною мірою впливають на внутрішню ситуацію та державний лад у Росії, і тому виділяються російською владою та російським суспільством як першочергові. Як зазначає один з представників російської політичної думки Михайло Юр’єв, «Необхідно відновити порушений воєнно-стратегічний баланс та існуючий у минулому статус-кво, а головне – відновити звичні для нас уявлення про гідне місце нашої країни у загальному світоустрої, відмовлятися від якого наш народ (не кажучи вже про владу) не хоче і, до перегляду якого абсолютно не готовий» [3].
Отже, статус-кво російської держави у форматі Російської Федерації аж ніяк не влаштовував росіян, оскільки за їхнім переконанням не відповідав історичному розвитку Росії. Російська Федерація скоріше сприймалася, як рудимент – одна з республік СРСР. Їм була потрібна Велика Росія зі статусом СРСР чи Російської Імперії. Без такого статусу вони не уявляли свого майбутнього. Невипадково, відчуваючи цю історичну екзистенційну тяглість свого народу, В.Путін висловив сакраментальну фразу: «Росія може бути або Великою, або вона зовсім не буде існувати». Погодившись з цією тезою, російський народ та його еліта приступили до побудови чи відбудови свого державницького проекту під назвою «Велика Росія».
Але перед ними відразу ж постало питання: в яких кордонах має існувати ця Велика Росія як держава? За аналогією вона має бути в межах того ж самого простору, що й попередні форми російської державності. Але частина цього простору була втрачена у результаті розпаду Радянського Союзу, який росіяни вважають, за визначенням В.Путіна, своєю геополітичною катастрофою. Тож, щоб надолужити негативні наслідки цієї «національної» катастрофи, вони вирішили повернути собі цей, так званий, пострадянський простір і глобальний геополітичний вплив і, у такий спосіб, відновити «існуючий у минулому статус-кво».
Та незважаючи на сприятливість зовнішніх чинників, першою невирішеною для Кремля проблемою виявився спосіб організації цього пострадянського простору під російські інтереси, і те, у якій формі цей простір може бути реінтегрований у Росію. Іншими словами, питання зводилося до пошуку тієї форми російської держави, яка би дозволила абсорбувати цей простір та включити його до складу Великої Росії. Для В.Путіна було очевидно, що без поглинання цього простору Росія нездатна набути тієї геополітичної критичної ваги, яка би дозволяла їй впливати на світові процеси. З іншого боку, така нова форма Російської держави мала відповідати внутрішнім потребам історичного розвитку країни: консолідувати російське суспільство навколо влади та мобілізувати його на реалізацію цього грандіозного геополітичного проекту. При цьому реінтеграція пострадянського простору в Росію не повинна призвести до дезінтеграції її ядра, яке називається Російською Федерацією.
Таким чином, вирішення цієї проблеми потребувало відповідного концептуального обґрунтування, яке би могло служити певною об’єднавчою ідеологією для країн пострадянського простору, а також давати чітке уявлення про план реалізації цього геополітичного простору «Великої Росії», тобто виступати в ролі політичної доктрини. Так виникла потреба у новій великодержавницькій ідеології, якою стала доктрина «Русского міра».
Як і будь-яка ідеологія, оформлена у вигляді політичної доктрини, ідеологія «Русского міра» має свою теоретико-концептуальну та політико-ідеологічну складові. В якості філософської основи її теоретико-концептуальної частини був узятий конструктивізм як сучасний різновид суб’єктивного ідеалізму та концепція «німецького світу» німецького філософа-екзистенціаліста Гайдеггера. У ширшому сенсі конструктивізм апелює до духовної сфери, самосвідомості, яка є організуючим початком, що структурує та формує реальність. Відповідно до поглядів класика американського конструктивізму Олександра Вендта, міжнародні відносини являють собою соціальний процес, який складається із взаємодії акторів, які творять соціальну реальність. Цей процес заснований на ідеях акторів про свою власну роль та роль інших [4]. Ідеї, які поділяються більшістю акторів, вважаються універсальними. Завдяки своїй універсальності, ідеї утворюють «культуру». Культура структурує ролі акторів, формуючи «структуру ролей» [5].
Положення конструктивістського підходу розкривають механізм конструювання: по-перше, російської держави і російського соціуму та їхньої взаємодії, по-друге, рольових функцій Росії в процесі її взаємодії з навколишнім світом. Головна мета такого конструкту полягала в конструюванні на базі монгольського етнокультурного середовища з його азійською політичною свідомістю та традиціями монгольської державності, російської держави і російської нації, як Євразійського проекту, який би поєднував претензії на правонаступництво у світовому домінуванні і спроможність протистояти Заходу, як конкуренту в боротьбі за таке домінування. Відповідно така ідеологічна конструкція являє собою набір універсальних ідей, і в категоріях конструктивізму позначається терміном «російська культура», яка в різні часи втілювалась в різних євразійських доктринах і концепціях, останньою версією з яких і стала доктрина «Русского міра».
У геополітичному сенсі таку культуру можна вважати російською стратегічною культурою, оскільки вона спирається на уявлення російської еліти і російського народу про самих себе, їхню ідентичність та національний характер, що передбачає схильність до певного типу політики, тобто поведінки на міжнародній арені. У цьому сенсі конструктивізм, у визначенні стратегічної культури, «надає особливе значення інтерсуб’єктним структурам, включаючи норми, культуру, ідентичність, а також ідеї стосовно поведінки держав у міжнародних відносинах у цілому» [6].
Таким чином, контекст російської стратегічної культури складають такі універсальні для російської самосвідомості ідеї («російської культури»), як: ідея Третього Риму для обґрунтування імперського правонаступництва Московії після падіння Римської та Візантійської імперій на європейському геополітичному просторі, та претензії на світове панування за прикладом Римської імперії; ідея «Святої Русі» для обґрунтування ролі Росії як спадкоємниці християнства, захисниці християнського православ’я та ядра світової християнської цивілізації; ідея спадкоємності та правонаступництва Київської Русі для обґрунтування європейської спрямованості російського етногенезу і зв’язку з Константинополем, Римом та Єрусалимом.
Ідея спадкоємності Київської Русі в ідеології «Русского міра» відіграє особливу роль в силу того, що окрім обґрунтування правомірності претензій на правління Світом через зв’язки з Римом, вона виявилася цілком придатною для конструювання ідеї «збирання русскіх земель» як проекції експансії в Європу і, як завоювання власного цивілізаційного простору, побудованого на антитезі: «Росія як Анти-Захід».
У свою чергу, універсальність ідей «збирання русскіх земель» та «Росія як Анти-Захід» полягає не тільки в тому, що вони стали важливими компонентами російської самосвідомості, а й у тому, що вони самі виступають вагомим підмурком, певною ланкою для вмонтування в структуру російського соціально-політичного конструкту наступного ланцюга ідей: «спільності простору» та Росії, як «обложної фортеці». Концепт «спільності простору» є важливою домінантою світосприйняття росіян, яка формує їхню національну ідентичність та національний характер, що проявляються у такій рисі, як «широта російської душі». Отже, психологічно і ментально росіяни не сприймають кордонів. Вони розглядають їх як перешкоду і як загрозу їхній життєдіяльності, що обмежує їхній суспільний розвиток, під яким розуміється експансія. Експансія, як відомо, є способом екстенсивного розвитку, основним принципом життєдіяльності російського соціуму. Цей принцип передбачає освоєння та захоплення нових територій, якщо ті вже вичерпали свої природні ресурси.
Втілення ідеї «спільного простору» передбачає не тільки захоплення нових територій, але й приєднання їх до Росії. Приєднання територій інших народів освячується такими ідеями російської стратегічної культури, як концепт «братніх народів» та «об’єднання слов’ян». Витоки останнього концепту беруть свій початок у «панславізмі». Це об’єднання, знову ж таки, має здійснюватися навколо Росії чи в саму Росію і під керівництвом Москви. В іншому випадку будь-яке об’єднання сусідніх народів поза межами цього концепту розглядається як вороже самій Росії. В ідеології «Русского міра» конструктивістська ідея «спільного простору» доповнюється інтерпретацією концепції «німецького світу» німецького філософа-екзистенціаліста Гайдеггера в російській версії. В абстрактному вигляді вона зводиться до трьох тез:
- сприйняття спільного політичного формату об'єднання в рамках загальнонаціонального ідеалу (у гітлерівському варіанті це був прусський соціалізм), у путінському – російський світ;
- мова (російська, німецька) як засіб внутрішніх зв’язків простору (німецького, російського світу);
- національний капітал, який виникає шляхом збирання середовища німців (етнічних росіян) і асоційованих німців (російськомовних) людей, які володіють архаїчними діалектами німецької (російської) мови, є громадянами інших країн, але по суті усвідомлюють свою німецькість (російськість) якраз у форматі «спільної долі» «німецького, російського світу».
Для Гайдеггера цей нацистський проект був абсолютно інноваційним. Він «виводив Веймарську Німеччину (яка сприймалась значною частиною її населення, подібно до сучасної Росії – РФ, авт., як якийсь історичний інцидент) у простір «німецького світу», «російського світу», у якому формувався й загальний капітал, і загальні ресурси, і спільна доля» [7].
Очевидно, що така філософія є найкращим обґрунтуванням експансіоністського характеру зовнішньої політики Росії. «Спільна доля» має стати тим ідеологічним клеєм, який дозволить повернути Україну і в Євразійський цивілізаційний простір, і в Російську державу через захоплення російським капіталом української економіки і через російську мову та інкорпорацію українського політичного класу – в частину російського політикуму. І головне – перевтілення українського, принаймні, російськомовного населення в частину російського соціуму. «Йдеться про можливість формування для «російського світу» простору загальної долі, у рамках якого всі складові російського світу будуть готові й здатні взяти на себе відповідальність як за свою окрему частину цієї долі, так і за весь простір у цілому» [8].
