Відомі події, що розгорнулися навколо України в останні роки, часто пов'язують з ім'ям однієї людини - Владіміра Путіна, Президента Російської Федерації. Мовляв, варто вплинути якимось чином на цю людину або ж він з різних причин відійде від влади і все само собою владнається? Цілком імовірно, що особистісний фактор в історії людства відіграє важливу роль, але - чи є він визначальним, головним?
Давайте спробуємо з'ясувати це на прикладі власне Росії, визначивши для початку основні характерні складові російської державності і російського суспільства. В цілому їх, на наш погляд, можна звести до таких особливостей:
- обумовлений ще з часів Петра I і досі незакінчений процес модернізації Росії (СРСР, РФ), триваюче домінування в суспільстві системи традиційних (історичних) цінностей;
- дефіцит «соціальної мобілізованності» російського суспільства, що тягнеться з глибини віків та який було штучно посилено, насамперед, у радянські роки, тобто млявість процесу поширення політичної свідомості в суспільстві, що прирікає його на постійну залежність від держави;
- домінування у структурі російської держави виконавчої влади над законодавчою і судовою владою (тоді як у «просунутих суспільствах» створення державного механізму історично розпочиналося з судових органів, далі за ними – законодавчої та лише потім - виконавчої влади), що обмежує перспективи створення в Росії «правової держави»;
- обов'язкова традиція нарощування державою своєї могутності за рахунок постійного розширення території країни;
- постійна потреба держави у підтримці, заради свого самозбереження, високого рівня внутрішньої репресивності;
- типова для Росії спеціалізація на розвитку військової економіки, яка, відволікаючи ресурси суспільства від вирішення завдань зміцнення його добробуту, неминуче знижує темпи розвитку суспільства і держави;
- недостатня інституціоналізація політичної системи Росії, її нездатність охопити і використовувати для розвитку усі націлені на зміни політично активні групи суспільства;
- вагомий соціо-культурний розрив між правлячою «елітою» і основний «масою» населення, який дедалі збільшується [1, 2].
Згадані фактори неминуче підштовхують нас до висновку про притаманний Росії традиціоналістський погляд на формування і вирішення політичних проблем, згідно з яким пріоритети держави суттєво домінують над інтересами і правами особистості [1, 3].
Перебуваючи при владі, традиційно-орієнтована еліта не мислить себе поза контекстом ієрархічної за структурою політичної системи. Тому в таких державах, котрі зберігають жорстку структуру авторитарного типу, загроза репресій продовжує служити «нормальним» засобом забезпечення політичної стабільності [2, 4]. Коли ж ліміт ефективності «репресій» на деякий час себе вичерпує, необхідні яскраві «перемоги» на зовнішньому фронті, які відвернули б суспільство від внутрішніх проблем і тим самим дозволили правлячій еліті перегрупуватися і пристосується до нових політичних реалій.
Власне, цим і пояснюється активна військова діяльність Росії протягом всієї історії її існування. Починаючи з 1400 Московське князівство, Російська імперія і СРСР провели не менше 135 значних війн, з яких тільки 50 були оборонними, внутрішніми або національно-визвольними, а 64 - наступальними або завершилися розширенням території. Крім того, в 11 випадках війни супроводжувалися прямим втручанням у внутрішні конфлікти в інших державах [5].
Агресивна політика Росії пояснюється також особливостями соціального характеру людей традиційного типу, до яких, як видається, належить не менше 2/3 населення Росії [1, 5], і яким, з одного боку, притаманні індиферентність до політики як такої або ж нездатність критично оцінювати процеси, що відбуваються (для цього й існує «начальство»; нерідко це виявляється в загальному «одобрям-с»), а, з іншого, мінімальні очікування у задоволенні своїх базисних потреб при звичному підпорядкуванні авторитету «вождів» [6].
Нинішня Російська Федерація неухильно дотримується кращих традицій «слави російської зброї», встигнувши за чверть століття свого існування здійснити прямі агресії в ряд країн, активно брати участь практично у всіх конфліктах в сусідніх з Росією державах. Дослідження свідчать, що тільки на пострадянському просторі існує близько двох сотень потенційно конфліктних ситуацій, націлених на перерозподіл політичної влади в нових державах, на зміну їх національно-державного устрою, як правило, при активній підтримці Росії.
Така перспектива частково вже була реалізована в 90-х роках минулого століття в конфліктах, що вийшли на збройний рівень, в Таджикистані, Азербайджані (Нагірний Карабах), Грузії (Абхазія та Південна Осетія), Молдові (Придністров'я) і в самій Росії, яка жорстоко придушила найменші спроби відродження національної самобутності кавказьких народів (Північна Осетія і Інгушетія, Чечня). Як мінімум, у чотирьох з цих конфліктів кількість убитих, за різними даними, перевищила 100 000 осіб (Таджикистан - 40 000, Нагірний Карабах - 20 000 чол., Абхазія - близько 20 000, Чечня - більше 30 000 чол.) [7, 5].
