Шановні колеги! В ході наших попередніх зустрічей ми вже неодноразово торкалися теми російсько-китайських відносин. Разом з тим це питання має надзвичайно широкий та багатогранний характер і зберігає свою актуальність. Тим паче, що воно здійснює все більший впалив як на ситуацію в світі, так і на інтереси України. З огляду на це, доцільно повернутися до нього ще раз.
1. Росія та Китай — стратегічні партнери, чи суперники та противники
Отже, ким є Росія та Китай — стратегічними партнерами, чи суперниками та, навіть, противниками?
Згідно з офіційними деклараціями керівництва двох країн, сторони будують стратегічне партнерство на довготривалу перспективу. Це підтверджується систематичними контактами між Росією та КНР як на вищому, так і на інших рівнях, демонстраціями спільності позицій на міжнародній арені, поглибленням торговельно-економічного співробітництва двох країн, а також їх взаємодією у безпековій сфері.
В той же час глибокий аналіз характеру та особливостей відносин між Росією та КНР дозволяє зробити висновок про суто ситуативний характер такого партнерства, яке здебільшого пов’язане з поточними інтересами сторін. При цьому, якщо для Росії вони дійсно мають стратегічне значення, то для Китаю — переважно прагматичне.
Більш того, у стосунках між Росією та КНР існує значна кількість проблем, що мають як історичне підґрунтя, так і пов’язані з сучасною геополітичною ситуацією в світі.
2. Історичні проблеми у відносинах між Росією та Китаєм
Історичні проблеми у відносинах між Росією та Китаєм досить добре відомі, широко висвітлювалися у ЗМІ та досліджувалися у різних наукових працях. Незважаючи на це, нагадаємо їх ще раз, оскільки вони продовжують здійснювати вплив на російсько-китайські відносини.
Головним джерелом таких проблем є різні світогляди Росії та Китаю, які мають діаметрально протилежний характер.
Так, Китай, який має понад ніж трьох тисячолітню історію, та пережив всі інші древні імперії, у т. ч. Єгипет та Рим, цілком зрозуміло вважає себе «центром існуючого світу». Саме це і становить основу китайського світогляду та більшості філософських течій країни. Згідно з таким підходом Китай вважає Росію та інші країни «нижчими за себе» як в історичному контексті, так і на сучасному етапі та у майбутньому.
Зовсім іншу позицію займає Росія, яка проводить активну експансіоністську політику з самого початку становлення Московського царства у 15-му столітті. В рамках такої політики у 17-му столітті Росія зіткнулася з Китаєм, який на той час перебував під владою Маньчжурської династії Цин. При цьому у середині 19-го століття Китай опинився у вкрай важкому положенні, що використовувалось Росією в цілях своєї експансії на Далекому Сході.
В результаті у відносинах між Росією та КНР сформувалися три комплекси проблем, які фактично зберігаються до сьогоднішнього дня.
Разом з тим до середини 20-го століття воно знаходилось у скритому стані, що було пов’язано з перевагами Російської імперії, а потім і СРСР над Китаєм, а також зацікавленістю Пекіну у позитивному розвитку двосторонніх відносин.
З початком зміцнення КНР з середини 20-го століття ця ситуація набула принципових змін. Так, у другій половині 1950-х років Китай перейшов до відкритого протистояння з СРСР на основі ідеологічних розбіжностей між двома країнами та прагнення Пекіну зайняти домінуюче положення у соціалістичному таборі. А з 2010-х років, після перетворення КНР на провідну державу світу, суперництво між Китаєм та Росією починає виходити на світовий рівень.
Більш детально всі ці питання будуть розглянуті пізніше.
З початку зіткнення інтересів Росії та Китаю у 17-му столітті російська сторона розглядала Монголію та Сіцзян як «буферні» зони між двома країнами. З огляду на це, Росія, а потім і СРСР, надавали допомогу повстанським рухам як у Монголії, так і в Сіцзяні. В рамках такої політики у 1945 році СРСР змусив Китай визнати незалежність Монголії. Однак у відношенні Сіцзяну цього зроблено не було.
У свою чергу, Китай вважає Монголію та Сіцзян своїми історичними територіями. З огляду на це, підтримка Росією національно-визвольних рухів серед населення цих регіонів і на тепер вважається Пекіном проявами колоніальної політики Москви. У тому числі, спрямованої на підрив територіальної цілісності Китаю.
Монголія. Виходячи з політико-географічних реалій, Росія, а потім і СРСР, надавали допомогу національно-визвольним рухам у сусідніх з ними районах Північної, або так званої Зовнішньої Монголії, якою її вважає Китай. В 1945 році на основі Ялтинських угод між СРСР та його партнерами по антигітлерівській коаліції (зокрема, передбачали повернення Радянському Союзу сфери його впливу на Далекому Сході), Москва змусила Пекін визнати незалежність Північної Монголії.
Сіцзян. З часів Російської імперії Сіцзян вважався нею так званим Східним Туркестаном, історично пов’язаним із Західним Туркестаном, а саме — підконтрольними Москві територіями Центральної Азії. З огляду на це, Російська імперія та СРСР надавали допомогу сіцзянським повстанцям, у т. ч. різним ісламістським рухам.
В той же час ні Російська імперія, ні СРСР не ставили за мету створення незалежної Сіцзянської держави, оскільки там фактично не було потужних державоутворюючих сил. Внаслідок цього спроба створення незалежного Сіцзяну могла призвести лише до виникнення перманентного вогнища конфлікту поблизу російського, а потім і радянського кордону.