Щодо окремої частини цього «російського світу» під назвою Україна, доктрина «Русского міра» ставить перед зовнішньою політикою Росії досить чіткі завдання. Головним завданням зовнішньої політики Росії, згідно цієї доктрини «Русского міра», є зосередження. Воно зводиться до чотирьох основних положень.
1.«Офіційно проголошується концепція простору Історичної Росії, тобто природного ареалу російського світу (нинішня РФ плюс російські етнічні анклави – Таврія, Новоросія, Нарвська область, Латгалія, Південний Сибір, Підкарпатська Русь, а також території комплементарних етносів – білорусів, східних українців, закарпатських русинів і ін.).
2. Росія вступає на шлях російської іреденти – ідеології повернення й возз'єднання тих територій історичної Росії, на які в неї є історичне й моральне право і, які є практичний сенс повертати. … Для Росії це стосується, насамперед, Білорусії, України й Казахстану... Як ми вже відзначали вище, необхідно визнати права Росії на цілу низку територій, як, наприклад, у випадку з Україною мінімальними могли б бути претензії на Донбас і Таврію (Крим).
3. Необхідно переглянути деякі з базових принципів, на яких була заснована Біловезька система й внаслідок яких сучасна Росія опинилася у тій невигідній геополітичній ситуації, у якій вона зараз перебуває. На першому етапі для Росії важлива не стільки зміна реального статусу всіх територій ближнього зарубіжжя, скільки зміна їх ідеологічного й соціально-психологічного статусу з «незалежного» і «пострадянського» на тимчасово «постросійський».
4. Абсолютна більшість республік, що відділилися, до ХХ століття ніколи не мали своєї історичної національної державності. Ця державність була штучно для них створена в рамках радянської національної політики. Перегляд другого «біловезького принципу» повинен полягати у визнанні державності більшості республік, що відділилися, «дочірньою» стосовно російської державності. Ці політичні утворення повинні розглядатися, як створені в рамках Росії – СРСР із метою зручності адміністративного керування й, відповідно, які можуть існувати лише на підставі визнання їх з боку Росії» [9].
Отже, зазначені положення ідеології «Русского міра», запозичені з конструктивізму та концепції «німецького світу», стали певним ідеологічним обґрунтуванням російської політики у відносинах із зовнішніми акторами як усвідомлення себе стосовно інших і усвідомлення інших щодо себе. Іншим важливим положенням ідеології «Русского міра», що спирається на принципи конструктивізму, є «усвідомлення себе в собі».
Якщо при застосуванні першого положення до Росії як актора міжнародних відносин йшлося про характер її взаємовідносин із найближчим зовнішнім оточенням, то в даному контексті йдеться про внутрішню структуру російського соціально-політичного конструкту: внутрішню культуру, яка передбачає «структуру ідей» і «структуру ролей». Ця рольова структура формує ідентичність російської держави та російську національну ідентичність, а також російські національні інтереси, котрі трансформуються у довгостроковій перспективі, згідно з положеннями конструктивізму.
Центральною категорією цього конструктивістського підходу є ідея. «Саме ідеї в конструктивістському проекті підтримують структуру міжнародних відносин, а процес розподілу ідей відповідає за їхній характер» [10]. «Ідеї і комунікація – це ядро конструктивістського підходу до аналізу соціальних фактів і процесів» [11]. Згідно з цими положеннями, центральне місце у внутрішній структурі ролей та ідей в ідеології «Русского міра» посідає універсальна «Русская» ідея, яка складається з тріади: самодержавство – православ’я – народність.
Стрижневу конструкцію «русской ідеї» в її найбільш архаїчному прояві складає самодержавство – «піраміда влади, на вершині якої – непогрішний правитель, чия влада освячена великою церквою, а основою стабільності є широка база підтримки найменш забезпечених, а отже, й найбільш залежних від держави верств населення» [12]. Самодержавство виступає ядром політичної системи країни, основною формою політичної самоорганізації російського народу, його політичної історії. Самодержавство, за уявленнями ідеологів російської ідеї, це такий політичний устрій, при якому влада і народ єдині та неподільні. При цьому народ є «самодержавним», а самодержавство - «народним». Російське суспільство при такій формі політичної самоорганізації, по соціальній горизонталі являє собою соціалістично-общинний устрій, а самодержавство – організаційний принцип владної вертикалі. Освячувати цей взаємозв’язок між самодержавством і народом (народністю) покликана третя складова російської ідеї – православ’я. У відповідності зі своєю роллю, православ’я вибудувало чітку вертикаль структури російського суспільства, постановивши на його вершині династичний наратив богообраного царя, який став центром політичної, соціальної та релігійної ідентичності, макро- і мікрокосмос російської ідентичності.
Завдяки такому конструюванню, російське православ’я сформувало есхатологічне світосприйняття богообраності царя і сприйняття експансії як святої справи, які стали родовими рисами характеру та національної свідомості російської нації. Воно підтверджує есхатологічні уявлення про універсальний ієрархічний порядок, у рамках якого індивід через колективні структури (державу) стає причетним до цього Божественного космічного порядку, оскільки держава, освячена релігійністю, стає частиною цього Божественного порядку.
Утім, втілення ідеології «Русского міра» протягом 2000-х років показало невідповідність цієї троїстої конструкції «Русской» ідеї новій історичній і геополітичній ситуації. Трансплантація цих трьох скреп в єдину релігію в умовах ХХІ століття наштовхнулась на значні труднощі. По-перше, російське православ’я, як і в минулому, залишалось державотворчою релігією, і, що найбільш актуально для сучасної Росії, зберегло свою антизахідну спрямованість і консервативний радикалізм. Проте воно втратило вплив на російський електорат, потонувши у розкоші і політичному бізнесі. Довіра до патріарха Кирила серед росіян не перевищує 4% [13]. До того ж, переважна більшість росіян, які пишаються тим, що вони православні, направду є нерелігійними людьми. По-друге, через 20 років переважну більшість населення Росії будуть складати мусульмани, що сповідують іслам. По-третє, ідея самодержавності, яка сприймається як російським суспільством, так і владою в Росії, не сприймається в Україні та Білорусії. З іншого боку, критерії ідентичності «російського світу» є досить розмитими для національної ідентифікації самих росіян як етносу.
Таким чином, на початку другого десятиліття ХХІ століття постало питання про необхідність модифікації ідеології «Русского міра» відповідно до нових умов. Спроба такої модифікації була здійснена В. Путіним після чергового його переобрання на посаду президента РФ у 2012 році. Вона полягала у поєднанні скреп «Русской» ідеї та ідеї російської цивілізації. Такий симбіоз мав би сприяти пошуку та визначенню спільних маркерів ідентифікації, належності до Російської держави і російського народу, насамперед, того населення, яке проживає в межах Російської Федерації, України, Білорусії, Молдови та Казахстану.
Отже, перед В.Путіним постала проблема гомогенізації соціуму на макрорівні в рамках проекту держави «Велика Росія» і на рівні відновлення російського соціуму як нації. Загострення цієї проблеми не в останню чергу було обумовлено, з одного боку, зростанням національної свідомості росіян як панівного етносу, з іншого – зростанням у російському соціумі частки неросійських етносів і представників неправославних релігійних конфесій, що призводить до розмивання та нівелювання російської ідентичності. Це змусило В.Путіна опублікувати 23 січня 2012 року у «Независимой газете» свою програмну статтю «Росія і національне питання». Ця стаття стала новим дороговказом для російської еліти та суспільства, того, як вийти з глухого кута невизначеності майбутньої моделі російської держави. Стара модель у формі Російської Федерації як частини СРСР вже не відповідала як сучасним реаліям, так і геополітичним амбіціям Росії. Намагання ж повернутися до моделі Російської імперії наражалося на великі складнощі, оскільки така модель, що існувала у XVII-XIX столітті виглядала анахронізмом у XXI столітті і не відповідала як сучасним міжнародним тенденціям, так і внутрішньо-російським процесам, пов’язаним із зростанням національної самосвідомості. Невипадково, що деякі російські експерти оцінили цю статтю як спробу Путіна пройти між «Сціллою націоналізму і Харибдою імперіалізму» [14].
Стаття В.Путіна починається з ключової тези, до якої зводиться увесь сенс цієї публікації: «Самовизначення російського народу – це поліетнічна цивілізація, яка скріплена «русскім» культурним ядром» [15]. Як стверджує В.Путін, «за провалом мультикультурного проекту, історично побудованого виключно на основі етнічної ідентичності, стоїть криза самої моделі «національної держави». Більш того, він глибоко переконаний, що «спроби пропагувати ідеї побудови російської «національної» моноетнічної держави суперечать усій тисячолітній історії, «це найкоротший шлях до знищення російського народу та російської державності» [16].
Отже, російська («русская») державність, за твердженням В.Путіна, не тотожна з російською («русской») національною державою. Суб’єктом конституювання російської державності виявляється не російська нація як етнос, а російський народ, до якого включаються не тільки етнічні росіяни, але й українці та білоруси, а також русифіковані національні меншини всередині Російської Федерації. Звідсіля випливає висновок про те, що легітимізація політичної спільноти на основі нації не підходить для Росії, а тому В. Путін пропонує інший цивілізаційний масштаб. Для цього російський народ є не нацією, а цивілізаційною спільнотою. Ця спільнота вирізняється з-поміж інших цивілізацій єдиним культурним кодом. Проте в даному випадку цей «єдиний культурний код» зводиться виключно до російської культурної традиції. «Стрижень, що скріплює тканину цієї унікальної цивілізації, – російський народ, російська культура» [17]. «Така цивілізаційна ідентичність, – пише В.Путін, – заснована на збереженні російської культурної домінанти, носіями якої виступають не тільки етнічні росіяни, але й усі носії такої ідентичності, незалежно від національності» [18]. Отже, українці теж можуть належати до цієї цивілізаційної спільноти, при умові, якщо вони вважають себе «русскімі».