Владімір Путін, змінивши «демократичного» Бориса Єльцина на посту керівника Росії, продовжив цю «звитяжну» серію військовим вторгненням російських військ до Грузії в 2008 році, відривом від цієї держави Південної Осетії і Абхазії, анексією Криму в Україні та військовим вторгненням в її східні регіони в 2014 році [8], а також періодичними «неофіційними» погрозами своїм союзникам - Білорусі та Казахстану; спробами розколоти європейське співтовариство і підпорядкувати своєму впливу прибалтійські держави, не кажучи вже про історичне «право Росії» на весь пострадянський простір [9].
Виходячи з цього, ще в далекому 1999 «єльценському» році, вивчаючи природу конфліктів, що виникли на території нових держав після розпаду Радянського Союзу, автор на основі досліджень багатьох учених і особистих спостережень в Придністров'ї дійшов до цілком «природного» висновку про неминучість застосування Росією силових методів у відносинах із сусідніми державами, спрогнозувавши подальшу модель її поведінки: «Не дивно, що політичні сили Росії традиціоналістського спрямування, розглядаючи розпад СРСР щонайменше, як « помилку історії», наполягаючи на його відновленні та покаранні осіб, які підписали Біловезькі угоди, підтримують сепаратистську лінію, наприклад лідерів Придністров'я та Абхазії, котрі утвердилися при владі за рахунок вірності ідеї Союзу або ж відродження «Великої Росії». Росія, згідно з цим сценарієм (природно, з різними модифікаціями), повинна використовувати існуючі на території СНД конфлікти у якості приводу та радикального засобу відновлення «наддержави у будь-якій формі», а якщо буде потрібно - бути готовою для цього до нової серії конфліктів. І хоча політики, які спираються на цей сценарій, кажуть, як правило, про «добровільність відновлення Союзу», для традиціоналістського вирішення проблем «величі Росії» немає іншого способу, як повернення до гегемонізму, який спирається на насильство» [5].
На жаль, ці висновки залишаються актуальними і донині. І справа тут зовсім не в особистості правителя Російської держави та його формального поста (чи то цар, імператор, генсек чи президент), а в самій суті цієї держави. Правитель може тільки вплинути на час розвитку подій, але сам хід подій, який неминуче випливає із суті держави, змінити не в змозі. Та й сам правитель є всього лише продуктом такої держави [10].
Тільки кардинальні системні зміни, які в підсумку зруйнують характерні підвалини держави традиціоналістського спрямування і, паралельно з цим, створять основи сучасної демократичної держави, зможуть перетворити Росію з «території зла», яка століттями несе руйнування і смерть сусіднім народам, прирікає на страждання і свій власний народ, в процвітаючу країну, що сповідує загальноприйняті демократичні норми сучасного світу, демонструє свою справжню велич творчою працею і своїм реальним внеском у розвиток та зміцнення загальнолюдських цінностей.
Література
1. Медведев Н., Насиновский В., Скакунов Э. К концепции решения конфликтов в пост-советский период. Москва, 1995.
2. Скакунов Э. Методологические проблемы исследования политической стабильности // Международные исследования. Москва, 1996. № 6.
3. Модернизация: зарубежный опыт и Россия. Российский независимый институт социальных и национальных проблем. Москва, 1994.
4. Eberwein W.-D. Domenistic Political Processes. The Globus Model Computer Simulation of Wordwide Political and Developments / Ed. by S.A.Bremer. Bouldler, 1987.
5. Харишин М. Конфликтные ситуации на постсоветском пространстве. Кишинев, 1999.
6. Riesman D. with N.Glazer and R.Denney. The Lonely Crowd. A study of the Chanding American Character. New Haven, 1961.
7. Разрешение конфликтов. Пособие по обучению методам анализа и разрешения конфликтов. Москва, 1997; Rupesinghe K., Tishkov V. (eds). Ethnicity and Power in the Contemporary World. Tokio: United Nations University Press, 1996; Справочник ОБСЕ. Вена, 1996.
8. Обращение Президента Российской Федерации к Федеральному собранию по присоединению Крыма к РФ 18 марта 2014 года.
9. Лоссовський І.Є. Сучасна зовнішньополітична стратегія Росії як реалізація «Нової доктрини обмеженого суверенітету» («Доктрини Путіна») // Центр дослідження Росії, 16.04.2015 - http://r-studies.org
10. См.: Загорский А. Концепция «Ближнего зарубежья» в российской внешней политике: источники, цели, инструменты, проблемы //Материалы к парламентским слушаниям 5 июля 1994 года; Куда идет Россия? Альтернативы общественного развития. Междисциплинарный академический центр социальных наук. Москва, 1994.