Поряд з цим певною історичною проблемою у відносинах між Китаєм та Росією залишається різне ставлення сторін до Корейської війни 1950–1953 років. За поглядами китайської сторони, СРСР ухилився від прямої участі у війні та намагався в одноосібному порядку отримати вигоди від неї матеріально-територіального та політичного характеру.
Таким же проблемним питанням є В’єтнам. Причиною цього став перехід В’єтнаму на сторону СРСР у період загострення суперечностей між Радянським Союзом та Китаєм у 1970-і роки. Ця проблема набула особливо гострого характеру під час китайсько-в’єтнамської війни в 1979 році після вторгнення В’єтнаму до Камбоджі, яка підтримувалася Китаєм.
На сьогоднішній день згадані проблеми відійшли у минуле, однак вони все рівно залишаються в історичній пам’яті Росії та Китаю.
Витоки таких претензій пов’язані з нерівноправністю договорів між Російською імперією та Маньчжурською династією Цин. Більшість із них була нав’язана Росією династії Цин через її скрутне становище, починаючи з другої половини 19-го століття. В результаті Росія отримала значну частину Маньчжурії, у т. ч. Примор’я (Уссурійський край).
Вперше суміжні території нинішніх Росії та Китаю були офіційно розподілені в 1689 році в рамках так званого Нерчинського договору. Договір був укладений між тодішнім Російським царством та Маньчжурською імперією Цин, яка захопила Китай. При цьому внаслідок військової переваги імперії Цин на Далекому Сході, Росія була змушена поступитися їй частиною своїх земель в регіоні. Зокрема, кордон пройшов по річці Аргун і далі по Становому хребту до узбережжя Охотського моря.
У середині 19-го століття, після послаблення династії Цин в результаті опіумних війн, Росія нав’язала їй новий територіальний розподіл. Згідно з Айгунським договором, який був укладений в 1858 році, Росія отримала значну частину Маньчжурії, у т. ч. Примор’я (Уссурійський край).
Подальший занепад династії Цин (внаслідок внутрішніх повстань в Китаї та інтервенції проти нього з боку Японії в 1884–1885 роках) дозволив Росії зробити чергові кроки зі зміцнення своїх позицій на Далекому Сході.
Так, в 1896 році був підписаний Союзний договір між Російською імперією та Китаєм, згідно з яким Росія отримала право на будівництво Китайсько-Східної залізниці на території Маньчжурі. А в 1887 році, в обмін на економічну допомогу династії Цин, Росія отримала в оренду Порт-Артур та Далянь. Разом з тим ці порти та частина Китайсько-Східної залізниці були втрачені Росією після поразки у війні з Японією в 1905 році.
Такий розподіл територій фактично залишився без змін і після падіння династії Цин в 1912 році та виникнення Китайської Республіки, а в подальшому — Китайської Народної Республіки. В свою чергу, це створило передумови для територіальних претензій Китаю до Росії, а потім і Радянського Союзу.
На офіційному рівні такі претензії переважно стосувалися окремих прикордонних територій та були вирішені після розпаду СРСР.
Разом з тим у КНР культивується думка про те, що Китаю належать значно більші території — від усього Далекого Сходу до Східного Сибіру.
Наведені проблеми у відносинах сторін набували періодичного ускладнення під дією різного роду чинників. Зокрема, у новітній історії такий період тривав з другої половини 1950 – до середини 1980-х років.
3. Ускладнення відносин між СРСР та Китаєм у період з другої половини 1950 — до середини 1980-х років
Причини загострення відносин між СРСР та Китаєм у згаданий період також добре відомі. Разом з тим вони та їх наслідки потребують уваги як прецедент можливості досить швидкого переходу дружніх та взаємовигідних стосунків двох країн у жорстке протистояння між ними.
Так, з кінця 1930-х – до середини 1950-х років спільні інтереси СРСР та Китаю щодо протидії експансії Японії, а потім і США, створили підґрунтя для активного розвитку радянсько-китайського співробітництва у політичній, економічній, військовій та інших сферах. Воно доповнювалось також і спільною комуністичною ідеологією сторін та однаковим баченням її основних принципів і шляхів їх реалізації. В рамках зміцнення дружніх відносин між двома країнами СРСР пішов також на низку територіальних поступок Китаю.
В 1937–1942 роках радянські військові радники та спеціалісти надавали допомогу Китаю у війні проти японських загарбників. В цей же період за допомогою СРСР у Сіцзянському районі Китаю була збудована автотраса довжиною близько 3 тис. км, розпочалось освоєння нафтових родовищ. А в 1939 році між СРСР та Китаєм був укладений торговельний договір.
В 1945 році Радянський Союз завдав поразки японській Квантунській армії на території Маньчжурії. В 1945–1949 роках при підтримці СРСР до влади в Китаї прийшов Мао Цзедун та Комуністична партія Китаю. В жовтні 1949 року СРСР перший з країн світу визнав Китайську Народну Республіку.
В 1949–1956 роках радянсько-китайські відносини набули особливо тісного характеру. Так, був підписаний Радянсько-китайський договір про дружбу, союз та взаємну допомогу. СРСР надавав допомогу Китаю у відновленні та розвитку його економіки та будівництві збройних сил. Китаю постачалися як звичайні озброєння, так і була передана технологія створення ядерної зброї.