Далі від цивілізаційної спільноти, в яку включається і українське суспільство, що живе в російському культурному середовищі, В.Путін переходить до російської державності. Саме російська, а не українська чи інша державність має бути притаманна цій цивілізаційній спільноті. Для обґрунтування цієї тези В.Путін тлумачить розуміння Росії як «історичної держави», і на цій підставі всі проблеми російського суспільства напряму пов’язує «з руйнацією СРСР, а по суті, історично Великої Росії, яка склалась в своїй основі ще у XVIII столітті, з неминуче подальшою за цим деградацією державних, соціальних та економічних інститутів, з велетенським розривом у розвитку на пострадянському просторі» [19]. Звідсіля логічно витікає висновок: щоб покінчити з цими проблемами, необхідно відродити Росію як «історичну державу» на теренах усього пострадянського простору.
У такий спосіб В.Путін намагається вирішити антиномію «національної ідеї (у першу чергу як національного принципу легітимної влади) та імперської ідеї (як легітимації влади через глобальну місію вкупі з масштабом і різнорідністю простору), яка довгий час визначала зміст російської історичної свідомості і залишилася для неї нерозв’язаною» [20]. У цьому контексті втілення доктрини «Русского міра» має створити умови для делегітимації української нації і переплавлення її у «русскій» народ як цивілізаційну спільноту, що призведе до втрати української державності шляхом її демонтажу і заміни державністю російською. Така модернізація доктрини «Русского міра» В.Путіним у третій термін його президентської каденції полягала в її доповненні цивілізаційною компонентою.
Окресливши новий цивілізаційний проект «Великої Росії», у підсумку своєї статті В.Путін формулює історичне завдання: «Ми будемо зміцнювати нашу «історичну державу», яка дісталася нам від наших предків. Державу-цивілізацію, яка здатна вирішувати завдання інтеграції різних етносів і конфесій» [21]. Як виявилося, тези В.Путіна знайшли великий відгук у російському суспільстві, оскільки відповідали підсвідомому бажанню російських громадян жити в імперській країні, значною мірою завдяки якому з перевагою у 64% у 2012 році і 76,7% у 2018 році він переміг на чергових президентських виборах.
На фоні зростання популізму, мілітаристської ідеології, антиукраїнської та антизахідної великодержавної пропаганди суспільна підтримка політики В. Путіна сягнула з 30% до 75%. На підставі такої популярності поступово протягом 13 років фактичного правління В. Путіна в Росії став формуватися вождізм, який почали називати «путінізмом» [22]. Так, путінізм став державною ідеологією Росії, а тому він складає політико-ідеологічну частину доктрини «Русского міра». З одного боку, путінізм містить у собі класичні риси вождізму. Зокрема, його характеризують ірраціональне сприйняття політичних відносин носіями суспільної свідомості, використання традиціоналізму, імперських та великодержавних стереотипів, харизматизація вождя. Путінізм, як і класичний вождізм, виник на тлі авторитарного режиму та авторитарної свідомості росіян, яка являє собою одну з найбільш архаїчних форм свідомості, побудовану на стереотипній структурі ціннісних орієнтацій суспільства, на особистому та колективному рівнях, близьких до підсвідомої поведінки.
Структура такого архетипу складається з трьох елементів, на використанні якого будується ідеологія путінізму: 1) поділ членів суспільства за принципом бінарності: «ми – вони», «наші – чужі»; 2) настанови відносно влади «хто не з нами – той проти нас». З іншого боку, особливістю путінського режиму, на відміну від класичного вождізму, є клієнтизм як система політичної влади, побудована на ієрархії (путінській вертикалі) влади кланів, яка являє собою відносини, побудовані за типом «клієнт – патрон», де патрон надає владні гарантії своїм клієнтам за їхню лояльність шляхом призначення губернаторами, відродження таємної інфраструктури влади, яка розповсюджується на всі органи владної вертикалі, інші відомства, партії, суспільні організації та рухи.
Як зазначає російський історик Ірина Павлова, головною особливістю путінізму є «те, що основним інструментом підпорядкування сьогодні стало не масове насильство, а точкові репресії, провокації, політтехнологічні спецоперації, інформаційні війни» [23]. Особливість цих точкових репресій один з ідеологів путінізму Гліб Павловський пояснює так: «можна ненасильницьким шляхом створити ситуацію 37-року, у всякому випадку, для індивіду, через те, що у нього у голові почнуть змішуватися різні прошарки і він буде погоджуватися з реальним, навіть не усвідомлюючи момент, коли він почався, будучи переконаним, що він вільний» [24]. Культ сили та насилля разом з вождізмом, корпоративізмом і клієнтизмом є невід’ємними рисами фашистського режиму. Таким чином реалізація ідеології путінізму в реальності означає побудову профашистського політичного режиму у Росії.
Конструюючи путінізм як державну ідеологію, В. Путін доповнює її новими компонентами – домішками язичництва, одним з яких є культ «Перемоги», продемонстрований під час маршу «Безсмертного полку» на День Перемоги. Такий симбіоз російський соціолог Ігор Ейдман називає новою громадянською, гібридною релігією, яку В.Путін формує під своє царство, адже в цьому тріумвіраті: православ’я – язичництво – самодержавство, останнє посідає чільне місце. «Мета нової «релігії», – як зазначає Ігор Ейдман, – згуртувати населення навколо влади. Причому, не тільки громадян Росії, а й, на що робиться особлива ставка, російськомовну діаспору в усьому світі, пов'язану генетичною пам'яттю про війну» [25]. Невипадково, головним сутнісним елементом цієї гібридної релігії є культ «Перемоги» – перемоги над Заходом. «Свято Перемоги – це свято Перемоги, точніше Перемог, минулих і майбутніх, всього Російсько-Слов'янського світу по всій Євразії над Об'єднаною Європою – від узурпаторської Імперії Каролінгів до (неминуче) Євросоюзу», – констатує один з ідеологів такої нової релігії В. Карпець [26] .
Власне, ця нова гібридна релігія є нічим іншим, як мілітаристською ідеологією Росії. З’ясовуючи її ідейну основу, І.Ейдман пише: «Ідейна основа нової громадянської «релігії» – шовінізм і ксенофобія. В її центрі – міф про довічне протистояння Росії і Заходу, який нібито намагається відібрати наші природні ресурси, суверенітет і, навіть, правильну сексуальну орієнтацію. Головний ворог у такій чорно-білій картині світу – США, що успадкували цей статус від нацистської Німеччини ... <...>. Нова громадянська «віра» освячує будь-які агресивні дії держави. Анексія Криму, наприклад, була оголошена поверненням Росії її сакральної території. Стає модним говорити і про сакральне значення участі російських військ у сирійській війні. Схиляння перед загиблими воїнами, які живуть у раю, в Вальхаллі, мотивувало вікінгів до участі у нескінченних битвах. Подібні військові культи завжди використовувалися для моральної підготовки населення до війни. Про це прямо говорять ентузіасти нової громадянської релігії» [27]. Так, ідеологія «Русского міра» перетворилася на зброю ведення гібридної війни.
«Русскій мір» як цивілізаційний анти-західний проект
Проте мета зовнішньої політики Росії не обмежується реставрацією «російського світу» тільки в Україні. Україна, як й інші країни СНД, розглядається як плацдарм для глобальної експансії Росії. Як зазначається в доктрині «Русского міра», «Навіть за умови самостійної й амбіційної зовнішньої політики замкнутість Росії на проблемах СНД не привела б до корисних результатів. Ближнє зарубіжжя Росії почне влаштовуватися відповідно до наших інтересів, тільки коли будуть визначені стратегічні зовнішньополітичні цілі й коли при активній участі Росії сформується нова, адекватна сучасним умовам міжнародна ієрархія. Ключами до рішення проблеми російського прирубіжжя можуть стати дві політичні лінії, більш очевидна й менш очевидна: 1) потрібно визнати, так звані, невизнані держави й включити їх у коло сателітів Росії (Абхазія, Південна Осетія авт.), 2) потрібно укласти повномасштабні стратегічні союзи з безпеки й господарської кооперації з Індією, Китаєм та Іраном, і зробити цей союз відкритим для інших учасників (у тому числі й неєвразійських). Така «альтерглобалізація» – створення свого роду «більших скреп» у Євразії навколо й через Росію обернеться сама по собі поверненням місії Росії. Але важливо ще й те, що така стратегія стане не просто тлом проблеми СНД, а її радикальним рішенням. СНД як «вороже прирубіжжя» швидко розчиниться, від нього незабаром не залишиться й сліду при одній неодмінній умові: якщо запрацює геополітика великих скреп. Росія повинна стати мозком і хребтом нової коаліції (Китаю, Індії, Ірану, Сирії), зайнявши у ній, по суті, ключові позиції. Це буде «північна цивілізація воїнів, учених і розвідників» – необхідна й непоправна (у випадку якого-небудь збитку Росії) ланка нової світової системи безпеки» [28].
Які ж конкретні інтереси Росії переслідуються в реалізації доктрини «Русского міра» у контексті такої «альтерглобалізації» російського впливу та геополітики великих скреп. Російські ідеологи пов'язують її необхідність з дефіцитом глобального впливу Росії, а також ресурсів, які є в її розпорядженні, насамперед, людських і технологічних. «Дефіцит працездатного населення наростатиме з кожним роком, і у підсумку контроль над великими російськими територіями може бути незворотньо втрачений» [29]. Отже, ідея «спільного простору» покликана служити створенню "більших скреп" у Євразії шляхом укладення повномасштабних стратегічних союзів і коаліцій з Китаєм, Індією, Іраном та Сирією.