Крім того, в 1950 році СРСР передав Китаю Далянь, в 1952 році — Китайсько-Східну залізницю, а в 1954–1955 роках — Порт-Артур.
З другої половини 1950-х років ця ситуація набула принципово іншого характеру, що стало наслідком виникнення ідеологічних суперечностей між двома країнами. При цьому вони використовувались тодішнім лідером КНР Мао Цзедуном для зміцнення своїх позицій в країні та в усьому соціалістичному таборі.
Приводом для таких змін стало засудження керівництвом СРСР культу особи В. Сталіна та перехід до політики мирного співіснування з капіталістичними країнами, що викликало різку критику з боку Мао Цзедуна. Так, він звинуватив керівництво Радянського Союзу у ревізіонізмі, зраді марксизму-ленінізму та капітуляції перед Заходом.
Водночас Мао Цзедун активізував питання нерівноправності договорів, які були укладені між Російською імперією та династією Цин (за виключенням Нерчинського договору). На основі цього були висунуті територіальні претензії до СРСР, а також вимоги щодо їх задоволення.
Всі ці питання використовувались Мао Цзедуном в цілях боротьби з його суперниками у керівництві КНР, а також з метою виправдання проведення так званої Культурної революції як нового внутрішнього курсу країни. Зокрема, за звинуваченням у прихильності до СРСР та протидії Культурній революції була репресована низка противників Мао Цзедуна у вищих керівних органах КПК.
Все це призвело до гострого протистояння між СРСР та Китаєм у політичній та ідеологічній сферах, фактичного розриву відносин та припинення торговельно-економічного співробітництва між двома країнами, а також низки прикордонних конфліктів. Найбільш масштабним із них став конфлікт довкола острова Даманський на річці Уссурі в березні 1969 року.
Дії КНР були рішуче засуджені керівництвом СРСР, яке звинуватило Пекін у проведенні імперіалістичного курсу під виглядом надання допомоги країнам Азії, Африки та інших регіонів у боротьбі з колоніалізмом.
Водночас, в рамках демонстрації невдоволення маоїстською політикою СРСР відкликав увесь корпус радянських спеціалістів, які працювали в КНР по програмі міжнародного співробітництва.
Крім того, Радянський Союз звів до мінімуму торгівлю з КНР, а також фактично припинив всі інші контакти.
Зі свого боку Китай розпочав активні заходи тиску на СРСР, у т. ч. шляхом демонстрації сили на китайсько-радянському кордоні та спроб силової реалізації своїх територіальних претензій.
Саме це і призвело до низки прикордонних конфліктів між Китаєм та СРСР. Окрім конфлікту довкола острова Даманський, в травні 1969 року Китай здійснив ще одну збройну провокацію в районі селища Дулати Алматинської області Казахстану. А серпні того ж року черговий прикордонний конфлікт відбувся в районі озера Жаланашколь у східному Казахстані.
Дипломатичні зусилля СРСР і КНР дозволили запобігти переростанню прикордонних конфліктів у повномасштабну війну між двома країнами. Однак це жодним чином не означало реального покращання їх відносин.
Більш того, політико-ідеологічні суперечності сторін вийшли на якісно новий стратегічний рівень.
В 1974 році Китай висунув теорію «трьох світів». Згідно з нею світ розділявся на три частини, а саме: наддержави — СРСР та США; «другий світ» — розвинуті країни; та «третій світ» — країни, що розвиваються. При цьому США та СРСР були оголошені головними противниками Китаю.
Водночас Китай активізував зусилля з отримання лідерства в соціалістичному таборі та серед комуністичних рухів у світі, що призвело до їх розколу. Так, на сторону КНР перейшли комуністичні партії низки країни, у т. ч. Албанії, Північної Кореї та Індонезії.
Крім того, Китай розпочав активний розвиток відносин з противниками СРСР — США та Японією. Зокрема, в рамках такого курсу Пекін засудив введення радянських військ до Афганістану в 1979 році, а також підтримав західні санкції проти Радянського Союзу.
Такі дії Китаю послабили позиції СРСР на світовій арені та змусили його спрямувати значні ресурси на протистояння з КНР. Так, у 1970-і роки найбільш потужне угруповання військ Радянської Армії було розгорнуто саме проти Китаю, який вважався більшою загрозою для СРСР, ніж НАТО.
4. Початок нормалізації відносин між Китаєм та СРСР
З початку 1980-х років стосунки між СРСР та КНР почали нормалізуватися. На першому етапі причиною таких змін стала спільність інтересів сторін на антиамериканському підґрунті. А в подальшому — також і на основі спільних економічних інтересів.
Після певного періоду покращення китайсько-американських відносин, на початку 1980-х років вони набули чергового загострення. Причиною цього стала активізація дій США зі створення перешкод політиці КНР з відновлення контролю над Тайванем. Крім того, нарощування США свого ядерного потенціалу було сприйняте Китаєм як загроза власній безпеці.
Вагоме значення мала також відмова Китаю від політики маоїзму, що створювала ідеологічні перешкоди у розвитку китайсько-радянських стосунків. У 1981 році в ході пленуму ЦК КПК новий лідер Китаю Ден Сяопін піддав критиці основні ідеї Мао Цзедуна як «лівацькі помилки» та започаткував більш ліберальний курс країни.