Таким чином, йдеться про нову, адекватну сучасним умовам глобальну ієрархію міжнародних відносин, у якій Росія займатиме ключові позиції. У цьому геополітичному контексті ідеологія «Русского міра» покликана обґрунтовувати претензію Росії на глобальне домінування. Центральне місце у такому обґрунтуванні відводиться ідеї «Росія, як обложена ворогом фортеця».
З точки зору конструктивістського підходу у цій структурі ідей «Русского міра» явно проглядається «структура ролей», коли одним акторам, з котрими взаємодіє Росія в міжнародному середовищі, надається роль «ворога», іншим – «брата» та «друга». Причому, «друг», згідно з ідеєю «Росія, як обложена ворогом фортеця», ідентифікується з урахуванням того, хто твій ворог, а дружба визначається на підставі заперечення «проти кого дружимо». Ця конструкція покликана виконувати одночасно і роль конструювання власного геополітичного цивілізаційного простору шляхом експансії та захоплення нових територій, а також безпекову роль. У цьому безпековому аспекті вона також поєднана з ідеєю «Росії, як обложеної ворогом фортеці» та ідеєю «Росія як Анти-Захід», оскільки роль головного ворога Росії відводиться Заходу. Рольове призначення цих ідей покликано сформувати життєво важливу соціальну потребу росіян, яка, за висловом доктора політичних наук Олександра Литвиненка, виглядає так: «Ми мусимо захопити сусідів, щоб створити пояс безпеки, ми наблизилися до сильнішого противника і мусимо йти далі» [30].
Така роль зазначених ідей виконує одночасно і апологетичну функцію, при якій агресивна політика Росії сприймається як захист, як «залякування заради захисту». Нажаль, таке сприйняття стало досить популярними серед західного політикуму та військово-політичного європейського q американського експертного середовища [31]. Тоді, як насправді, Росія робить ставку не на «залякування заради захисту», а на «залякування заради наступу» на Західний світ.
Виходячи з цієї структури ідей «Русского міра», у зовнішньополітичній сфері перед Росією стоять три стратегічні цілі. По-перше, закріпити за собою статус-кво основного центру сили на європейському континенті. По-друге, закріпити за собою виключне право на володіння тією частиною Європи, яка не належить до НАТО й ЄС. По-третє, досягти такого балансу сили у відносинах з протилежною частиною цієї системи, щоб перевести відносини із Заходом з асиметричних у площину симетрично-асиметричних відносин, в яких саме Росія стане основною домінантою.
Відновлення статус-кво Росії, як одного зі світових центрів сили, та домінуючого положення на європейському континенті, принаймні у Східній та Центральній Європі, яке мав Радянський Союз, неможливо без відповідних ресурсів та ідеології. Ідеологія необхідна для обґрунтування такого положення та об’єднання відповідних регіонів Європи навколо себе. У часи холодної війни такою виступала комуністична ідеологія, яка допомогла об’єднати країни Східної та Центральної Європи у соціалістичний табір та його організацію – Варшавський договір у протистоянні із Заходом. Все це і забезпечило Радянському Союзу повне домінування в цій частині Європи.
Проте, комуністична ідеологія відійшла в минуле не тільки для Європи, але й для самої Росії. Монополію на ліберально-демократичну ідеологію тримає Захід, а Росія вважає її ворожою для себе. Залишається тільки ідеологія «Русского міра», але вона може сприйматися переважно в країнах пострадянського простору з переважною більшістю російськомовного населення і меншою мірою серед європейського соціуму.
Очевидно, що цю світоглядну проблему Росія намагається вирішити шляхом застосування цивілізаційного підходу в інтерпретації ідеології «Русского міра». Оскільки XXI століття вважається століттям цивілізаційних спільнот, які охоплюють цілі континенти, то цивілізаційний концепт видається російським ідеологам найбільш прийнятним для повернення втраченої сфери впливу в Європі. Очевидно, що сповідування євразійства в державній ідеології Росії не є прийнятною концепцією для Східної і, тим більше, Центральної Європи. Прийнятною модифікацією ідеології «Русского міра» для цієї частини європейського континенту та визначення місця Росії в Європі, за переконанням кремлівських ідеологів, може бути її «західна версія». Метою цієї версії, власне, є не стільки вестернізація Росії, скільки русифікація Заходу.
В основі цієї версії лежить обґрунтування візантійського характеру європейської цивілізаційної ідентичності російського народу. Як зазначає один з ідеологів цієї версії Сергій Марков, «Ми є спадкоємцями візантійської європейської традиції, і наша місія – забезпечити возз’єднання Європи як двох частин колишнього єдиного цілого, що розпалися. Це велика ідея і велика місія – відродити єдність і силу європейської цивілізації» [32]. «Так, ми – разом з українцями, білорусами, грузинами, вірменами, болгарами, румунами – є візантійською частиною великої європейської цивілізації. Але нам сьогодні ще прийдеться усвідомити себе в цій якості спадкоємців візантійської традиції в європейській цивілізації. Європа, яка мала спільний корінь – античність, свого часу розділилася на Західну, утворену різними королівствами, та відділеною від них церквою, і Східною, де була єдність імперії, з’єднаної з церквою» [33].
Що означає така інтерпретація європейської ідентичності у світоглядному та геополітичному сенсі? Звісно, що не об’єднання Європи, оскільки таке об’єднання двох частин Європи вже відбулося у рамках ЄС і НАТО шляхом їхнього розширення на Схід. У дійсності, це означає:
по-перше, візантіїзацію Європи, як процес протилежний її вестернизації;
по-друге, обґрунтування провідної ролі Росії у цьому процесі, який повинен забезпечити її повне домінування над цією частиною візантієзованої Європи;
по-третє, поширення меж російської державності як спадкоємиці імперії візантійського типу, поєднаної православ’ям;
по-четверте, протиставлення ідеології «Русского міра» процесу європеїзації, запровадженого ЄС відносно країн Східної Європи.
Що стосується кордонів «російського світу», то вони, за міркуванням його ідеологів, «пройдуть там, де будуть жити його громадяни. Культури, тим більше світові, взагалі не мають чітко певних кордонів. Процеси глобалізації знищують різницю між зовнішнім і внутрішнім соціально-економічним станом, і поняття про державу як про сукупність конкретно-обмежених територій поступово, вже у нашу епоху, зміниться уявленням про неї, як про сукупність громадян цієї держави. Реальністю зараз стає співіснування світових суперетносів, і Росія в силу специфіки, викликаної особливостями історичного розвитку, має всі шанси виявитися в авангарді історії» [34].
Україні ж відводиться центральне місце (центрова роль) у реалізації цього цивілізаційного проекту візантіїзації Європи. Її центрове положення у Східній Європі, православне населення та домінування православної церкви Московського патріархату робить її ідеальним полігоном і плацдармом для втілення такого цивілізаційного проекту. Насправді, ж така візантіїзація здатна призвести не до об’єднання, а тільки до розколу Європи, оскільки візантійська і західна традиція базуються на принципово різних цінностях і, очевидно, що цей розкол проходитиме по території України і в середині українського соціуму.
Як зазначив сам С. Марков, Європа, побудована на західних цінностях, складається з незалежних національних держав і відділеної від них церкви. Європу візантійського типу складає єдина імперія, поєднана з церквою. Тому, втілення Росією цього візантійського цивілізаційного проекту для України означає фактичне відчуження її від сучасної європейської цивілізації, побудованої на демократичних цінностях, відмову від приєднання до НАТО й ЄС як інституційних основ цієї європейської цивілізації, втрату української ідентичності, яка визначає українську націю, як європейську, належну до великої сім’ї європейських народів. Все це також означає втрату й української державності та демократичного ладу в країні, оскільки у такому проекті Україна не може бути ні самостійною державою, ні імперією. Вона може бути тільки частиною іншої імперії.
«Русскій мір» як загроза українській національній ідентичності та українській державності
Оскільки Україні відводиться центральне місце (центрова роль) в реалізації великодержавного та цивілізаційного проекту візантіїзації Європи, то постає питання про стратегію побудови «російського світу» в Україні. Така стратегія включає декілька ключових напрямків. Перш за все, це поширення російськомовного середовища шляхом надання російській мові державного статусу та витіснення української мови з усіх сфер політичного, економічного, побутового та культурного життя України.
По-друге, запровадження російського громадянства на підставі російськомовності населення України. «Ввести поняття «мовного громадянства»: кожний, хто розмовляє російською мовою і бажає отримати громадянство РФ, має його отримати» [35]. Далі вступає в дію принцип про захист російських громадян.
По-третє, на підставі російськомовності та російського громадянства перейти до формування на територіях «російського світу» нації «Російський світ» за аналогією спільноти «радянський народ» [36].
По-четверте, закріплення провідної ролі православ'я у політичному та духовному житті країн, які належать до «російського світу». «Активізація місіонерської діяльності російської православної церкви (РПЦ) на пострадянському просторі приведе до зміцнення позицій Росії, а у випадку скоординованих дій Церкви та конструктивних «патріотичних сил» – і до перелому суспільно-політичної ситуації у низці держав СНД у бік тяжіння до Росії. Православ'я може й повинне стати потужним консолідуючим фактором для російського й російськомовного населення цих країн, серйозним і довгостроковим фактором російської присутності» [37].
По-п'яте, формування еліти «російського світу». Йдеться про інкорпорацію національних еліт у російську еліту і російські національні інтереси.
Отже, найбільш актуальними завданнями зовнішньої політики Росії щодо побудови «російського світу» в Україні залишались і будуть залишатися надалі:
1. Надання російські мові в Україні державного статусу та витіснення з інформаційного простору й освітнього середовища України української мови. Росія і надалі триматиме жорстку дипломатичну позицію стосовно інформаційного простору України.
2. Сприяння отриманню російського громадянства населенням України.
3. Забезпечення широкомасштабної ідеологічно-інформаційної та культурної експансії в Україну.
4. Сприяння закріпленню провідної ролі Української православної церкви Московського патріархату як єдиної помісної церкви в Україні.
5. Інкорпорація українського політичного класу в російські інтереси, у російське мовно-культурне середовище.
6. Недопущення відродження історичної пам'яті української нації та дискредитація її національних символів.
7. Створення в Україні експертного пулу політологів та інформаційних центрів, спроможних просувати в українському суспільстві ідеї державної ідеології та політики Росії.
Реалізація цих завдань покликана створити сприятливе підґрунтя для конструювання на терені України другої імперської компоненти цього цивілізаційного проекту, пов’язаної з російською державністю під назвою «Малоросія» як природної історичної складової російської імперії. Імперська суть російської держави залишається незмінною. Обумовлена вона як внутрішньою, так і зовнішньою потребою розвитку Росії.
Повернення Росії до відтворення імперії обумовлено суто внутрішніми причинами [38]. Головна з них, як зазначає С. Марков, полягає в слабкій здатності російського народу до самоорганізації. Російська держава-імперія «завжди виступала в якості суб’єкту організації, а народ очікував від неї організуючих управляючих імпульсів. Тому в Росії до цього часу такими слабкими залишаються громадянське суспільство і ринкові інститути – ці найбільш важливі елементи самоорганізації» [39]. Цими причинами, до речі, обґрунтовується неприйнятність демократичного режиму в Росії і потреба в авторитаризмі.
Усе, що знаходиться за межами організуючої ролі імперії, перетворюється на хаос. З цієї точки зору США, Китай, ЄС розглядаються ідеологами «Русского міра», як імперії. «І Росія – теж імперія, але така, що втратила частину своїх територій, більшість з яких деградувала і балансують на межі хаосу, а деякі з них увійшли до складу інших імперій і тому вижили (країни Балтії)» [40]. Звідсіля випливає висновок, що для того, щоб убезпечити себе і своїх сусідів від хаосу, імперія неодмінно має розширюватися. Країни пострадянського простору, якщо вони хочуть уникнути хаосу і деградації, мають приєднуватися до Росії, яка єдина може зорганізувати їхнє життя завдяки своїй імперській ролі.
Реалізація таких планів буде означати позбавлення України незалежності й її державного суверенітету, знищення української державності та приєднання регіонів України до Росії. Але враховуючи різновекторну, цивілізаційну, ментальну та геополітичну спрямованість східної та західної частин України, «не виключено, що встановлення протекторату може розглядатися лише як перехідний етап для подальшого розподілу України, ймовірно, на три частини, за моделлю, оприлюдненою, швидше за все, російською розвідкою в італійському геополітичному журналі «Limes» [41]. Як неодноразово зазначали провідні українські експерти, «йдеться про пряме включення Півдня і Сходу України до складу РФ, створення маріонеткового уряду на теренах Центральної України та відмежування від Західної, як основного «порушника спокою» [42]. У 2014 році з початком російської воєнної агресії проти України ці прогнози частково справдилися, коли Росія намагалась окупувати ці території після захоплення Криму і створити в їх межах квазі-державу «Новоросія».
Імперія, розширюючись, абсорбує в своє тіло різні нації і етноси, позбавляючи їх будь-яких форм самовизначення. У такому разі ця імперська тенденція виступає всупереч з тенденцією розвитку Росії як держави-нації. Поєднання цих двох суперечливих тенденцій можливо тільки при умові знищення не тільки державності інших націй і народів, а й позбавлення їхньої національної ідентичності при інкорпорації їх у російський соціум. Такий різновид імперії-нації отримав назву «імперського націоналізму» (imperial nationalism), який акцентує увагу на етнічному та релігійному критерії ідентифікації.
Відповідно, акцентування на цих складових у поєднанні з процесом розширення тіла російської державності на прилеглий простір потребує, з одного боку, обґрунтування винятковості російської нації, її всесвітньої месіанської місії та протиставлення Заходу, з іншого – національно-ментальної гомогенізації цього простору. Віддзеркаленням такої тенденції є вживляння в ідеологію «Русского міра» «антизахідного комплексу», який поєднується з елементами ксенофобії, шовінізму та расизму.
У контексті цієї ідеології незалежність України розглядається, як випадкове і тимчасове явище, як помилка історії, яку необхідно виправити. Українська держава розглядається як маріонетка США і форпост впливу Заходу, спрямованого проти Росії. А тому державний суверенітет України є результатом американської експансії на пострадянський простір, спрямований на його фрагментацію і руйнацію. Сама ж українська державність розглядається як така, що наносить страшенного удару по державності Росії [43].
Отже, російський політичний клас та його ідеологи розглядають державність України та російську державність, як взаємовиключні антагоністичні речі. За їх твердженням, це фундаментальне протиріччя з’явилося з того моменту, як тільки Україна отримала свою державну незалежність. Росія не може відчувати себе у безпеці, не усунувши це протиріччя.
На підставі такого сприйняття в російському соціумі сформовано вороже ставлення до України. Так, за даними Центру Ю. Левади, 50% опитаних росіян вважають Україну найбільш недружньою країною [44]. У результаті, таке вороже сприйняття України, як держави, виливається в звернення, наприклад, президента Чечні Кадирова, яке він дав у своєму інтерв’ю лондонській газеті «Дейлі Телеграф»: «Україна та Грузія – прихована хвороба Росії… У нас є армія. Необхідно наступати і раз і назавжди покінчити з цією хворобою» [45].
Інша лінія протистояння двох державностей знаходиться у площині протилежних, антагоністичних за своєю природою політичних режимів: демократичного в Україні та профашистського, авторитарного в Росії. Росія вважає, що демократичний режим в Україні інспірований Заходом шляхом кольорових революцій, а тому несе в собі хаос і цілу низку загроз для державного ладу Росії. З цього приводу, виступаючи на засіданні Державної Думи, присвяченій розвитку політичної системи РФ, В. Путін зазначив, що у жодному разі неможливо допустити українізації політичного життя Росії [46].
Таким чином, подібні сприйняття України стали глибоко укоріненими у суспільній свідомості росіян. За твердженням директора Московського центру Карнегі Дмитра Треніна, Кремль спромігся спрямувати «постімперську хвилю націоналізму у русло консервативного державницького патріотизму», а «антизахідний комплекс» дозволив «успішно аргументувати необхідність відновлення елементів авторитарного режиму, посилення державного (тобто на справді бюрократичного) контролю над економікою, обмеження громадських прав і політичних свобод» [47].
Проте, така ворожість спрямована проти української держави, але не проти українського народу, який вважається складовою, однією із гілок російського народу, таким, що є частиною російського соціуму. Звідсіля продовжується експлуатуватися теза про довічне братерство і віковічну єдність двох народів, спільні історичні корені і таке інше. Але при цьому заперечується правомірність існування українців як самостійної нації, яка має історичне право на своє політичне самовизначення. Українці в ідеології «Русского міра» подаються, як «російські люди, що говорять на одному з діалектів російської мови. Ніякої України не було і не буде. Є Галичина і частина Росії, штучно відрізана від усієї іншої Росії. Галичину необхідно відділити від України, яка при більш-менш чесній агітації перед референдумом неодмінно увійде до складу Росії. Імовірніше, на правах Південно-Західного Федерального округу. Для України якраз ця форма організації буде оптимальною» [48].
Отже, згідно з таким концептом Україна зовсім не є національною країною. Української ідентичності не існує. Це, власне, є галицький елемент – ворожий, чужорідний, занесений Заходом у російський соціум, який проживає на споконвічній російській території, яка свого часу отримала назву Україна. «Інакше кажучи, Росія стає на шлях російської іреденти: ідеології повернення і возз’єднання тих територій історичної Росії, на які вона має історичне і моральне право, та які є практичний сенс повертати» [49].
Іншою метою Росії згідно доктрини «Русского міра» є конструювання малоросійської моделі розвитку українського соціуму, яка має гомогенізувати ментальний простір України на базі російської ідентичності. Конструювання цієї моделі відбувається шляхом дискредитації української державності, української культури, викривленням української історії, формуванням у суспільній свідомості етнічних українців українофобії, ненависті та зневаги до всього українського, відмови від державного суверенітету. У суспільстві натомість пропагується переформатування населення, яке мешкає на території України в малоросійський соціум – гомогенну з російським суспільством спільноту на базі затвердження російської мови як єдиної, формування російської провінційної ментальності та російської соціо-культурної ідентичності. Так забезпечується гомогенізація культурного і соціального простору, яка має сприяти розширенню та відновленню цілісності Росії на теренах України. Досягнення цієї мети здійснюється декількома шляхами:
-закріплення і посилення русифікації України;
-витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя, включаючи використання у державних органах влади і державній атрибутиці, та заміна її на російську мову;
-повна русифікація інформаційного та культурного простору й освітньої сфери;
-надання російській мові державного статусу;
-формування малоросійської ідентичності українського суспільства;
-недопущення відродження історичної пам’яті та культивування радянської та російської спадщини, де Україна трактується як невід’ємна складова російської держави;
-насадження в суспільній свідомості населення України російської державної ідеології та російських політичних стереотипів мислення, у результаті чого воно стає захисником національних інтересів Росії, а не інтересів власної держави;
-закріплення у суспільній свідомості уявлень про діячів України, які боролись за її незалежність, як про військових або кримінальних злочинців чи фашистів.