З урахуванням таких змін та власних інтересів Москва пішла назустріч Пекіну. В березні 1982 року СРСР оприлюднив нові принципи відносин з КНР, які включали: визнання наявності в Китаї соціалістичного ладу, що споріднює його з Радянським Союзом; сприяння вирішенню тайванського питання на користь КНР; відмову СРСР від будь-яких територіальних претензій до Китаю та готовність до переговорів стосовно вирішення прикордонних проблем; готовність Москви до початку діалогу з Пекіном щодо покращення радянсько-китайських відносин на основі принципів урахуванням взаємних інтересів та невтручання у справи один одного.
Все це поклало початок відновленню співробітництва між СРСР та КНР. До кінця 1980-х років відносини між двома країнами були фактично відновлені у повному обсязі.
У 1984–1985 роках була підписана низка радянсько-китайських угод щодо економічного, технічного та наукового співробітництва, а також будівництва промислових об’єктів в КНР.
В подальшому вирішальне значення у нормалізації стосунків сторін мало проголошення М. Горбачевим політики відкритості Радянського Союзу для світу. Виходячи з цього 18 травня 1989 року в Пекіні було прийнято радянсько-китайське спільне комюніке, яке заклало політичну основу відносин між двома країнами на довгострокову перспективу.
5. Зближення між Росією та Китаєм після розпаду СРСР
З розпадом Радянського Союзу у 1991 році відносини між новою Росією та Китаєм вийшли на якісно новий рівень. Насамперед, це було пов’язане з остаточною відмовою сторін від ідеологічної складової в їх стосунках, а також посиленням зацікавленості двох країн у поглибленні економічного співробітництва між ними.
В рамках реформ під керівництвом Ден Сяопіна, до початку 1990-х років керівництво КНР остаточно позбулось спадщини маоїзму та створило нову політико-економічну систему в країні, яка поєднувала в собі елементи соціалізму та ринкового капіталізму. Водночас був взятий курс на модернізацію та прискорення розвитку китайської економіки, а також зміцнення військового потенціалу країни. В свою чергу, це потребувало розширення доступу КНР до сучасних технологій цивільного та військового призначення, разом із розширенням доступу до іноземних ринків.
Разом з тим, в зв’язку зі збереженням тоталітарної сутності Китаю, США та провідні європейські країни фактично відмовили йому у доступі як до своїх технологій, так і ринків. Зокрема, приводом для цього стали події на площі Тяньаньмень в 1989 році, а саме — придушення збройними силами КНР студентських демонстрацій, що призвело до значних людських жертв. З огляду на це, США та європейські країни ввели санкції проти Китаю.
На відміну від цього, СРСР, а потім і Росія продовжили політичне та торговельно-економічне співробітництво з Китаєм, у т. ч. в плані поставок йому озброєнь та передачі сучасних військових технологій. Більш того, внаслідок виникнення гострої соціально-економічної кризи в Росії після розпаду Радянського Союзу, таке співробітництво було значно розширено.
У період 1992–2005 років між двома країнами була укладена низка угод та договорів, які заклали основи їх відносин в економічній та політичній сферах. Основними з них стали Міжурядова угода щодо торговельно-економічного співробітництва між Росією та Китаєм (березень 1992 року), а також Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво між РФ та КНР (липень 2001 року).
З 2005–2007 років Росія та Китай активізували взаємодію також і у військовій сфері, що стало наслідком збігу їх інтересів у спільному протистоянні США, міжнародному тероризму та «кольоровим» революціям. В цьому плані військово-технічне співробітництво включало спільні військові навчання, систематичні консультації з питань регіональної та світової безпеки, а також інші заходи. Як правило, в рамках таких заходів демонструється спільне негативне ставлення сторін до дій США у воєнно-політичній сфері, у т. ч. щодо активізації військових навчань в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, розгортання систем ПРО тощо.
В 1992 році була створена Російсько-китайська змішана міжурядова комісія по військово-технічному співробітництву, яка визначає основні напрями взаємодії сторін у цій сфері та шляхи реалізації спільних проектів.
У рамках ВТС між двома країнами Росія поставила КНР значну кількість озброєння та військової техніки, у т. ч. близько 300 важких винищувачів Су-37/30, військово-транспортні літаки Ил-76 та літаки-заправники Ил-78, близько 20 дизельних підводних човнів, декілька надводних кораблів та протикорабельні ракети «Москит», крилаті ракети М-80Э, танки Т-80У, зенітні ракетні комплекси «Тор-М», «Бук», С-300 ПМУ1 та С-400, керовані авіаційні бомби та артилерійські снаряди. Водночас на території КНР було налагоджено власне виробництво низки озброєнь за російськими ліцензіями.
В листопаді 1993 року була підписана Угода про військове співробітництво між міністерствами оборони Росії та КНР. З цього моменту були встановлені прямі зв’язки між збройними силами двох країн. Наступним кроком стало підписання в липні 2001 року Договору про добросусідство, дружбу та співробітництво між Росією і КНР, що дозволило вивести взаємодію двох країн у воєнній сфері на стратегічний і системний рівень.
Зокрема, був встановлений прямий телефонний зв’язок між міністерствами оборони двох країн, започатковані систематичні зустрічі представників вищого військового командування збройних сил, обміни військовими делегаціями та візитами бойових кораблів, відновлена практика навчань китайських військовослужбовців у військово-навчальних закладах Росії, а також розпочато проведення спільних військових навчань.