Щодо методів гомогенізації ментального простору України на базі російської ідентичності, то вони включають цілий комплекс підходів, способів і прийомів використання м’якої сили. По-перше, це нав’язування Україні державного статусу російської мови. Цей підхід Росія намагається реалізувати використовуючи офіційні та неофіційні канали впливу. На офіційному рівні російська сторона апелювала до Угоди про гуманітарне співробітництво держав-учасниць СНД, двосторонні документи, підписані з Україною в культурній, гуманітарній сфері, Великий Договір, міжнародні документи, такі, як Європейська мовна Хартія, а також використовує для цього офіційні дипломатичні канали. Хоча цілком зрозуміло, що незалежна держава має користуватися своєю державною мовою на власній території.
Неофіційними провайдерами впровадження державного статусу російської мови в Україні була Партія регіонів, партії проросійського спрямування та інші проросійські рухи, які мають своє представництво у Верховній Раді та представницьких органах місцевої влади в Україні. До неофіційних каналів такого впливу відносяться і російські освітньо-культурні центри в Україні та проросійські громадські організації.
По-друге, спекуляція на гуманітарному праві, так званого, «російськомовного населення». Цей термін був вигаданий спеціально для української ситуації, оскільки його не існує ні у міжнародному гуманітарному праві, ні у міжнародній юридичній практиці. Російська сторона вдалася до таких софістичних прийомів виходячи з того, що культурні права етнічних росіян в Україні дуже добре захищенні. Вони захищенні набагато краще, ніж права інших національних меншин в України.
По-третє, після невдалих спроб Москви створити в Україні російську політичну партію чи рух, вона вдалася до гуртування російських співвітчизників, які мешкають в Україні, у широку суспільну організацію, яку представляли Загальноукраїнська Російська Асоціація Російських Співвітчизників, Координаційна Рада Російських Співвітчизників, Російська община Криму, Реєстрове Козацтво, «Севастополь-Крим-Росія», «Євразійський Союз Молоді», «Кримський прорив». Усі ці організації тісно співпрацювали з православною церквою Московського патріархату в Україні, мають безпосередню підтримку з боку Росії. Ними опікується спеціально створений при владних структурах Росії Фонд «Русскій Мір». Цей Фонд – досить впливовий інструмент зовнішньо політики. Його стратегічна мета – зробити російських співвітчизників патріотами у просуванні російських інтересів та російської зовнішньої політики в країнах проживання. «Русскій мір» буде непотрібним і неефективним без інтеграції в нього громадян України. Тому, більшість організацій такого спрямування складають безпосередній виклик для України [50].
По-четверте, сприяння отриманню російського громадянства населенням України та офіційному закріпленню права на подвійне громадянство в українському законодавстві. По-п’яте, засоби масової інформації які використовуються як найбільш потужний вплив на суспільну свідомість населення України. Головне завдання цих медійних інструментів впливу на Україну полягає у захопленні її національного інформаційного простору, формуванні суспільної думки, яка була б зорієнтована на підтримку позиції та інтересів Росії, а також відтворення у цьому соціумі малоросійської ідентичності.
Поширення подібного впливу на Україну здійснюється через трансляції і розповсюдження російських засобів інформації, а також передачі інформаційно-ідеологічних та інформаційно-культурних програм та інших продуктів для трансляції та тиражування українськими засобами інформації. Найбільший вплив здійснюється через телебачення, радіо, мережу-інтернет та друковані засоби масової інформації.
Телебачення сьогодні виступає основним засобом формування суспільної думки. Проте зацікавленість української аудиторії у заідеологізованих російських телеканалах останнім часом суттєво зменшилася. Кількість українських глядачів, які дивляться російське телебачення, не перевищувала 7% телевізійного медійного простору в Україні [51]. Таку низьку ефективність російська влада і бізнес намагаються компенсувати трансляцією російських інформаційних продуктів на українських телеканалах, зокрема таких, як: Інтер, ТРК «Україна», NewsOne, 112-й канал, які володіють близько 30% телевізійного медійного простору України. Національна рада з телебачення і радіомовлення дала свого часу дозвіл на трансляцію 45 іноземних програм, 37 з яких були російськомовними [52].
Завдяки відсутності державної цензури та комерційному характеру українських видань, радіостанцій і телеканалів, Росія досить легко перебрала під свій контроль інформаційний простір в Україні і наситила його інформаційною продукцією відповідної ідеологічної спрямованості. З одного боку, українські канали та радіостанції стали користуватися переважно російською інформаційною продукцією, кінопродукцією, продукцією російського шоу-бізнесу. З іншого боку, Росія отримала змогу на комерційних умовах розміщувати замовні матеріали на українських телеканалах та інших ЗМІ, а також через підставні офшорні фірми придбавати їх у свою власність і, у такий спосіб, впливати на їхню редакційну політику. Домінування Росії в інформаційному та культурному просторі України відкрило перед нею широкі можливості у впровадженні власної державної ідеології «Русского міра» у суспільну свідомість українських громадян.
Особливо значущими ці можливості відкрилися перед Росією у східних і південно-східних регіонах України. В умовах трансформації ментальності великої частини населення цих регіонів з радянської у російську провінційну ментальність, російська державна ідеологія знайшла тут сприятливе підґрунтя. Інший важливий засіб м’якої сили, який застосовується Росією, – фільми російських кіностудій. Російські фільми, до заборони на їх трансляції після початку російської воєнної агресії, домінували в українському телеефірі та кінопрокаті. Переважна більшість з них випускається на державне замовлення з метою формування позитивного іміджу Росії та негативного іміджу Заходу, пропагування культу російських спецслужб, силових структур та інших атрибутів російської державності.
Останнім часом справжнім театром воєнних дій в інформаційно-ідеологічній війні став Інтернет. Російські сайти відзначаються особливою агресивністю й упередженістю своїх інформаційних продуктів щодо України, спрямованих на роздмухування українофобії та виконання інших завдань, які переслідуються в інформаційно-психологічних операціях.
По-шосте, російська поп-культура є важливим компонентом культурної експансії Росії в Україну. Російська поп-культура домінувала в українсько-культурному середовищі, у порівнянні з україномовною та західною культурною продукцією. Окрім бізнесових інтересів, російська поп-культура реалізує важливі політичні функції. Вона дає можливість підтримувати та поширювати російську культурну ментальність, а також російські ідеолого-культурні цінності в українському суспільстві, таким чином зміцнюючи його малоросійську ідентичність. Невипадково тому Міністерство культури України заборонило в’їзд в Україну російським артистам, які підтримали анексію Криму Росією та російську воєнну агресію проти України.
По-сьоме, використання російської історичної спадщини як важливого інструменту закріплення малоросійської та спільної цивілізаційної ідентичності. МЗС Росії рішуче виступає проти трактування української історії, яке розходиться з офіційно прийнятою в Росії позицією. Тим самим російська сторона заперечує право України на власну історію, на відродження власної пам’яті. Історія ж України, за її переконаннями, має розглядатись тільки у річищі російської політичної історії. Для закріплення саме такого сприйняття історії в цій сфері російська влада намагається, з одного боку, дискредитувати ті українські національні символи і українських діячів, які боролись за незалежність України, з іншого, – пропагувати ті історичні дати і пам’ятки, які присвячені російській та радянській історії, а також символізують єдність двох братських народів.
По-восьме, задіяння у політичних цілях Української Православної Церкви Московського Патріарху (УПЦ МП). Православній церкві Московського патріархату відводиться центральна роль у формуванні спільної цивілізаційної ідентичності, гомогенізації російського ментального простору в Україні. УПЦ МП уособлює собою найбільш потужний символ російської присутності в Україні, який асоціює себе з першоосновою візантійської гілки європейської цивілізації. Православна церква Московського Патріархату претендує на провідну роль у духовному житті політичної еліти та населення України. Саме тому вона вважається ключовим компонентом м’якої сили, що застосовується Росією для побудови «російського світу» в Україні.
Таким чином, стратегія імплементації «Русского міра» в Україні характеризується наступальністю, агресивністю, чіткою скоординованістю дій і комплексністю застосування засобів реалізації поставлених завдань. До цих завдань входило не тільки нав’язування українському соціуму російської мови в якості державної та гомогенізація російського культурного середовища в Україні, але й нав’язування населенню України російської ідентичності для включення його в російський цивілізаційний простір і заперечення існування української національної ідентичності, властивої українському соціуму. Так, цивілізаційне протистояння в Україні перетворилося на війну національних ідентичностей. На цьому тлі, відповідно до завдань творення «російського світу», зовнішня політика Росії щодо України має відверто антиукраїнський характер. Втілення Росією свого цивілізаційного проекту для України означало фактичне відчуження її від сучасної європейської цивілізації, втрату української ідентичності, яка визначає українську націю, як європейську, належну до великої сім’ї європейських народів.
Реалізація Росією доктрини «Русского міра» щодо України набула повномасштабного характеру і втілювалася особливо успішно за часів президентства В. Януковича. Головною складовою такого успіху стали: комплексна та скоординована діяльність провідних структур російської державної влади, неурядових організацій, Московського патріархату, активізація в Україні проросійських політичних сил і рухів, а також прихід до влади Партії регіонів на чолі з В. Януковичем за наявності малоросійського сегменту в українському соціумі. Інтерес провладної Партії регіонів до ідеології «Русского міра» полягав у перебудові України в Малоросію, оскільки малоросійський соціум, об’єднаний на основі малоросійської, радянсько-російської ідентичності, становив основну електоральну базу Партії регіонів і правлячого класово-олігархічного режиму в Україні.