Так, з 2005 року проводяться спільні російсько-китайські навчання «Мирна місія». Відпрацьовуються питання взаємодії сторін у боротьбі з тероризмом, екстремізмом та сепаратизмом.
Пізніше було розпочато проведення спільних військово-морських навчань «Морська взаємодія». Вирішуються завдання спільного маневрування, організації зв’язку, ракетно-артилерійських стрільб, а також пошуково-рятувального забезпечення. Особливістю навчань є проведення їх у двох регіонах, а саме — на Далекому Сході та у Балтійськом морі.
Крім того, російські військові підрозділи беруть участь у навчаннях збройних сил КНР, а китайські — збройних сил Росії.
Окремим напрямом співробітництва між Росією та Китаєм стала взаємодія в рамках міжнародних організацій. Серед них особливе місце займають ШОС та БРІКС, що були створені за спільною російсько-китайською ініціативою як об’єднання країн «третього світу» та противага Заходу.
Шанхайська організація співробітництва (ШОС) — створена в 2001 році лідерами Китаю, Росії, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану та Узбекистану. Пізніше до неї приєдналися Індія та Пакистан. Загальна територія країн, що входять до складу ШОС, становить 34 млн кв. км — 60 % території Євразії; загальна чисельність населення — 3 млрд 40 млн осіб. Згідно з офіційним статутом ШОС, головними завданнями організації проголошені зміцнення стабільності та безпеки на просторі країн-членів організації, боротьба з тероризмом, сепаратизмом, екстремізмом та наркотрафіком, розвиток економічного співробітництва, енергетичного партнерства, наукової та культурної взаємодії.
БРІКС — група створена в 2006 році в ході Петербурзького економічного форму за участю міністрів економіки Бразилії, Росії, Індії та Китаю. Пізніше до групи приєдналася Південно-Африканська Республіка. Головними цілями групи БРІКС визначені координація дій сторін в цілях сприяння їх економічному розвитку. Разом з тим група є досить аморфною структурою — фактично клубом за політико-економічними інтересами.
6. Вихід російсько-китайських відносин на якісно новий рівень після відновлення протистояння між Росією та Заходом
З 2014 року відносини між Росією та Китаєм набули особливо тісного характеру. Так, за рахунок поглиблення співробітництва з КНР Москва намагається компенсувати західні санкції проти Росії, а також зміцнити свої міжнародні позиції. Зокрема, Москвою був оголошений «розворот» її енергетичних потоків з європейського на китайський напрямок.
В свою чергу, Пекін використовує ситуацію у власних інтересах для розширення доступу до російських природних ресурсів, ринків, транспортної інфраструктури та найбільш прибуткових галузей економіки.
На основі таких інтересів протягом останніх років сторонами був укладений новий комплекс угод в торговельно-економічній, енергетичній та інфраструктурній сферах.
Основними з них стали: «Шанхайські» та «Московські» угоди 2014 року; «Московські» угоди 2015 року; «Санкт-Петербурзькі» угоди 2016 року.
Серед них найбільш важливе значення мала угода між російським «Газпромом» та Китайською нафтогазовою корпорацією (CNPC) щодо поставок російського газу Китаю в обсязі 38 млрд куб. м. на рік. Угода розрахована на 30 років, а її загальна вартість оцінюється в суму 400 млрд дол. США.
Все це дозволило забезпечити позитивну динаміку росту торгівлі між Росією та Китаєм, яка у 2018 році досягла рівня понад 100 млрд дол. США.
З 2017 року додатковим стимулом для зміцнення стосунків між Росією та КНР став перехід президента США Д. Трампа до політики стримування Китаю як нового центру сили у світі. В свою чергу, це створило більш потужне підґрунтя для поглиблення взаємодії між Москвою та Пекіном на антиамериканській основі.
При цьому політичне та торговельно-економічне співробітництво сторін було доповнено також і розширенням співпраці між ними у військовій сфері. Зокрема, найбільш показовий характер мало залучення бригадної тактичної групи Народно-визвольної армії Китаю до стратегічних командно-штабних навчань збройних сил Росії «Схід-2018» у серпні–вересні 2018 року.
Загалом у навчанні взяли участь 3,2 тис. китайських військовослужбовців з озброєнням та військовою технікою (загалом близько 900 одиниць), а також авіаційна група у складі 6 літаків та 24 вертольотів.
7. Політика російських поступок Китаю
З 1991 року розвиток російсько-китайських відносин супроводжується поступками Росії на користь Китаю за низкою важливих напрямів. Причинами цього є:
Прикладом такої політики Москви стала низка територіальних поступок Китаю, які були здійснені у період 1992–2008 років. Загалом в цей період Росія передала КНР 337 кв. км острівних та сухопутних територій.
Зокрема, Китаю були передані острова Даманський (предмет збройного конфлікту 1969 року), Тарабаров та частина Великого Уссурійського острова на Амурі.
Підставами для цього стали: Угода між СРСР та Китаєм про радянсько-китайський державний кордон у його Східній частині від 15 травня 1991 року; Угода між Росією та КНР щодо проходження російсько-китайського кордону в його Західній частині від 1994 року; Додаткова угода між Росією та КНР про російсько-китайський кордон у його Східній частині від 15 жовтня 2004 року.
З 2014 року російська політика поступок Китаю вийшла на якісно новий рівень. Так, Росія фактично відкрила шлях для китайської експансії на своїх теренах. Проявами таких дій Москви стали:
Такі можливості відкриває закон «Про території випереджуючого соціально-економічного розвитку Російської Федерації», який був прийнятий в грудні 2014 року на фоні введення США та ЄС санкцій проти Росії. Закон передбачає можливість здачі земельних ділянок в оренду іноземцям терміном до 50 років, де може проводитись пільгова економічна діяльність, у т. ч. з фактично необмеженим залученням іноземної робочої сили.
Незважаючи на те, що закон не надає переваг жодній з іноземних країн, він фактично був прийнятий в інтересах Китаю. Так, з 2015 року такі зони переважно створюються у Східному Сибіру та на Далекому Сході Росії. Зокрема, серед них можливо відмітити зони: «Хабаровск» и «Комсомольск» в Хабаровському краї; «Надеждинская», «Камчатка» і «Михайловская» в Примор’ї; «Приамурская» и «Белогорск» в Амурській області.
В цілому в рамках цих та інших проектів Китаю було передано і планується передати близько 4 млн гектарів російських територій.
В цілому наведені обставини складають враження стратегічного партнерства між Росією та Китаєм. В той же час суперечності між ними не тільки не були вирішені, але і набули якісно нового конфліктного потенціалу.
8. Причини та можливості відновлення протистояння між Росією та Китаєм
Причиною такої тенденції є формування нового багатополярного світу, в рамках якого Китай та Росія позиціонують себе як нові центри сили. Наслідком цього об’єктивно постає виникнення нових суперечностей між ними за низкою важливих напрямів. Основними з них є:
Стрімке зростання потужності Китаю, а також перехід керівництва країни до проведення активної зовнішньої політики, підвищують роль КНР у світі, яка все більше переважає значення Росії.
Так, в 2017 році лідер КНР Сі Цзіньпін виступив з геополітичною ініціативою щодо побудови нового «відкритого та справедливого світового порядку» шляхом об’єднання країн з економіками, що розвиваються. Тим самим була фактично висунута претензія на створення Китаєм власної сфери впливу, яка включатиме понад половину Земної кулі.
Головним механізмом дій КНР з досягнення цієї мети є реалізація планів побудови «Поясу і шляху», а саме — спільного торговельно-економічного простору від Азійсько-Тихоокеанського регіону до Європи. При цьому Китай не обмежується лише Євразійським регіоном, а розширює формат «Поясу і шляху» за рахунок підключення до нього інших країн, у т. ч. учасників БРІКС та ШОС, країн Південно-Східної та Центральної Азії, Східної Європи, Африки та Південної Америки.
Наслідком такої політики Пекіну фактично постає новий перерозподіл світу на зони впливу між США та КНР. В рамках цієї системи Росія, по суті, постає молодшим партнером Китаю та починає входити до сфери його впливу разом з партнерами Москви по Євразійському союзу. Тим самим практично нівелюються наміри Росії вийти на один рівень зі США та КНР як окремого центру сили у світі зі власною зоною впливу.
Крім того, незважаючи на посилення суперечностей між Китаєм та США, Пекін не йде на побудову реального союзу з Москвою на антиамериканській основі. Причиною цього є зацікавленість КНР у розвитку торговельно-економічних відносин зі США як одним із найбільших партнерів, що значно переважає Росію.
В цьому зв’язку досить показовий характер є ставлення КНР до західних санкцій проти Росії. Так, з однієї сторони Китай виступає проти такої політики, а з іншої — обмежує співробітництво з тими російськими компаніями, які підпадають під дію західних санкцій;
Як відмічалося вище, головною метою Росії є створення сприятливих умов для розвитку економіки країни за рахунок збільшення обсягів торгівлі з КНР та залучення китайських інвестицій.
У свою чергу, основною метою Китаю є розширення доступу до російських природних ресурсів, ринків, передових технологій та прибуткових галузей економіки.
З огляду на це, КНР в основному інвестує лише проекти, пов’язані з видобутком нафти, газу та інших корисних копалин на території Росії, освоєнням запасів деревини, а також розвитком трубопровідної та прикордонної транспортної інфраструктури.
При цьому проекти, пов’язані з розвитком машинобудівних та інших високотехнологічних галузей Росії, в багатьох випадках залишаються лише на рівні «декларацій про наміри» або не дають швидких практичних результатів.
Крім того, суттєвою проблемою для Росії починає поставати перевага Китаю не тільки за загальним економічним потенціалом, але і за рівнем науково-технічного розвитку. Зокрема, свідченням цього є зміни у структурі торгівлі між Росією та КНР.
Так, в 1980–1990-х роках СРСР, а потім Росія, в основному постачали Китаю високотехнологічну продукцію та отримували від нього товари широкого вжитку. На сьогодні Росія в основному постачає Китаю нафту і газ та отримує від нього машини і обладнання. Більш того, такі зміни набувають незворотного характеру.
У 2018 році структура експорту Росії до Китаю включала: нафту та газ — 76,19 % (у 2017 році — 67,8 %); деревину — 8,6 % (10,71 %); продовольчі товари — 4,5 % (4,5 %); машини та обладнання — 3,26 % (6,86 %); продукцію хімічної промисловості — 2,83 % (4,35 %); метали та вироби з них — 2,38 % (1,65 %). В свою чергу, імпорт Росії із КНР включав: машини, обладнання та транспортні засоби — 57,12 % (58,95 %); текстиль та взуття — 11,17 % (11,13 %); продукцію хімічної промисловості — 9,91 % (8,97 %); метали та вироби з них — 7,75 % (7,09 %); продовольчі товари та сільськогосподарську сировину — 3,64 % (3,68 %).
Таким чином, Росія фактично постає молодшим партнером Китаю також і в економічній та науково-технічній сферах та вже відіграє роль переважно його сировинного придатку. Така ситуація повністю суперечить геополітичним цілям Москви, однак вона змушена миритися з нею, оскільки на сьогодні не має іншого виходу;
Вагомою складовою політики керівництва КНР з закріплення ролі країни в якості провідного центра сили є зміцнення її військового потенціалу. З цією метою проводиться комплекс реформ всієї воєнної сфери країни, які розраховані до 2035 року і передбачають виведення Народно-визвольної армії Китаю на передовий світовий рівень. Водночас створюється потужна оборонна промисловість, здатна самостійно розробляти та виробляти всі види сучасної військової техніки.
За оцінками російських експертів, на сьогоднішній день Народно-визвольна армія Китаю вже переважає збройні сили Росії, за виключенням стратегічних ядерних озброєнь та окремих видів високотехнологічної техніки.
У ході військової реформи НВАК була суттєво скорочена чисельність особового складу Сухопутних військ країни з одночасним підвищенням їх мобільності та бойового потенціалу. Крім того, на базі з’єднань повітряно-десантних військ, морської піхоти, аеромобільних частин та спецназу створюються Сили швидкого реагування. При цьому за кількістю та якістю основних бойових танків, артилерійських систем та оперативно-тактичних ракетних комплексів Китай не поступається США і у найближчій перспективі випередить Росію.
Відбувається також швидкий розвиток ВПС та ВМС НВАК. Вже через три–чотири роки основу китайських ВПС складатимуть багатофункціональні винищувачі 4-го покоління та їх подальші модифікації аналогічні до російських Су-35. Водночас розпочнеться надходження до військ бойових літаків 5-го покоління. В цілому за кількістю літаків 4-го, 4+ та 4++ поколінь, які знаходяться на озброєнні НВАК, Китай вже випереджує Росію, що дозволяє йому забезпечити абсолютне панування у повітрі на Далекосхідному ТВД. Через три–чотири роки очікується надходження на озброєння НВАК і ЗРК дальньої дії, аналогічних до російських С-400.
Швидкими темпами здійснюється оснащення ВМС НВАК новими бойовими кораблями різних класів, у т. ч. авіаносцями та крейсерами і есмінцями з системами керованої ракетної зброї типу американської Аegis. За кораблями таких класів Китай абсолютно домінує над Росією.
Посилена увага керівництва КНР надається розвитку ракетно-ядерних сил країни, які визначені «наріжним каменем» у забезпеченні національної безпеки країни. Основні зусилля Китаю зосереджуються на розгортанні низки нових ракетних систем, у т. ч. DF-5B з РГЧ шахтного базування та мобільних твердопаливних балістичних ракет DF-31 та DF-31A з дальністю 11,2 тис. км. Крім того, протягом останніх років Китай ввів до бойового складу перші чотири атомні ракетні підводні човни (АРПЧ), а у найближчий час планує ввести в дію п’ятий. АРПЧ оснащені ракетами «Цзюйлан-2» з дальністю 7,4 тис. км. Проводяться роботи зі створення нових стратегічних літаків дальньої (бомбардувальної) авіації та крилатих ракет повітряного базування.
Стрімке зростання Китаю як нового центру сили об’єктивно підштовхує його до здійснення зовнішньої експансії в інтересах зміцнення своїх позицій, розширення зони впливу, отримання доступу до ресурсів, а також розселення надлишкового населення.
В цьому плані одним із напрямів дій КНР є освоєння так званих «Північних територій», якими вважаються Далекий Схід та Східний Сибір Росії. Ці регіони традиційно входять до сфери пріоритетних інтересів Китаю, що пов’язано з наявністю на їх території значних природних ресурсів, сприятливими кліматичними умовами, а також порівняно незначною кількістю місцевого населення — російських громадян. Крім того, КНР розглядає Далекий Схід та Східний Сибір як свої історичні території, що були заселені китайцями ще до приходу туди росіян.
Разом з тим до початку 1990-х років рух Китаю у північному напрямку стримувався Російською імперією, а потім — СРСР. З розпадом Радянського Союзу та, в особливості, після відновлення конфронтації між Росією та Заходом, бар’єри для китайської експансії фактично були зняті.
З однієї сторони це сприяє економічному розвитку згаданих регіонів, а з іншої — призводить до низки негативних наслідків для Росії. Основними з них є: неконтрольована міграція китайських громадян на російську територію; хижацьке освоєння природних ресурсів (насамперед, вирубка лісу), що призводить до значних збитків екології регіону; витіснення російського бізнесу та зростання тіньової економіки.
Наслідками цього постає поступова втрата Росією контролю над Далеким Сходом та Східним Сибіром, а також перетворення цих регіонів на потенційну зону конфлікту внаслідок посилення напруженості у відносинах між місцевим населенням та китайськими мігрантами.
9. Загроза військового конфлікту між Росією та КНР
В цілому наведені обставини створюють загрозу переходу Росії та Китаю від партнерства між двома країнами до протистояння сторін, як це відбулось у другій половині 1950-х років. При цьому, на відміну від того періоду, таке протистояння буде характеризуватись принциповою зміною балансу сил на користь Китаю, що дозволить йому диктувати свої умови.
Згадані вище проблеми вже викликають занепокоєння в експертному середовищі та у політичних колах Росії. Зокрема, вони вже неодноразово порушувалися на рівні Держдуми та уряду Росії. На основі цього була прийнята низка рішень щодо посилення контролю над міграційними потоками китайських громадян до Росії, а також їх економічною діяльністю на її території.
Більш того, російські експерти не виключають можливості виникнення військового конфлікту між Росією та Китаєм. Згідно з їх оцінками, причинами цього можуть стати:
Виходячи з цього припускається можливість зміни політики КНР у відношенні Росії в плані переходу до проведення більш жорсткого та агресивного курсу на російському напрямі.
Фактично такі загрози визнаються воєнно-політичним керівництвом Росії, яке вживає заходів з військового стримування Китаю та підготовки до відбиття можливої агресії з його боку. Зокрема, такі заходи включають:
Однією зі складових частин навчань Східного військового округу ЗС РФ є відпрацювання сценарію збройного конфлікту між Росією та Китаєм. Зокрема, такий сценарій передбачає застосування ЗС РФ та інших силових структур для локалізації і припинення заворушень серед китайської діаспори Забайкальського і Далекосхідного регіонів РФ, ліквідацію незаконних збройних формувань та недопущення втручання Китаю у згадані події.
Навчання за таким сценарієм традиційно проводяться на полігоні «Цугол» у Республіці Бурятія, яка саме і є основним районом зосередження та економічної діяльності китайської діаспори у Східному Сибіру (в районі озера Байкал). До навчань залучаються з’єднання та частини зі складу 29-ї (штаб м. Чита) та 36-ї (штаб м. Улан-Уде) загальновійськових армій Східного ВО із залученням сил інших військових округів.
З 2018 року на полігонах в Амурській області та у Примор’ї поблизу кордону з Китаєм розпочато відпрацювання завдань відбиття наступу переважаючих сил противника з відходом на другий оборонний рубіж та подальшим контрударом. До навчань залучаються з’єднання та частини зі складу 35-ї (штаб м. Белогорськ, Амурська обл.) та 5-ї (штаб м. Уссурійськ, Приморський край) загальновійськових армій.
Зокрема, тільки з початку поточного року на озброєння військ Східного ВО ЗС РФ надійшло 120 модернізованих танків Т-80. А у минулому році округ отримав понад 900 одиниць нової техніки, у т. ч. оперативно-тактичні ракетні комплекси «Искандер», зенітні ракетні системи С-400, важкі вогнеметні системи ТОС-1А, транспортно-штурмові вертольоти Ми-8АМТШ та безпілотні літальні апарати.
Зокрема, під виглядом розширення участі Росії у міжнародних транспортних коридорах підвищується пропускна здатність Байкало-Амурської та Транссибірської залізничних магістралей, а також здійснюється розвиток аеродромної мережі.
Споруджуються додаткові командні пункти, збільшується казармений фонд та створюються нові склади з озброєнням, технікою та матеріально-технічними запасами. Питання перекиду військ до Східного Сибіру та на Далекий Схід Росії систематично відпрацьовуються під час навчань Центрального та Південного ВО ЗС РФ (у т. ч. сил 4-ї армії ВПС та ППО, розгорнутих на українському напрямі).
Разом з тим російські військові експерти визнають неспроможність Росії відбити можливий напад КНР лише за рахунок застосування звичайних збройних сил. Виходячи з цього робиться висновок про вирішальну роль ядерної зброї, яка залишається єдиним засобом, що може дозолити Москві зберегти суверенітет та територіальну цілісність країни.
10. Україна на перетині інтересів Росії та Китаю
Розглянуті процеси здійснюють безпосередній вплив на інтереси України.
Так, збереження протистояння між Росією та Заходом, у т. ч. через Україну, об’єктивно відповідає інтересам Китаю, оскільки надає йому більших можливостей для здійснення експансії на російському напрямі. По суті, це є однією з причин відмови Пекіну від втручання у ситуацію довкола російсько-українського конфлікту.
В той же час Китай зацікавлений у стабільності та економічному розвитку України, як ринку для китайських товарів і інвестицій, а також однієї з ланок транспортної інфраструктури в рамках «Поясу і шляху». З огляду на це, незважаючи на стратегічне партнерство з Росією, Китай не визнає «законність» російської анексії Криму, продовжує активний розвиток торговельно-економічних відносин з Україною, а також бере участь у реалізації різного роду енергетичних, інфраструктурних та інших проектів на українській території.
Висновки
Спільні інтереси Росії та Китаю створюють підґрунтя для розвитку стратегічного співробітництва між двома країнами у політичній, економічній та безпековій сферах.
Разом с тим, такі інтереси мають здебільшого ситуативний характер та залежать від геополітичної ситуації в світі. При цьому сторони зберігають низку проблем у їх відносинах, як історичного, так і поточного походження.
У перспективі зростання потужності Китаю та посилення його переваг над Росією може призвести до змін у стосунках сторін, у т. ч. виникнення протистояння та військового конфлікту між ними.
_________
*Відомості про автора:
Віктор Гвоздь – Президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» (Україна), генерал-лейтенант запасу, керівник воєнної розвідки (2008–2010) та зовнішньої розвідки (2014–2016) України, доктор військових наук.
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Конфліктогенний потенціал РФ: стан та перспективи розвитку»