Важливою опорою, на яку небезпідставно розраховувала Росія в реалізації своєї імперської моделі та облаштуванні «російського світу» в Україні, є спадщина імперського колоніального та пострадянського минулого у суспільній свідомості українського соціуму. На підставі цієї спадщини українські політологи та культурологи були схильні ділити цей соціум на три окремі національно-культурні спільноти: «українці, креоли та «совєтські люди» («совки» згідно з побутовим сленгом) – кожна зі своїми традиціями та історичною пам’яттю, символами та міфами, громадянською й правовою культурою. Спільною для перших двох була історична територія – Україна, але вона сприймалася по-різному: через призму самодостатнього чи імперсько-совєтського бачення, через принципово відмінні історичні міфи та соціокультурні традиції» [53].
«Совєтські люди» – це сколки недоформованої за радянських часів спільноти під назвою «радянський народ». Для них Україна є суцільною абстракцією тому, що їхній світогляд пов'язаний з Радянським Союзом та його ідеологією й історією. Вони до цього часу залишаються прихильниками відтворення союзу з Росією і противниками незалежності та державного суверенітету України й орієнтації її на європейські цінності. «Совок – це завжди союзник Росії, потенційний шпигун і колаборант» [54]. Незалежна Україна асоціюється в їхній свідомості з ворогом їхньої вітчизни, розглядається, як провокація Заходу, маріонетка світового імперіалізму. Прихильники такої України асоціюються у них з образом ворога і позначаються іменами колишніх ворогів народу, такими кліше, як «бандерівці» – «бендерлоги».
Під креолами, за визначенням відомого культуролога Миколи Рябчука, прийнято вважати нащадків вихідців з метрополії, які змішалися з корінним місцевим етносом, – «тубільцями». Для позначення цього феномену, властивого українській ситуації, він вводить поняття «украинцы» чи креоли-«украинцы», або «малороси» [55]. У сучасній Україні креолів-«украинцев» і «совєтських людей» об’єднує, з одного боку, – вороже, агресивне ставлення до української нації, її національної ідентичності, України як незалежної національної держави, а з іншого боку, – спільна російська мова та спільні ментально-культурні орієнтації на Москву як на центр, як на столицю, як форпост у протистоянні із Заходом, як захисницю, як центр цивілізації.
На цій підставі Схід і Південь України, де мешкає більшість російськомовного населення, не можна назвати «російською Україною», оскільки за етнічним походженням воно є українським. Проекту розвитку цієї частини України, побудованого на постколоніальній, постімперській і неукраїнській складовій, найбільше підходить назва «Малоросія». На цій підставі прихильники «Русского міра» вважають за необхідне визнати права Росії на цілу низку територій України, мінімальними серед яких могли б бути претензії на Донбас і Крим. Невипадково тому В.Путін розпочав воєнну агресію проти України у 2014 році саме з території Криму і Донбасу, будучи абсолютно впевненим у повній підтримці місцевим населення російської воєнної інтервенції. Відмінності і ресурси такого соціуму цілком здатні забезпечити йому існування «російського світу» на цих українських територіях у формі автономії під повним воєнним і політичним контролем Росії під назвою «Новоросія» чи Донецька (ДНР) і Луганська (ЛНР) народні республіки з авторитарним політичним режимом, які можна вважати сегментом «російського світу».
Таким чином, з часів отримання Україною своєї незалежності на її терені вибудовувалося два альтернативні проекти розвитку держави: «Україна» і «Малоросія». У перші два десятиліття домінував проект розвитку під назвою «Україна». Але головною вадою цього періоду було те, що державотворчий процес не був підкріплений будівництвом нації. Як пояснює М. Рябчук, «незавершеність націотворчих процесів на переважній частині України має, принаймні, два негативних наслідки. З одного боку, вона підживлює у росіян імперські міфи та реваншистські прагнення, навіюючи їм враження аморфності України, її, так сказати, безхребетності та піддатливості на будь-які імперські маніпуляції, включно і з прямою експансією. З іншого боку, згадана незавершеність підживлює в самих українцях комплекс неповноцінності, формує у них відчуття перебування в «оточеній фортеці» [56].
Народ, який не об’єднався у націю, не здатний вибороти собі незалежність і збудувати суверенну державу. На цю історичну проблему багатьох народів вказував Липинський, звертаючи нашу увагу на якість демократії в посткомуністичних суспільствах. Зокрема, він звертав увагу на «демократичний хаос у колоніях, яким свобода дісталася не завдяки їхнім внутрішнім зусиллям, а завдяки безсиллю метрополії» [57]. Під цю ж тенденцію отримання незалежності у такий спосіб підпадала й Україна.
Така маргіналізація українців та креолізація (русифікація-совєтізація) України мала не тільки внутрішній, але й зовнішньополітичний підтекст, пов’язаний з інтересами Росії. По-перше, вона сприяла побудові «російського світу» і закріпленню України в російському цивілізаційному просторі. Для росіян-імперців саме існування якоїсь окремої української національної ідентичності, а тим більше держави, є історичним непорозумінням, викликом їхній власній імперській ідентичності, збудованій на міфічній ідеї тяглості від «русского» (у їхній уяві «російського») Києва та ще міфічнішої українсько-російської («малорусько-великоруської») «єдності» і «неподільності». Шукати з українцями компромісу означало б визнати їхню інакшість, їхню культурну окремішність та політичну суверенність. На практиці це означало б відмову від власної імперської ідентичності і творення цілком іншої ідентичності – російсько-національної, обмеженої історично-географічними рамками сьогоднішньої Російської Федерації. До такої «капітуляції» російська імперська свідомість поки що не готова; вона вимагає натомість «капітуляції» від українців – визнання ними своєї підрядності, вторинності, провінційності щодо росіян, себто – прийняття регіонально-малоросійської ідентичності як єдино компатибільної з ідентичністю російсько-імперською, на відміну від несумісної з нею ідентичності українсько-національної [58]. По-друге, вона була необхідною умовою побудови спорідненого з російським авторитарного політичного режиму в Україні. В.Янукович у переважній більшості своїх політичних реформацій, вірніше, їхній відсутності, брав приклад з Кремля. В якості об’єднуючої ідеї провладна команда на чолі з В. Януковичем розглядала не ту, яка би мала об’єднувати українців, а ту, яка має об'єднати Україну з Росією. Невипадково тому доктрина «Русского міра» була запозичена в якості неофіційної ідеології влади В.Януковича в Україні, яка досить наполегливо втілювалася у життя правлячою командою. Такий рух у «російський світ» був зайвим свідченням інтелектуальної нездатності сучасної креольсько-малоросійської еліти в Україні вибудувати власну постімперську модель держави.
Намагання Росії знищити українську національну свідомість та національну пам'ять, тобто знищити українське суспільство як націю, перетворивши його у малоросійський соціум трактуються не інакше, як ідеологічне насилля над українським народом. Безумовно, що таке ідеологічне насилля породило певний спротив в українському суспільстві, який проявився у формі ідеологічної війни, що завжди передує стадії його відкритої ескалації із застосуванням воєнної сили. Рушійною силою такого процесу, який згенерував цю війну, стала проблема відродження української нації та української ідентичності.
«Русскій мір» як зброя
Поєднання путінської моделі фашизму, мілітаризму, з одного боку, та відчуття втраченої перемоги над Україною і поява Євромайдану, який продемонстрував народження української нації, – з іншого, унеможливив реалізацію доктрини «Русского міра» мирними засобами шляхом реалізації різних реінтеграційних сценаріїв, що й стало тими чинниками, які привели В. Путіна до висновку про необхідність побудови «Русского міра» в Україні виключно насильницькими засобами. Як зазначає один із блогерів, у російській ментальності «добро має бути з кулаками. Це аксіома. Інакше як воно закономірно буде перемагати зло?» [59]. Таким чином, побудова Росією «Русского міра» в Україні як цивілізаційного проекту перейшла в стадію підготовки та реалізації широкомасштабної воєнної окупації України.
Кінцева мета такої побудови «Русского міра» шляхом війни – знищення України як національної держави й українців як нації. Проміжні цілі цієї війни з боку Росії полягають у федералізації або децентралізації Української держави, приведенні до влади маріонеткового підконтрольного Росії керівництва, ізоляції країни від Заходу, недопущенні її інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, що в кінцевому рахунку передбачає повне і остаточне позбавлення України її державного суверенітету та територіальної цілісності.
Відповідно до цих цілей, ключова роль відводилася стратегічній інформаційній операції як головній компоненті гібридної війни. Вона спрямована на зміну політичного курсу України з європейського на проросійський та повалення її державного суверенітету. Ця операція характеризувалася масованим політичним та інформаційним впливом на українське та російське суспільство, а також політичну еліту України.
В основу контентної (змістовної) частини стратегічної інформаційної операції Росії була покладена доктрина «Русского міра», втілення основних положень якої мало відбуватися жорсткими насильницькими методами шляхом воєнної інтервенції й окупації українських територій. Одним з головних завдань у втіленні цієї доктрини є формування «образу ворога» в особі українців, на яких у засобах масової інформації досить інтенсивно стали навішуватися такі жахалки-кліше, як «бендери», «фашисти», а з України в російському інформаційному просторі старанно ліпився образ «ворожої держави». Очевидно, що така масована пропаганда була спрямована як на мешканців Східної та Південно-Східної України, так і на саме російське суспільство. У зовнішньому сенсі вона покликана поглибити ментальний розкол в українському суспільстві і спричинити соціальний конфлікт між російськомовними та україномовними громадянами України, на підставі чого мають бути висунуті претензії про порушення прав російськомовного населення. Така фабула мала створити підстави чи привід для воєнної окупації України та анексії частини її території, як це було втілено у Абхазії та Південній Осетії під час російсько-грузинської війни 2008 року. Для реалізації інформаційного впливу на Україну та міжнародне середовище Росія задіяла величезні ресурси як на внутрішньому російському, регіональному, так і глобальному рівні, включаючи використання потенціалу таких світових інформаційних агентств, як CNN, BBC та Альджазіра.
У внутрішньому вимірі така спецпропаганда була спрямована на підготовку російського суспільства до воєнної агресії проти України. Створення ситуації такого соціального психозу необхідно для підтримки війни та посилення довіри російського суспільства до В. Путіна, в очах якого російський президент апріорі виглядає героєм, оскільки наважився знищити ворогів Росії.
Політичне оформлення цього насильницько встановленого «російського світу» на окупованих російськими військами територіях України здійснюється шляхом їх анексії, як це було зроблено із Кримом, та проголошенням такого квазіутворення, як «Новоросія» з подальшим приєднанням до Росії. Створення повноформатної «Новоросії», куди мали увійти південні (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області) та східні (Донецька, Луганська та Харківська області) регіони України мало би відбутися у результаті завершення другого етапу воєнної кампанії російської гібридної війни проти України.
У зверненні В. Путіна до своїх співвітчизників 17 квітня 2014 року, говорячи про українську державність, він сказав, що «Східна Україна – це Новоросія. Вона коренями пов’язана з Росією. У 20-ті роки XX століття цю територію радянський уряд невідомо навіщо включив до складу України» [60]. Цією програмною тезою В. Путін подав співвітчизникам три суттєвих меседжі свого рішення. По-перше, Східна Україна є споконвічно «русская земля», яка ніколи не належала Україні як державі; по-друге, вона була незаконно передана Україні; по-третє, відповідно, як і Крим, вона має бути повернута до складу Росії. Цей меседж В. Путіна чітко зрозуміли і у Донецьку, і у Луганську, й інших містах Східної України.
Загалом, цю тезу було інтерпретовано як заклик до іредентизму, після чого російська пропаганда почала активно розтлумачувати жителям цих східних і південних регіонів України, що вони, за прикладом Криму, можуть легко повернутися в Росію, отримати великі пенсії і російське громадянство та російське життя, як тільки вийдуть на акції протесту та на референдумі проголосують за приєднання своїх областей до Росії. Після такого звернення в Кремлі почали писати Конституцію та Основи державного ладу «Новоросії», як конфедеративної республіки (Другої Росії) з правом приєднання до Російської Федерації на правах її суб’єкта. У відповідності з цим сценарієм, 11 травня 2014 року у захоплених містах і селах сепаратисти провели «референдум». 24 травня 2014 року Донецька та Луганська народні республіки підписали документ про об’єднання у конфедерацію «Новоросія».
Проте, з усіх південних і східних областей тільки жителі частини Донбасу та Харківської області виявилися більш схильними до підтримки та участі у блокуванні та захопленні українських військових частин під проводом російських диверсійних груп і спецназу. Вони були впевнені, що українські військові не відкриватимуть вогонь по цивільних громадянах, незважаючи на те, що такі мешканці діють на боці агресора. Таким чином, проект «Новоросія» не міг бути створений у повномасштабному форматі на базі соціуму Сходу і Півдня України. Останній регіон у жодному разі не відповідає цьому проекту. Отже і друга фаза воєнної кампанії Росії в її гібридній війні з Україною могла відбуватися лише у межах Донбасу, з мінімальними шансами на успіх у Харківській області. У подальшому просування «російського світу» у такий кривавий насильницький спосіб було зупинено Збройними Силами України та українськими добровольчими батальйонами.
Між тим, війна продовжується і Росія не відмовилася від своїх цілей у цій війні. Адже Росії вдалося задовольнити лише мінімальні претензії щодо Донбасу та Криму (Таврії) у встановленні «російського світу» в Україні. Тож втілення доктрини «Русского міра» в Україні буде продовжуватися. Головне вістря цієї війни спрямовується на створення ситуації хаосу в Україні та приведення до влади проросійських маріонеткових сил на президентських і парламентських виборах в Україні у 2019 році. При цьому Росія схильна застосовувати вже відпрацьовані, старі методи поширення впливу, про які вище згадувалось, а також спиратися на розгалужену мережу «5-ї російської колони» в Україні.
Отже, 2019-й рік стане періодом здійснення нового реваншу Росії та проросійських сил у впровадженні «російського світу» в Україні. Опора в здійсненні такого реваншу буде ставитися як на залишки «Партії регіонів», які об’єдналися в «Опоблок», «Відродження» та інші партійні клони, а також створення нових, більш радикальних, типу партії «За життя» В.Рабіновича та партії-клона путінського руху «Наші» Євгена Мураєва.
Головними стратегічними напрямками нового реваншу «Русского міра» в Україні є. По-перше, концентрація потужного медіа ресурсу в руках менеджерів-провайдерів «Русского міра», на кшталт Віктора Медведчука, який отримав контроль на такими провідними телеканалами, як 112-й та NewsOne. По-друге, створення провідної проросійської сили на базі первинних структур партії «За життя» та проведення її в парламент і підтримка проросійського кандидата у президенти України.
По-третє, трансляція на українських телеканалах одіозними політиками слоганів «Русского міра» та маніпулятивних технологій, що запроваджуються спеціально підготовленим пулом політтехнологів та експертів. В основі стереотипів Росії щодо України лежить низка тез: «Україна – failed state»; Україна належить до російського культурного та ментального простору; «Української мови не існує»; «В Україні триває громадянська/братовбивча війна»; «В Україні при владі ультраправі/нацисти-бандерівці»; «в Україні тотальний хаос», «Крим – це Росія»; «Українські корені йдуть від Росії»; «В Україні порушують права російськомовних»; «Західна Україна – це осередок бандерівців, а Львів їхня столиця»; українці – «менші брати» та ін.
У контексті виборів простежується деяке зміщення акцентів у формуванні стереотипів та меседжів. Від проросійських політичних сил у медіа йдуть наступні меседжі: «В Україні громадянська війна»; «Необхідна федералізація України»; «Потрібно визнати «ЛНР/ДНР»; «Донбасу потрібна миротворча місія на російських умовах»; «Українська православна церква Московського патріархату – єдина правильна церква в Україні»; «Українська православна церква Київського патріархату – ворог Бога, недостойна і невизнана»; «Україна і Росія – один народ», «Тільки у тандемі з Росією в України є майбутнє», «Україна не спроможна вирішувати власні проблеми» та ін.
Звідси випливала головна пропагандистська теза, яка поширювалася у російських ЗМІ: мир на Донбасі буде досягнуто лише за умови зміни влади в Києві після президентських виборів. У такий спосіб Росія прагне втрутитися у внутрішньо українську політичну дискусію та нав’язати думку, що існує зв’язок між певним результатом виборів і миром на Донбасі [61].
По-четверте, активізація та мобілізація ресурсу проросійських організацій в Україні. По нині в Україні існують громадські організації, які під прикриттям працюють на «Русскій мір». Це «Трудова Харківщина», «Союз православний «Радомир». Зокрема, ці громадські організації спираються на підтримку таких партій, як «Опоблок», «Український вибір», які виступають за зближення з Росією.
Така підготовка Росії до реваншу у період президентських і парламентських виборів в Україні є серйозним сигналом для українського громадянського суспільства, патріотичних політичних сил для того, щоб не допустити другого реваншу «Русского міра».
Висновки та пропозиції
Щоб ефективно боротися з ідеологією «Русского міра», Захід має усвідомити безперспективність реінтеграції Росії в європейський політичний і цивілізаційний простір. Більш того, така інтеграція Росії з її «російським світом» призведе до повної руйнації європейської співдружності та європейських демократичних цінностей, оскільки імперська російська державність, а отже й ідеологія «русского міра», побудовані на антитезі: як «Анти-Захід». Як свідчить історія, кожного разу, коли Захід залучав Росію до своїх цивілізаційних і геополітичних проектів, ті неодмінно зазнавали краху. Так сталося із ліберальним проектом побудови «Великої Європи», у який до цього часу намагаються вірити європейські ліберали.
Намагання ж розвивати економічні стосунки з Росією за принципом «business as usual» неодмінно потребували від Заходу ідеологічних поступок за принципом: російський ринок та енергоресурси в обмін на візантіїзацію Заходу.
У сфері безпеки Захід має відмовитися від тези «європейська безпека неможлива без Росії» і прийняти реальність, що єдино можлива «європейська безпека може бути тільки без Росії». Захід має усвідомити, що Росія для нього була, є і буде перманентною загрозою, і перестати вірити у те, що керівництво Росії помиляється у своїй політиці, або що з його зміною Росія стане демократичною. Спроби провести демократичні реформи призводили до дезінтеграційних процесів у Росії. Потреба в авторитаризмі та імперській моделі обумовлена самим історичним розвитком російської державності, яка дозволяла їй кожного разу, після чергових катаклізмів знову відроджуватись.
Водночас, Захід має вибудувати ефективну стратегію захисту власних демократичних цінностей, в іншому випадку «Русскій мір» зруйнує його власну європейську солідарність і демократичний лад у країнах Європи. І Захід вже має досить вдалий досвід у подоланні подібної нацистської ідеології. Йому необхідно тільки усвідомити реальність загрози «Русского міра» і проявити достатню політичну волю, щоби застосувати цей досвід відносно Росії.
Що ж до України, то така стратегія протидії профашистської ідеології «Русского міра» має будуватися на двох ключових принципах: по-перше, розвінчувати міфи і наративи «Русского міра», і, по-друге, стверджувати власну українську національну ідентичність. Отже, уся гуманітарна, внутрішня та, до певної міри, зовнішня політика України мають бути спрямовані на посилення націотворчих процесів і завершення формування української нації. Для цього основні зусилля державної влади та громадянського суспільства в Україні мають бути сконцентровані на таких напрямках:
_________
*Відомості про автора:
Д-р.політ.н., проф. Григорій Перепелиця – Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, експерт ЦДР, Україна
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Росія у дослідженні ЦДР: основні підсумки та перспективи».
Посилання: